Принесене 17 вересня 1939 року у Західну Волинь визволення від польського гніту, за 21 місяць «тріумфального ходу» радянської влади повністю вилікувало від більшовизму навіть найбільш твердолобих волиняків та поліщуків.
Запровадження радянського способу життя з його вульгарною націоналізацією та колективізацією, жорстоке переслідування будь-якого політичного, релігійного та морально-етичного інакодумства, в результаті чого понад 250 тис. Українців, поляків та євреїв було репресовано і депортовано у віддалені райони Союзу, нарешті злочинне убивство багатьох тисяч в'язнів Дубенської, Луцької, Рівненської, Острозької та інших тюрем в червні 1941 року - все це привело спершу до розчарування, а відтак до відкритого несприйняття нав'язаного людям режиму. Як згодом писав Т. Бульба-Боровець: «Навіть найзапекліші мої противники, які ще в 1935 році, перебуваючи в Картузькій Березі, називали мене реакціонером. тепер, побачивши сталінський соціалізм на практиці, стовідсоткове розчарувалися. Цього ніколи не зробила б жодна пропаганда чи переконання.» (1)
Початок німецько-радянської війни і нацистську окупацію населення Волині назагал не сприйняло вороже. В деяких містах німців зустрічали навіть гостинно, що слід би розглядати не стільки як любов до окупантів, скільки як прояв глибокої ненависті до вчорашніх «визволителів». Однак вже перші місяці встановлення «нового порядку» насторожили людей. В міру віддалення лінії фронту на схід, нацизм почав усе більше показувати своє людиноненависницьке обличчя. Нацисти заборонили діяльність будь-якої партії чи організації в середовищі місцевого населення. Цей антидемократичний акт одначе був сприйнятий на Волині дещо стриманіше, ніж у країнах Європи, бо до червня І941 р. більшовицька влада повністю ліквідувала усі польські/укра-їнські, єврейські партії та рухи, а їх керівництво і актив були або фізично знищені, або репресовані.
І тим не менше потенціальні джерела опору фашистам на Волині існували вже в перші дні війни. Вони сформувалися в середовищах української та польської громад цього краю, а незабаром тут була ін'єктована і набула активності і третя сила - більшовицьке підпілля. В майбутньому усі ці три сили з'єдналися або переросли у свої партизанські формування, кожне з яких мало чітко визначену мету, завдання, методи та характер боротьби.
Складність антифашистського Руху на Волині полягала в тому, що кожна із цих трьох сторін, окрім антигітлерівської спрямованості, створила свій фронт політичної, а згодом збройної боротьби стосовно двох інших сторін.
Хоча протягом усіх 2,5 років нацистської окупації Волині найвагомішим був український національно-визвольний рух, тим не менше його характер, загальне спрямування і дієвість стануть зрозумілими, якщо ми розглянемо і попробуємо зрозуміти анатомію двох інших фронтів цього антифашистського Руху Опору.
Перші польські підпільні осередки, що ставили за мету відвоювання її Речі Посполитої, виникли на Волині вже восени 1939 року. (2) Утворились вони не стихійно, як це намагалась доводити повоєнна польська історіографія, а з ініціативи еміграційного польського уряду генерала В. Сікорського, який 18 листопада 1939 р. з Лондона звернувся до всіх поляків на батьківщині із закликом не припиняти боротьби з окупантами і створювати для цього повсюдно підпільні осередки Спілки Збройної Боротьби (СЗБ). Керівництво штабом СЗБ було покладено на генерала К. Соснковського. На початку січня 1940 р. такі осередки були організовані в Ковелі, Рівному, Дубні та Луцьку. Окремі з них встановили контакти з такими ж організаціями Білостока та Львова. Але незабаром всі вони були розгромлені НКВС. Понад дві тисячі підпільників було заарештовано. (3)
Відродження, а точніше організація нових осередків СЗБ наступила вже в часі німецької окупації. І знову за вказівкою Лондона. На цей раз сигналом для розбудови нових, тепер вже антинімецьких та антибільшовицьких підпільних організацій став Акт про відродження Української Держави, що був проголошений у Львові 30 червня 1941 р.
«Ця робота тривала майже цілий 1942 рік, - писав у своєму звіті для лондонського польського уряду його волинський делегат, - вона велась активно, але хаотично... Продумано були організовані військові осередки хіба що в Дубнівському інспектораті, до якого входили Здолбунівський, Рівненський, Дубнівськнй та частина Крем'янецького повітів». (4)
В жовтні 1942 р. розпочала свою діяльність Волинська Делегатура, за нею було створено Корпус Безпеки та Самооборони в кількості 250 осередків і постерунків, що об'єднували понад чотири тисячі бойовиків. Делегат доповідав урядові, що на випадок загальної мобілізації на Волині буде призвано до Армії Крайової 15 тис. жовнірів. (5) Коли і де мала наступити ця мобілізація? Відповідь на це запитання була досить туманною. Але своїм активістам та симпатикам функціонери АК відповідали недвозначно: тоді, як прийде час вступати в активну збройну боротьбу за польську державність на її східних кресал.
Проти кого ж готувались вести цю війну вояки АК? Формальним ворогом поляків безперечно були німці. Вони розгромили та окупували Польщу. Ворогом були також російські більшовики, бо укупі з нацистами вони у вересні 1939 р. розділили пошматовану польську державу, відтак замучили або депортували в Сибір майже 500 тис. польських солдатів і офіцерів, урядовців та священиків, осадників, інтелігентів, просто поляків. Тільки з Волині їх було депортовано біля 50 тисяч. (6) Але з літа 1941 р. ситуація корінним чином змінилась. У смертельний двобій вступили споконвічні польські вороги - Німеччина і Росія. І польське емігрантське керівництво зайняло позицію своїх патронів з Даунінг-стріт: ,не заважати фашистам і більшовикам бити один одного, уникаючи при цьому збройного зіткнення з обома. В одній з доповідних записок Сталіну «Про поведінку поляків і деякі наші завдання» начальник Центрального штабу партизанського руху П. Пономаренко писав: «Директиви про утримання від боротьби з німцями в ім'я «збереження сил для кінцевого етапу» агенти Сікорського розповсюджують по всій Польщі... Вони переконані, що Німеччина буде розгромлена зусиллями США, Великобританії та СРСР, а тому витрачати людські ресурси для цього немає потреби». (7) І далі Пономаренко пропонує розгорнути в Польщі справжню партизанську війну. «Окрім воєнного ефекту, - пише далі керівник ЦШПР, - це приведе до справедливих втрат польського населення заради Перемоги «над окупантами і полякам не вдасться повністю зберегти свої сили», (8)
З осені 1941 р., коли Москва поновила дипломатичні відносини з польським емігрантським урядом в Лондоні і оголосила амністію сотням тисяч поляків, що перебували в Росії в депортації, польській меншині Волині належало на деякий час «забути» про злочини російського ведмедя, більше того, вступити з ним в союз у боротьбі з українськими націоналістами. Що і було зроблено вже на початку 1942 року. Як відомо, радянські партизани, що появилися на Волині невдовзі, знайшли повну підтримку у багатьох польських «свідомих» домах і господах. Згадаймо хоча б яку надійну та довготривалу опору серед окремих польських сімей знайшов антиукраїнський розвідувально-диверсійний загін Д. Медведева. З цього приводу варто процитувати спогади Т. Бульби-Боровця: «У здійсненні плянів Медведева-Лукіна особливу роль відіграли відомі мені особисто дві польські родини з Людвипільського та Клесівського районів на Волині: Струтинських і Довчера.*) Довчер з донькою Валентиною були шпигунами, а вся родина (Струтинських - батько, мати, чотири сини та дві дочки - всі зробилися советськими партизанами. ...Використовуючи свої родинні та національні зв'язки в Рівному, М. Струтинський примостив там в безпечному місці такого «поважного мешканця», як лейтенант Кузнецов, який діяв в уніформі німецького офіцера під ім'ям гауптман Пауль Зіберт. Цьому мешканцеві родина Струтниських дала цілий ряд добре замаскованих місцевих агентів, кур'єрів та явочних квартир в Рівному, Луцьку та по інших місцевостях Волині. ...Червона Москва - це спритний майстер вербування на свою службу чужих, неросійських народів. Вона докладно вивчає всі міжнаціональні та соціальні антагонізми і зручно використовує їх для своєї агресивної політики...(9)
3 березня - квітня 1943 р., коли українська поліція Волині масово перейшла на сторону УПА, німецькі окупанти тут же запропонували «руку дружби» полякам, які її прийняли. Невдовзі в усіх містах та багатьох селах краю було створено т. зв. гранатову польську поліцію. Нацисти не приховували, що дають полякам шанс «поговорити з українцями силою зброї». Виступаючи перед працівниками німецької адміністрації Райхскомісаріату в Рівному в кінці 1943 року, Е. Кох говорив: «Нам треба домогтись, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його убити, щоб українець, побачивши поляка, теж горів бажанням його убити. Якщо ж по дорозі вони зустрінуть єврея і уб'ють його, то це буде саме те, що нам потрібно». (10)
Тверезо мислячі польські аналітики вважають, що саме з утворенням польської поліції на Волині слід пов'язувати початок масової українсько-польської різні 1943 року, за яку, на нашу думку, в одинаковій мірі вину несуть і поляки, і українці. (II)
Панічний відступ Червоної Армії на початку німецько-радянської війни привів до того, що на окупованій нацистами території залишилась значна кількість радянського та партійного активу, а також працівників НКВС, які не встигли евакуюватись. Вказівка відомства Гімлера розстрілювати цю категорію радянських людей без суду і слідства змусила їх негайно переходити на нелегальне становище.
18 липня 1941 року ЦК ВКПб) прийняв постанову про організацію боротьби в тилу німецьких військ. В ній на виконання відомого звернення Сталіна до народу по радіо З липня передбачалось для організації підпільних комуністичних осередків та керівництва партизанським рухом і підривною діяльністю в тилу гітлерівців направити «наиболее стойких руководящих партийных, советских й комсомольских работников, а также преданннх Советской власти безпартийных товарищей». (12)
Як свідчить довідка оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У від 1 жовтня 1942 р., на території Рівненської області для роботи в підпіллі було залишено 30 чоловік, а для організації партизанського руху 120 чоловік. (13) Думається, що довідка складена постфактум і розрахована на людей, що не ризикнуть ставити запитання її авторам, бо 18 липня 1941 року всі західні області України перебували вже під окупантом і мова могла йти хіба що про засилання туди свого активу або ж спонукання до боротьби тих, хто опинився за лінією фронту волею обставин,
Тим не менше маємо дані, що планомірно чи стихійно, але більшовицькі підпільні осередки були створені на Волині вже влітку та восени першого року війни, В липні 1941 р підпільну партійну групу у Клесові створив В. Соснін. В серпні в Дубровиці така ж група була започаткована О. Криньком. Діяла підпільна більшовицька організація також у Сарнах. Нею керував М. Фідаров. У Рівному більшовицьке підпілля очолювали М. Мірющенко, Т. Новак. М. Остафов. Появились підпільні більшовицькі осередки в Морочнівському, Володимирецькому, Рафалівському районах. Згодом вони встановили між собою зв'язок, деякі законтактували свою антинімецьку діяльність із загонами та з'єднаннями, червоних партизан. У 1943 р. на території Рівненщини вже діяв підпільний обком КП(б)У та підвідомчі йому райкоми, (.14)
Як стверджують радянські історики, перші загони червоних партизан діяли на північному заході України вже влітку 1941 року. Справді, в липні-серпні того року в лісах та болотах Волині і Полісся опинилось дуже багато озброєного люду, що не визнавав окупаційного режиму. Як пише з цього приводу Т. Бульба-Боровець: «Німецькі війська зовсім не пробували здобувати Поліської котловини, а попросту обійшли її. Одна група пішла по лінії Гродно - Мінськ - В'язьма - Москва, а друга - по лінії Люблін - Рівне - Житомир - Київ. Такий стратегічний маневр німців витворив досить цікаве становище: коли німецькі війська брали Смоленськ та Київ, то в їх глибокому запіллі, а саме в трикутнику Пінсь к- Мозир - Коростень бродили розбиті частини советських дивізій, частини військ НКВД, міліції та всяких інших советських організацій, що з вибухом війни носили зброю. Ці бродячі частини були відрізані від свого командування та головних баз. Рядові люди розбіглися, хто куди, а партійці та чекісти намагалися всіма силами тримати цю розбиту та здеморалізовану масу у своїх цупких руках та швидко переформувати на малі боєздатні партизанські загони». (15) Не вступаючи в бойові дії з окупантом, чий чобіт не ступав сюди ще довгі місяці сорок першого та сорок другого років, ці т. зв. партизанські загони перетворились на звичайнісінькі шайки грабіжників, що тероризували місцеве сільське населення, вимагаючи від селян харчу, одягу, тепла. Першим, хто став на захист місцевого населення від знахабнілих горе-вояків, був Тарас Боровець. що згодом став відомим під псевдо Тарас Бульба.
Аналізуючи підпільну та партизанську діяльність більшовиків на Волині в 1941-44 рр. поставмо собі одне, на перший погляд, дивне запитання: хто ж все таки був їхнім головним ворогом? Ординарний читач, не задумуючись, відповість - звичайно, німецькі фашисти. Адже проти них СРСР вів війну, яку згодом назвали Вітчизняною. Вони ж бо окупували нашу землю, їх ми, врешті решт, розгромили у сорок п'ятому. І тим не менше, така відповідь буде далеко не вичерпною, або, краще сказати, лише її першою половиною. Бо поряд з німецькими фашистами, які трансформувались у ворога із союзника лише вночі 22 червня 1941 р., а після 9 травня 1945 р. їх стали розглядати вже як вчорашніх ворогів, український національно-визвольний рух був і залишався смертельним ворогом Москви завжди, від 7 листопада 1917 року до 24 серпня 1991 року. А в годину воєнного лихоліття, коли з волі двох імперій Україна перетворилась на поле найжорстокішої в історії людства війни, а її народ на об'єкт тотального винищення як з боку Берліна, так і Москви, український націоналізм і такі його чинники як ОУН, УПА, УНРА виступили як єдині його реальні захисники від обох тоталітарних режимів і справжні борці за його національну незалежність та соборну державність.
Доля розпорядилась так, що саме Волинь стала тим історичним вогнищем, в якому у буремні роки світової війни стали куватись контури тієї національної, незалежної і соборної України, якій суджено було реально відродитись лише майже через півстоліття.
Ото ж якщо ми хочемо зрозуміти справді історичний хід подій у 1941-44 р. в нашому краї, то треба його вивчати і оцінювати не з позицій червоної Москви чи коричневого Берліна, а брати за вихідну точку історичних подій боротьбу за нашу національну незалежність.
То ж спробуємо глянути на події минулої війни у на-шому краї саме під таким кутом зору.
Волиняки не відчували упередженої ненависті до німців до часу їх появи в Україні як окупантів. Навіть навпаки. Сто сорок німецьких колоній, що майже століття існували в нашому краї, сприяли формуванню поваги та доброзичливості до себе. Крім того, Німеччина була чи не єдиною змогутнілою на континенті нацією, що відкрито проводила антибільшовицький та антипольський курс. «Із цим почуттям, - писав П. Мірчук, - в'язалися сподівання, що німці, борючись за рівноправність та суверенні права своєї нації, матимуть повне розуміння, а то й піддержуватимуть таку ж саму боротьбу інших народів, в даному випадку, українців, тим більше, що тут ішло про боротьбу проти спільних ворогів». (22)
Напад Німеччини на СРСР українські націоналісти зустріли з надією на можливість відродження незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. «З точки зору німців, - вважає О. Субтельний. - основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку, націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України, не мали наміру бути знаряддям для Берліна. Вони поставили собі за мету скористатися війною й поширити по всій Україні свій вплив. Відтак кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях». (23)
Додамо, що як німецьку, так і українську сторони не можна розглядати як цілісні і, тим більше, застиглі воєнно-політичні структури. Незважаючи на зовнішню об'єднаність стратегічною метою та тоталітарним режимом, III Райх, тим не менше, був сповнений внутрішніх протиріч, що постійно давали себе знати. Що стосується української сторони, то за період дворічного радянського панування в Західній Україні (1939-1941 рр) лише ОУН як політична сила не тільки вберегла себе від розгрому, але й організаційно зміцніла, поширила свій вплив в місті і на селі, а з початком війни і на східні регіони України. Разом з тим, розкол, що відбувся в ОУН в 1940 р., поява двох фактично самостійних політичних організацій хоч із спільною метою, але неодинаковими, часто навіть протилежними шляхами і методами боротьби, безперечно, ослабили в цілому Рух Опору. На Волині це дало себе знати особливо разюче.
Акт 30 червня про відродження Української Держави став переломною подією в українсько-німецьких стосунках. Восьми днів війни цілком вистачило, щоб стали зрозумілими і оприлюдненими остаточні позиції обох сторін. 21 липня 1941 р. Ріббентроп офіційно заявив, що проголошення незалежності України «не має жодного конституційного значення». (24) Того ж дня політичне бюро ОУН Бандери опублікувало в Берліні Декларацію, в якій, підтвердивши свою відданість Акту, навідріз відмовилось відкликати його. «Удар проти українського уряду, - читаємо в цьому документі, - ризикує бути розціненим українським народом як ворожий акт Німецького Райху щодо самої ідеї української державності». (25)
Така відповідь поставила цю організацію фактично поза законом у III Райху. Ні про які союзницькі стосунки вже не могло бути й мови. Сп'янілі від перших успіхів на східному фронті, гітлерівці зробили для себе висновок, що на Україні їм потрібні не союзники, а васали, а ще точніше сліпі виконавці їх колоніальної політики. ОУН не пішла на такий крок і їй належало зійти з політичної сцени. Як відомо, в липні сорок першого відбулись перші арешти керівництва ОУН Бандери. У Кракові був арештований лідер організації, за ним - члени Українського Національного комітету. Львівська група керівництва (Стецько, Лебедь, Старух, Климів-Легенда) провели позачергове засідання, на якому було вирішено перейти спочатку до психологічної, а відтак військової та організаційної підготовки повстання. (26) 9 липня, тобто наступного дня після згаданого засідання Я. Стецько і члени його уряду були арештовані та ув'язнеш в концтабір Заксенгаузен, де пробули аж до осені 1944 року. ОУН Мельника, не підтримавши Акту, здобула право на легальне існування протягом ще деякого часу. Згодом вона теж опинилась поза законом.
Немає коментарів:
Дописати коментар