Який же він Воловець?

Село називається Воловець, через те, що у Вишньому кінці перші поселенці поїли худобу з дерев”яних корит, яких називали валовами /до речі ця назва збереглася донині/. Від них і походила назва “Валівець“, яка з часом трансформувалась у “Воловець”. Мабуть немає на Україні жодного поселення, яке б не мало свої легенди або народного тлумачення своєї появи і розквіту в непростій історії буття. Не є дивиною, що кожне поселення виникло на протязі довгих віків в складних соціально- економічних умовах . Століттями люди освоювались на кутках землі, що їм сподобались; рельєфом, кліматично- природними умовами вибраної місцини, багатими лісами і обов”язково на березі  річки.

Звісно, за сім з половиною століть з часу першої письмової згадки /1433р./ в історичних документах Воловець мав безліч легенд з різними версіями походження своєї назви. Невідомо з яких причин, версія про те, що з потічка Волівчик пастухи поїли худобу, звідки і пішла назва “Воловець“,  стала офіційною  історичною версією походження сучасної назви.

Мені ж особисто розповідав старожил Поп М., а він чув ще від прадіда, що колись ходила легенда, нібито село називалось Воловець, через те, що у Вишньому кінці перші поселенці поїли худобу з дерев”яних корит, яких називали валовами /до речі ця назва збереглася донині/. Від них і походила назва “Валівець“, яка з часом трансформувалась у “Воловець”.

Згідно довідки викладеної І. Селівановим: Воловець виник багато віків тому. За переказами старих  воловчан, на гірську річку Вича, в ущели- ну  Мончила, Темнатика й Килиці селяни з навколиніх сіл приганяли своїх волів поправлятися після зимової голодовки. Тому це місце спершу називали Воловчиком, а за тим Воловцьом.

Дещо в інакшій інтерпретації відображається історія виникнення назви у легегнді від Кубаш Л. з села Жденієво в книзі Ю.Чорі” Що не сільце -своє лице”

У давнину вівчарі попасували на полонинах вівці. Але там води мало, рідко де криниця. Тому поїти овець вони зганяли в долину, де були потічки. Де тепер село Воловець, бігла річка. Вівчарі обабіч неї наробили валови і валівчики, щоб вівцям було зручніше пити, цілій отарі водночас. Вода набігала самопливом, по жолобках. На тому місці де стояли  валівчики поступово селились люди, робили собі хижі, село поступово розросталося. Вівчарі вже не зганяли туди поїти овець. Але те місце, прозвали в народі Волівчик-від слова  “валів” перейшли в назви : потока-Валівчик, і поселення , що там виросло,- Воловець.

Разом з тим легенди та перекази донесли до нас відомості, що в ті далекі часи на місці сучасного Воловця були ліси та чагарники. Перші поселенці  оселелися в Канорі, в собачій буді на сучасний лад. Жителі, а всього їх було 2-3 хижі з своїми собаками ходили на полювання в навколишні хащі. Увагу їх привернули дикі коні, що паслися на горі Корні і люди виріщили їх приручити. Проте коні близько не підпускали. І от один сміливець, взявши з собою псів пішов у засідку, але коні напудились і задум його не вдався. Люди прозвали того сміливця Конепудом

За переказами, першим поселенцем був угорець/мадяр/, котрого за якусь провину вигнали в цю місцевість.Тут в поточині зробив свою колибу і почав газдувати. З часом його сусідами стали канорці, що облюбували протилежні зелені схили. Згодом це поселення почали називати мадяровицею. /Спогади Бігар І.Д.1942р./

Баганич Ганна Іванівна 1916 року народження розповідала, що саме перше поселення в селі було у верхній течії Волівчика і носило назву Вишній  кінець. Оскільки там найбільше проживає Тимковичів, очевидно це прізвище пішло від Тимка. З роками селилися в різних куточках, тому і виникли нові назви розселення.

До цього часу побутує назва ” Слатина”, колишня вул Леніна, а зараз Карпатська- від  мосту через Вичу /біля садика/до колишньої верхньої площадки “Електрона.” Колись там на вулиці була будівля Латинського, від цього прізвища і пішла Слатина.

Сучасні вулиці Коротка і Дружби носила назву Лапташовиця, від прізвища першого поселенця Лапко. 

Від прізвищ поселенців Хаданів сучасна Підгірна, була Худановицею. Існує й інша версія – нібито тут будувалися худобні /бідні/ люди, які через матеріальну скруту спроможні  були лише купити клаптик землі на крутих берегах Вичі.

Є у Волівці і Мадяровиця, що починається від будинку Мадяра М./ Шепталового/ і простяглася через переїзд вверх праворуч, в поточину. Поселення дістало назву від прізвища Мадяр, від чого і сам потік називається Мадярійським / вул. Перемоги/.

У 20-30 роки ХХ століття від старої аптеки до будинку Грінберга / будівля сучасної музшколи/ носила назву Головної вулиці. Вона була не заселена бо люди селилися там де легше було прожити за рахунок землеробства і скотарства.

Сучасна вулиця Фабрична колись мала назву Новоселиця /Нова/. Цей клапоть землі викупили залізничники Селянчин Онуфрій і Варга Юлій від заводчика Грінберга, де й побудувалися. Згодом тут постали житлові будинки і Худана, Грудзура і Копчі…

В сучасний Воловець на правах вулиці влилося село Канора. Легенда про походження назви села, що розповів житель села Кобрин Василь Васильович 1921 року народження, яку вчув ще від свого діда, а подала його Брунцвик- Кобрин Віра Олексіївна гласить….

- Давним – давно в лісових зворах жили кочівники, які займалися розведенням худоби. Шукаючи нові пасовища, вони натрапили на Бескиди. Тут росли запашні зелені трави, а поряд гуркотіла з невеличкого водоспаду холодна джерельна вода. Вона якась була незвичайна,  виривалась з глибоких надр землі і шумно перекочую- чись по кам”яних брилах, падала донизу. Хоча люди мандрували, але час від часу поверталися сюди. А дехто з них поселився  в долині річки, яка брала початок від водоспаду Шипіт.

Люди почали викорчовувати дерева, випалювати площі і обробляти землю. Але земля тут була дуже кам”янистою , отож людям безкінечно необхідно було корчувати ліс, щоб оновлювати ділянки. Сонце, дощ і вітер робили свою справу і знову залишалися одні брили. В цих брилах поробилися нори, що стали справжнім порятунком від набігів войовничих племен. Рятівні Кам”яні Нори і стали прообразом назви Канори.

/Можна й зробити припущення щодо часткового волоського походження назви села-Канора – кануре-начіс із вовни/, а може й правильна версія, що перші поселенці жили в конурах, від яких і пішла Канора.

Яблуново

-На таких же правах вулиці входить в селище і древній Яблунів /Яблуново/. Перекази , що дійшли до нинішнього часу переконують нас, що першою поселилась у цій місцині якась заможня панянка Маня, яка мала багато землі і великий яблуневий сад- продовжує розповідь воловецький бібліотекар Кобрин Ганна Михайлівна,- цей сад весною буйно розквітав біло-рожевим квітом, мов куточок земного раю. А восени дбайливо доглянуті яблуні віддячували Мані щедрим врожаєм. Ось цей райський куточок гірського краю і дав назву поселенню людей, що обрали собі похилий правий берег Вичі. Село так і назвали- Яблуново. У 1872 році  розпочалось будівництво залізної дороги і більша частина цього яблуневого саду поглинула залізниця. А те, що залишилося купив корчмарь, а сама хазяйка виїхала… Тут появилися дві кам”яниці для робітників штреки, які служили для них житлом. /Збереглися і донині/. В одному з цих будинків мешкає Далекан Володимир…

Однак старожителі впевнені, що Яблуново старіше від Воловця і самі перші поселенці почали селитися на гірських землях Воловецької округи  саме з Яблунова, адже це найтепліший куток між гірськими верховинськими улоговинами… По мадьярські Яблуново – Олмозев, що означає яблуневу поляну.

Минуле.

24.12.2010

Недоїдання  і голод були звичайним і масовим явищем в житті селян Воловеччини від часів феодалів Грінберга і Піреньї ,графа Шенборна,часів кріпосництва,чехословацького режиму та в роки окупації мад”ярських фашистів. В гірському краї споконвіку завжди жилося надзвичайно сутужно,але найважчим періодом в історії горян була окупація краю фашистською Угорщинею. Тогочасні газети  писали,що…”в Жденієві біля примітивного млина селянин розповідав журналістові, що в Омську, де він був у полоні, годував свиней. Якби свиням давали їсти,те що споживають його діти, то вони від такого корму здохли б. Тільки два або три місяці на рік має він можливість давати дітям хліба з вівсяного борошна, та й не хліб, а ощипки. Харч його родини- ріпа,капуста і картопля. Біля млина край лісу є сім халуп, в яких живе десь сорок людей-злидарів. Млинар твердить,що сім”ї хліба ніколи не їли, бо на гірському грунті родить тільки картопля. Солі ці сім”ї немають, бо відсутні гроші, щоб її купити” “…Присілок Збини має десять халуп, в яких існують 115 чоловік.В жителя Василя Щербея 12 душ, 10 дітей від двох до 19 років.Хижка в якій він мешкає, має 6х6 кв.метрів.Хліба взагалі не бачать.Їдять саму картоплю, юшку з капусти, кваки /білі гарбузи/ й буряків. 12 літня дівчинка  лежить на лавці в гарячці.Вона ходить в школу в Жденієво боса, в сорочці в зимову негоду.Лікувати нема за що, бо гроші в сім”ї- то величезна рідкість. Депутат празького парламенту Йозеф Штетка в січні 1932 року, виступаючи  в парламенті розповідав про жахливе життя жителів гірських сіл; “Жахливо побувати в хатинах селян. Це “людське житло” зліплено з болото, в котре ведуть двері заввишки ледь більше одного метра, має два віконця по 20 сантиметрів і живуть в ньому щонайменше 12 людських істот.При моїх відвідинах однієї з таких будок, побачив- перед входом в це житло стояла на снігу боса дівчина  оголеною  до пояса. На лютому морозі- боса і гола. На печі сиділо 5 малих і зовсім голих замурзаних дітей. Їхня їжа-поливка з гнилої ріпи, засипана вівсяним борошном. Мати лежала на дошці, ледве рухалася, а батько, якби його поклали в труну, то ніхто б не відрізнив його від покійника. Така обстановка в кожній будці”. Цей депутат об”їздив майже всі воловецькі села- голод і і злидні панували повсюдно. У Воловці і околицях масово хворіло населення на черевний тиф. Становище ускладнювалось тим, що знесилені голодом люди були позбавлені будь-якої допомоги. Гукливський літопис, що носить назву”Новєйшая, яжє когда случишася” починається 1666 роком. До 1783 року писаний одним почерком з пропуском деяких років, мабуть переписаний з якогось оригіналу, адже один літописець не міг його писати 123 роки. З 1783 року по аж до 1820 року писав його місцевий парох Михайло Григашій, слідуючих 10 років літопис вів хтось невідомий, бо Григашій помер 1823 року. В цьому літописі переважно розповідається про погоду, врожаї,місцеві важливі події, але в ньому є і цікаві історичні відомості. Згідно запису 1660 року зима була тверда, сніг випав такий великий, що люди дорогу в ліс протоптати не могли. Як він на Пилипово Пущення, то стояв аж до Благовіщання. Люди через нестачу соломи;”хижі і стодоли геть подерли марзі /худобі/. А 1872 року літо було сухим, вівса і трави вигоріли. В зимі”ради недостатку зимівлі хижі і стайні подерли.” Далі літопис твердить, що 1786 року селяни не мали чим сіяти. “Люді  пухлі і у Марамороші  із голоду умираючі, іздохліну єлі” Населення воловецьких гір переважно складалося з русинів /українців?/ з одинаковими прізвиськами,через, що масово вживалися клички і ніхто за це не ображався. Селянські землі простягалися у вузьких долинах, зажатих графськими лісами. Пасла не було, тому для випасу худоби  орендували у графа полонини. Заробітків не було.Єдине, що рятувало селян- це сяке таке твариництво. Годували бичків,волів,ялівок,щоб восени продати і купити зерна та виплатити податки. Навіть на сіль не завжди вистачало грошей, споживали не очищену- червону,яку лизала худоба. В хатах була земляна долівка. Вікна були малесенькі . Спали на печі. В негоду і холоди в хату заносили телят та овець. В сінях сиділи кури, які грілися на дерев”яних поперечинах/грядках/ від диму, що виходив з печі у сіни. Коминів не було, бо за них треба було платити “димовий” податок. Головне місце в хижі займав пєц /піч/,який стояв в кутку при вході, біля дверей. Спереду печі-припічок, за пєцом- запічок, де взимку спали діти. Дим з печі виходив через кіш в сіни, звідки на під /горище/ і через дирки в даху вивітрювався геть. В хижі стояв довгий стіл, на якому тримали хліб, муку і сіль, під стіною дерев”яне ліжко з соломою, а влітку  покрите папороттю та домотканим покрівцем і набитою сіном подушкою, а з другого боку біля дверей стояла полиця для посуду, а на стіні ложечник для ложок.В кутку стояла кочерга та мітла з ялинових гілок. Вздовж іншої стіни- лавиця, яку приставляли до столу, коли їли. Яка б хижа не бідна та все ж на стіні навпроти дверей висіло щонайменше десять ікон. Під ними для прикраси стіни висіли миски. Одяг висів на грядці, або в кого були, в скрині чи коморі. Страва. Основною стравою горян була картопля, як і варена та і печена капуста, буряки, квак, горох і кінський біб. Овес і жито мололи в млині, бідаки найчастіше в домашніх жорнах. З муки пекли в печі хліб, а з вівса ощипки. Найсмачнішою для бідняків стравою була капуста з квасолею, яку готували на кілька днів, їли переважно з печеною картоплею. Щоденно снідали картоплю з мучанкою /приправа з молоком і кукурудзяною мукою, в обід- капуста з квасолею; варена картопля ввечері і чир з кукурудзяної муки з молоком.Варену картоплю, що залишилася, ставили у піч, там вона припікалася і робилася ще смачнішою, її потім їли з кислим молоком. У неділю або свята варили картопляні галушки, які проправляли молоком або сметаною. Подеколи варили картопляні пироги /вареники/ з сиром.Величезною підмогою в селян були гриби і ягоди. З них варили і сушили на зиму. Делікатесом у злидарів була бурачанка. Це листя буряків посічене на дрібно, заправлена молоком і кукурудзяною мукою.Однак сметани, молока і яєць було обмаль, бо їх продавали панам і лихварям, а взамін купували нафту, сіль і сірники. М”ясо їли тільки на Різдво і Великдень, бо змушені були продавати свиней щоб заплатити податки. Саморобні делікатеси- мясо,шовдор, ковбасу бачили тільки на великі свята. Постили понеділок, середу і п”ятницю. Під час такого посту не вживали навіть молока. Закарпаття, як малий Вавилон, тому і страв у цьому регіоні сотні Біднота.  Ієромонах Феодосій /в миру Хома Іванович Росоха/ писав: “Такої, як у Канорі та Волівці бідності я не зустрічав. В селі навіть солі чи нафти не можна було купити, люди страшено голодували.Навіть дров, хоча вони гнили у державних лісах, селяни не можуть купити. Боже! За що ти цих людей караєш?  Яку провину зробили тобі ці люди?” Величезним лихом для селян була заборгованість у лихварів за товари взяті у борг. з надією, що відгодований за літо молодняк восени продадуть і розрахуються за борг. Але часто худоба гинула,грошей не було і лихвар дораховував проценти.На протязі 2-3 років борг зростав у 3-4 рази, тоді, щоб не сісти в тюрму- приходилось продавати землю і йти батрачити. Не дивлячись, на такі злидні, екзекутори снували по селах, за несплату податків забирали в селянина останню вівцю.Примітивні знаряддя праці,відсутність добрив і хоч якогось сортового насіння, тяжкі гірські кліматичні умови не сприяли урожайності. За таких умов, коли з гектара збирали 400 кг. картоплі, то  вважалося надзвичайно добрим урожаєм. Особливо погіршився стан бідняків в період світової кризи. Депутат чехословацького парламенту Л. Ландова-Штихова виступаючи в парламент, розповідала; “…кожної весни до самих жнив росте біда на Прикарпатті, а на Верховині вона перетворилася в голод. …Хижі з ранку до вечора в диму,малесенькі віконця ледь блищать, вогонь тільки в печі горить, через те, що нема чим світити. Заходимо в хижу. На печі смдить старезна бабуся…  Біля з неї десяток дітей. Всі якісь  вони товсті і дуже бліді.Придивилась- опухли і сплять. Це признак хронічного голоду. В другій хижі газдиня хвалиться, що дякуючи Богу має свій хліб.Ви б бачили … який це хліб?Чорний,як зола,твердий, як камінь,гіркий і терпкий, як і вся та біда, що навколо них. Як це можна їсти?. Нам відповідають-”Ох, хоть би такого наїстися вдосталь” М”ясо їсте? – “Давно їли,перед війною на великі свята, весіллях та хрестинах. А зараз ні. Діти навіть не знають,що то таке зветься м”ясом” Непокора. Таке тяжке існування спонукало селян влаштовувати демонстрації з вимогами до уряду.Так в березні 1933 року біля нотаріату у Воловці колона демонстрантів висунула вимоги про надання роботи, списання податкових боргів, передачі пасла, надання допомоги безробітним.Жандарми жорстоко розправились з непокірними.Влада організувала провокаційне судилище- 78 мешканців Воловця і навколишніх сил були звинувачені в нападі на жандармів і представників влади.Боротьба проти експлуататорів продовжувалась.В 1933-34 роках тільки в одному Воловці відбулося декілька походів і демонстрацій. Відомий Закарпатський історик Теодор Легоцький в книзі “Монографія Березької жупи” між іншими відомостями скупо повідомляє про села Воловецького району. Хоч ці відомості дуже скупі, але по них можна судити, як і коли було засноване село і скільки в ньому було дворів, кількість селян і худоби. Так по Легоцькому у 1891 році Жденієво нараховувало 37 будинків в яких проживало 271 чоловік.Селяни мали 266 великої рогатої худоби,53 вівці,73 свині і 12 вуликів бджіл. Жденієво у писемних джерелах згадується у 17-му столітті. За народними переказами першими мешканцями були кріпаки-втікачі з галичини. Вони спочатку оселилися в Котельниці, а згодом почали заселяти долину річки Жденієвки. Згідно цієї ж монографії першими жителями Воловця були полонені,біженці з ясирю монголо-татарської орди, яка пероходила Верецький перевал 1600 році і несли з собою неволю, руїни і смерть.В основному це були втікачі за походженням з Волині та Галичини.Вони спочатку оселилися на берегах потічка /що навпроти училища/. У 12-му столітті Нижні Верецькі /Нижні Ворота/ входили до складу Галицько-Волинського князівства, а з 13-го століття- до угорського королівства.У 1732 році Н.Верецьким граф Шенборн надав статус містечка, за яким воно дістало право влаштовувати ярмарки,що проводились понад 200літ. Більшість сіл Воловеччини засновано волинянами та вихідцями з Галичини.Згідно “Гукливського літопису”- додатку до стародавньої сільської метрики, записи в якому робилися з 1610 до 1830 років село оселили 1586 року галицькі сотники Іван Бобко та Петро Пецькович.В цей же час засновано іСкотарське. Не минали Воловеччину лихоліття ворожих навал та воєн. Минуть роки і наші потомки радітимуть з того,що їм випала доля жити в інший,більш вдалий період, в якому вже не буде отих злиднів , бідноти та жебрацтва. Будуть гордитися тим,що їхня Воловеччина відома далеко за межами свого краю, не тільки “Гукливським літописом” і “Скотарським євангелієм”, а й високим сучасним рівнем життя.

Тисячу кроків Воловецьких років

Воловець

Не впізнати сучасний Воловець. Це затишний компактний, гірський районний центр зі всіма атрибутами міста. Тих, хто захоче помилуватися неповторною красою зелених гір, буковими і смерековими лісами, гірським водоспадами, полазити фортифікаціями лінії Арпада  завжди з радістю зустрінуть привітні господарі приватних турбаз, готелів і торгових точок.

З Воловця відправляються групи до Синевирського озера, Солотвинських солених озер, а туристичні маршрути поведуть на Полонину, Темнатик і Боржаву. Недалеко від Воловця бурлять мінеральні джерела типу “Єсентуки”, що лікують шлунково- кишечний тракт, ревматизм і діабет.

Воловець – чудове місце для відпочинку і має все для туризму. Рельєф манить до себе шанувальників гірськолижного спорту, адже за декілька кілометрів, в селі Подобовець розміщена лижна траса, яка відповідає всім олімпійським вимогам. Тут і слалом-гігант, спецслалом на швидкісний спуск. Зовсім недавно на трасі проводились республіканські зимові спартакіади.

Хронологія поселення:

• Біля Воловця знайдені захоронення другого тисячоліття до н.е. , що складалися з бронзових, золотих браслетів, сокир, бойових кирок- молотів, і кам”яних мотик.
• 1433 рік – перша писемна історична  згадка про поселення Валівець, як прадавнє  слав”янське поселення, яке було власністю феодалів Піреньї і Білкеїв.
• 1625 рік – начальник гарнізону Мукачівського замку Янош Балиндя подарував поселення Олексі Шимону.
• 1645 рік. – трансильванський князь Д”єрдь Ракоці приєднав Воловець до своїх володінь.
• 1657 рік. -польські війська на чолі з воєводою Любомирським в помсту за участь Ракоці у визвольній війні на стороні Б.Хмельницького розорили і спалили село.
• 1703-1711р.р.- мешканці Воловеччини приймали участь у визвольній війні угорського народу.
• 1728 рік – Воловець конфісковано і передано графу Карлу Шенборну.Поселення включено в Мукачівсько-Чинадіївську домінію.
• 1761 рік -33 мешканці села Воловця були кинуті в тюрму за непокору К. Шенборну.
• 1831рік – Повстання селян проти неволі і бідностію
• 1872 рік – побудована залізнична дорога і станція Воловець.
• 1882 рік – почав діяти державний навчальний заклад.
• 1900 рік – в селі було 198 будинків, у яких проживало близько 1000 чоловік, 346- вміли читати і писати.
• 1901 рік – побудована лісопильня. У 1906 році  угорцями змонтовано пилораму з паровим двигуном.
• 1909р – двоє вчителів навчали 107 учнів.
• 1914 рік – Російськи війська оволоділи селом, 200 воловчан приєдналисб до війська.
• 1919 рік – проголошено Радянську владу, а в кінці квітня цього року чехословацькі війська ввійшли  у Воловець
• 1929-1933 роки – мітинги і демонстрації проти соціального гноблення.
• 1932 -33 роки – судові процеси проти непокірних 36 селян, шо пасли худобу у лісі біля Латориці, демонстрації голодних і холодних селян.
• 1938 рік  - у Воловці проживало 2350 чоловік, у школі навчало семеро вчителів 132 дітей.
• 1939 рік – Угорська окупація. Страчено 3-х чоловік, 11 кинуто в тюрму, 93 відправлено на примусові роботи.
• 9 жовтня 1994 року у Воловець війшли війська 351 стрілецької дивізії.
• Листопад 1944 року – створено Народний комітет, який передав землі селянам і націоналізував лісопильний завод.
• 1945 рік почала функціонувати середня школа.
• 1946 рік – почав діяти медпункт.
• 1947 рік – відкрито лікарню на 30 ліжок.
• 1948 рік – створено колгосп “Радянська Верховина”.
• 1950 рік – відкрито клуб і бібліотеку з книжковим фондом 18000 екземплярів.
• 1957 рік – Воловець став селищем міського типу.
• 1958 рік – почав працювати соко-винний завод.
• 1963 рік – створено лісокомбінат.
• 1973 рік- почала функціонувати ” нижня площадка” філіалу Львівського заводу Елетрон.
• 1978 рік – почала функціонувати “верхня площадка”філіалу Львівського заводу “Електрон”.
• 1979 -1991 роки – побудовано будівлі райкому партії, селищної ради, відділення зв”яку, середньої школи, спортзали, районний будинок культури, лікарню, турбази, дитячі садочки. За цей проміжок часу зведено 28 державних будинків. У всіх оселях появилася електрика, газ, централізоване водопостачання і водовідведення.
• У 1991 році році після  Всеукраїнського референдуму Воловець  перейшов на подальшу стадію розвитку у складі незалежної України.
• Примітка. Воловеччина з райцентром у Воловці стала районом у 1946 році.
• 1962 року, у зв’язку з укрупненням адміністративних одиниць у СРСР, Воловеччину було віднесено до Свалявського району.
• Указом Верховної Ради УРСР від 4 січня1965року, коли всі 13 районів Закарпаття було відновлено,  а Воловеччині  було повернуто статус району.
• Воловеччина відома далеко за межами Карпат. Через Веречанський перевал у 896 році прийшли угорські племена Алмоша в Панонію, через цей же перевал 1849 року поверталися російські війська Миколи Першого після придушення угорської революції. Через гору Пікуй до 1939 року проходив кордон між Чехами і Поляками, а пізніше між  Мадярами і Поляками. Тут же оперізують гори фортифікації Лінії Арпада.

Краса верховин, цілющість гірського повітря і нині слугують індустрії туризму. Лікувально-оздоровчі комплекси “Плай” уВоловці, “Форель” – у Жденієві, “Пікуй” – у Біласовиці, туристична база “Думка” та пансіонат “Смерічка” у селі Гукливий та готель “Плай” в смт. Воловець одночасно можуть прийняти понад 650 відпочиваючих. Вже понад десяток літ основний контингент приїжджаючих на оздоровлення – це жителі регіону, ураженого радіацією чорнобильського лиха.

Відпочиваючих, а також спортсменів приваблюють у “засніжені гори” які оснащені канатно-буксирувальними підйомниками на схилах біля ЛОК “Форель” у Жденієві, ЛОК “Пікуй” у Біласовиці …

Минуле Воловецької штреки

Воловецька штрека.

Близько 15 відсотків верховинців з Воловецького  краю, котрий потерпає від повального безробіття, “годує” залізниця, дає важку, але досить оплачувану роботу, котра забезпечує заможний достаток їхнім сім”ям.

З тих пір пролетіло немало часу. Ось вже 130 років по залізній дорозі гуркочуть поїзди. Як же це було? Як появились тунелі і мости?

Весною 1870 року на околиці Воловця з”явилися люди, які говорили незрозумілою мовою, щось настійливо вимірювали і записували. Згодом горяни дізналися, що це були італійські й німецькі інженери, котрі проводили заміри для будівництва залізниці сполученням Мукачево-Львів. Згідно розрахунків, щоб прокласти на цьому відтинку колію, потрібно було в горах вирубати 4-тунелі загальною протяжністю 3060 метрів. Щоб найефективніше із максимальною економією прокласти вітку було вибрано межигір”я а затим берег Латориці. Це зумовило будівництво 17 мостів. Після неодноразової координації та уточнення на місці, через два роки розпочалось саме будівництво, яке тривало ледь не десятиліття. На будівників у

Між горами.

Карпатських зворах повсякчас чатувала небезпека зсувів та обвалів. Тяжко працюючи, розчищаючи трасу для колії за допомогою грабарок й лопат, першопрохідці невпинно просувались  вперед до мети. Тунель обмуровували каменем, який добували і тесали на околиці Скотарського. Звідси підводами доставляли на місце, де робітники за допомогою линв /вірьовок/ вставляли його в стіну, яка згідно проекту мала яйцеподібну овальну форму. Місцеве населення на будівництво брали неохоче, надто вже низький був їх фах. Але з часом через велику потребу у робочих руках італійці з німцями були змушені поступитися. На будівництво ринуло все більш менш працездатне населення гірського краю. Люди сім”ями подалися на штреку. Робота була надзвичайно тяжкою, але давала хоч якусь надію зголоднілим

Гуркотять поїзди між горами.

Верховинцям звести кінці з кінцями. Не одна жінка не дочекалась свого чоловіка, а діти батька, бо завалило його під грудою гірських брил, чимало помирало від голоду і знесилення. Але будівництво не припинялось ні на мить. Щоб забезпечити безперервний цикл, вздовж штреки було побудовано тридцять будиночків-бохтарень, де тулилися робітники. З часом до них переселялися сім”ї. Ці бохтарні, як житло передавалися з покоління в покоління з умовою, що хтось з родини буде працювати на штреці. Ще й до сьогодні, ці будиночки після невеликої реконструкції служать прихістком залізничникам в Таламаші, Воловці, Осі, Вовчому.

Земельні роботи та будівництво тунелів велися строго за встанов -леним інженерами графіком. Тунель рили одночасно з обох боків назустріч. Цей ритм і темп робіт не порушували ні при яких обстави -нах. Після завершення риття землекопи зустрічалися у заданій інженерами точці. Однак сторожили згадують, що під час риття останнього найдовшого – 1800 метрового тунелю обставини склалися трагічно.: землекопи не зустрілися у визначений час. І як розповідав потомственому залізничнику Федору Варзі його прадід Дюла , який був родом з Дебрецена і брав  безпосередню участь у будівництві тунелів, головний інженер Скорценер після того як землекопи не зустрілися, від ганьби застрелився. Хоча й даремно, бо вже наступного дня під вечір з відхиленням у кілька десятків сантиметрів зійшлися назустріч.

1933рік. Воловець.

У 1872 році на околиці Воловця виросла двох поверхова будівля залізничної станції робітничими бараками, майстернями, але які згоріли у 1877 році. В цю пору Воловець був уже порівняно чималим селом на Верховині. В ньому мешкало понад 600 чоловік і діяло напівкустарне  підприємство по виробництву черепиці і цегли. В цей же період побудований лісопильний завод, де працювало 25-чоловік. Основна маса населення жила вмаленьких дерев”яних хижках, вкритих соломою. Трьох поверховий будинок був у Грінберга. Існував навчальний заклад, в якому двоє вчителів навчали сотню учнів. Четвертина населення вміла читати і писати.

Воловець було звільнено практично без бою

Угорські стратеги надіялися, що “Лінія Арпада” захистить і врятує націю і армію від розгрому. Ця складна оборонна система була побудована по Карпатських хребтах. У 1943 році після провальних битв під Сталінградом  і Курськом сателіти Німеччини, в тому числі Угорщина, замислилися над скорим приходом Радянської Армії за Карпатські перевали. Тому з літа 1943 року спішно почали будувати систему оборони від Ясіння до Ужка. Головна увага була приділена обороні Яблунецького, Торуньського, Верецького, Ужокського перевалів. Доти, дзоти, опорні пункти споруджувалися в долинах річок Тиса, Ріка, Вича, Латориця, Уж. Головний акцент поставлено на обороні доріг, мостів і тунелів. Будували цей складний об”єкт в надзвичайно таємному порядку силами військових спеціалістів і військовополонених. До жовтня 1944 року “Лінія Арпада” була побудована.

Ось такий трамплін був навпроти сучасного соковинного заводу.

Про “Лінію” взагалі, написано багато. Отож в цій статті звернуто увагу  на невідомий досі відтинок в долині річки Вича..

На лівому березі річки, при вході дороги в гірську ущелину було розміщено з десяток бетонних укріплень. Ще до наших днів по інде збереглися позиції де, стояли  протитанкові гармати, лінії траншей у дві-три смуги оперізують полонини. До станції Занька, на відрізку 5км. уся земля в оборонних спорудах. Погода, гірські умови не давали змоги наносити ефективних ударів по противнику з повітря. За кожний клаптик гірської землі велися вперті кровопролитні  бої.

9 жовтня, в холодну осінню пору, без належної тактичної розвідки боєм, в село вступили танки 351-стрілецької дивізії, якою командував генерал-майор І.Ф. Дударєв. В процесі короткого бою, під прикриттям легкої авіації- кількох фанерних  ”кукурузників”, які двома бомбами повністю зруйнували двох поверховий залізничний вокзал і спалили дотла  дерев”яну православну церкву неподалік від вокзалу  /зараз там розташована будівля РДА/, практично без бою в село вступили воїни Радянської Армії.

Воловець. 1937 рік.

Танкова колона, не зупиняючись на марші, вздовж Вичи рушила на Яблунів. Через пів-кілометра від Воловця “напоролися” на міни і могутній артобстріл. Три танки зайнялися і згоріли разом з екіпажами. Блискавичного маршу не вийшло. Спроби прориву вперто продовжува-лися, але без толку… Тоді було прийнято рішення, залучивши місцевих провідників з Воловця, обійти цей оборонний вузол гірськими стежками через полонину Бозьова-урочище Красні Долини на село Сасівку. Після такого маршу мадяри потрапили у “котел”. Зазнавши удару з тилу війська Хорті почали здаватися в полон. Катюшами з Воловця було подавлено опір на полонинах Плай, Фігура і підніжжя Темнатик. В ту пору вже вдарили перші морози.

Солдатська доля.

Отож холоди і дощ з мокрим снігом сприяли масовій здачі угорців в полон. Через три тижні, 24 жовтня було визволено Сваляву, а десь за тиждень до цього, у 20 числах жовтня у Воловці побував начальник політвідділу 18 армії - полковник Л.І. Брежнєв, який у Вишньому Кінці біля  200-літньої стодоли спостерігав, як залпи катюш вщент подавляють угорські позиції на Темнатику і Бозьовій…

Угорці збудували могутню оборонну лінію з надією, що їхня система  неподоланна. Та сотні бункерів, мінних полів, протитанкових надовбів не захистила мадярів…

Воловець в СРСР

9 жовтня 1944 року 351 стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора Дударєва І.Ф. звільнила село від мадярських військ Хорті. На честь бійців, що загинули при визволені Воловця встановлено пам”ятник на військовому кладовищі.

Вже через місяць після звільненя, в листопаді 1944 року в селі було утворено Народний комітет, в який увійшли П.М. Мадяр  та О.Ф. Селянчин. Комітетчики з перших же днів організували роботу по відбудові села, що сильно постраждало від мадярських окупантів. Під час відступу мадярів і ведення визвольних боїв Червоною Армією було знщено 90 будинків і зірвано залізничну станцію, 8 мостів,  повністю зруйновано лісопильний завод. Комітет прийняв доленосне рішення про передачу всієї поміщицької землі в руки трудівників.

З надією і ентузіазмом Воловчани сприйняли возз”єднання із Радянською Україною. Після цього історичного акту у Воловці стрімко розгорнулась  відбудова господарства і перетворення його в соціалістичну  русло. Воловчани одержали значну допомогу від братів з-за перевалу; тільки за півроку 1946 селянам було безкоштовно передано 68 тисяч тонн муки , 215 тонн посівного матеріалу. Крім того Воловчани одержали промтоварів на суму 4,5 млн. рублів.

Трудівники села в стислі терміни відродили економіку в соціалістичному дусі. В 1944 році було націоналізовано лісопильний завод. Зперших днів підприємство розгорнуло соціалістичне змагання. Перебудова на соціалістичні рейки відбулася і в сільському господарстві. На почаку 1948 року у Воловці ініціативна група по організації кологоспу побувала в Чернігівській і Вінницькій областях де наглядно переконалась у перевагах суспільного господарювання. В березні 1948 року почав господарювати колгосп “Радянська Верховина”, в якому виявили бажання працювати 87 сімей. Колгосп мав 5 плугів, 2 борони, 4 вози.

В 1946 році почав діяти медпункт, а вже через півроку було відкрито лікарню на 40 ліжок. В 1950 році медичну допомогу воловчанам  надавали 12 лікарів і 22 медсестри.

В 1945 році було відкрито середню школу, в якій 21 вчитель навчав 350 учнів. Культурно-просвітницьку роботу проводили будинок культури і бібліотека з 20 тисячами книжок.

В наступні роки економіка Воловця розвивалась прискоренними темпами. В 1963 року на базі лісопереробного заводу було створено лісокомбінат, який випускав понад 10 видів продукції для всього Радянського Союзу.

Індустріальному розвитку Воловеччини значно сприяло будівництво і функціонування Воловецького завду “Електрон”, який вступив в дію 1973 року. На ньому працювало понад 2,5 тисячі воловчан. Свою продукцію підприємство відправляло не лише на своє головне підприємство Львівський “Електрон”, а й в Москву, Ленінград, міста Забайкалля і Уралу. Виробничі зв”язки функціонували практично по всьому безмежному Радянському Союзу. В 1985 році завод випустив свій мільйонний екземпляр продукції. На підприємстві розгорнулось соіалістичне змагання. Встановлені виробничі плани виконувались на 115-120 відсотків.

Неможливо було впізнати Воловця, який в 1957 році став селищем міського типу.  Селище стрімко будується. В цей період побудовано 24 багатоповерхових держаних будинків , з”явилося  близько тисячі приватних обійсть. У всіх будинках електрика, вологін і каналізація. До послуг трудівників-універмаг, торговий комплекс лісокомбінату, гастроном, 7 підприємств громадського харчування,будинок побуту.

За роки радянської влади склались і стали традиційними обряди і звичаї: реєстрація шлюбу і новонародженних, відмічаються повноліття і початок трудової діяльності.

Трудящі Воловця, як і всі радянські люди приймали активну участь у будівництві світлого майбутнього – комунізму- під керівництвом направляючої сили КПРС.

Чому Волівець залишився Воловцем, а Волове зробилося Міжгір”ям

Через те, що поряд існували селища майже з однаковими назвами: Волове і Волівець часто виникала плутанина з поштовими відправленнями, прийнятті документів та орієнтації в назві громади- волівчани, воловчани.

Оскільки Волівець- ще й залізнична станція, назву яку занесено на дорожні карти Європи, включено в різні довідники і розклади руху поїздів від Чопа до Владивостока, вирішено зберегти назу “Воловець” а перейменувати  Волове.

На початку 1953 р. у Воловому відбувся актив, на якому керівники округу проінформували про перейменування населеного пункту..

Поступило три пропозиції назв: Верховина, Межигір”я і Червоноармійське.

Вирішили підтримати назву – “Межигір”я”, а для того, щоб назва набрала поетичного відтінку і була більш зрозумілою, зупинилися на назві – “Міжгір”я”.

У 49-му пропонувалося Воловець перейменувати на “Перевал”

Мабуть ніхто вже й не знає, що у 1949 році пропонувалося Мукачево  перейменувати в Октябрськ, Хуст- на Красногорськ, Іршаву-на Синяву, Рахів- на Комсомологрськ, Тячів- на Шевченкове, Воловець- на Перевал і відповідно район на Перевальський.

Перейменування закарпатських населених пунктів відбувалося разів десять за рішенням республіканських і обласних державних органів на протязі 1960,1962,1967,1975,1990,1992, 1993 років.

Перше перейменування відбулося у червні 1946 року. Тоді Верхні Верецки стали Верхніми Воротами, а Нижні Верецьки – Нижніми  Воротами, Волове-Міжгір”ям.

Воловчани нащадки волинян

Недоїдання і голод були звичайним і масовим явищем в житті селян Воловеччини від часів феодалів Грінберга і Піреньї ,графа Шенборна,часів кріпосництва,чехословацького режиму та в роки окупації мад”ярських фашистів. В гірському краї споконвіку завжди жилося надзвичайно сутужно,але найважчим періодом в історії горян була окупація краю фашистською Угорщинею. Тогочасні газети писали,що…”в Жденієві біля примітивного млина селянин розповідав журналістові, що в Омську, де він був у полоні, годував свиней. Якби свиням давали їсти,те що споживають його діти, то вони від такого корму здохли б. Тільки два або три місяці на рік має він можливість давати дітям хліба з вівсяного борошна, та й не хліб, а ощипки. Харч його родини- ріпа,капуста і картопля. Біля млина край лісу є сім халуп, в яких живе десь сорок людей-злидарів. Млинар твердить,що сім”ї хліба ніколи не їли, бо на гірському грунті родить тільки картопля. Солі ці сім”ї немають, бо відсутні гроші, щоб її купити”
“…Присілок Збини має десять халуп, в яких існують 115 чоловік.В жителя Василя Щербея 12 душ, 10 дітей від двох до 19 років.Хижка в якій він мешкає, має 6х6 кв.метрів.Хліба взагалі не бачать.Їдять саму картоплю, юшку з капусти, кваки /білі гарбузи/ й буряків. 12 літня дівчинка лежить на лавці в гарячці.Вона ходить в школу в Жденієво боса, в сорочці в зимову негоду.Лікувати нема за що, бо гроші в сім”ї- то величезна рідкість.
Депутат празького парламенту Йозеф Штетка в січні 1932 року, виступаючи в парламенті розповідав про жахливе життя жителів гірських сіл; “Жахливо побувати в хатинах селян. Це “людське житло” зліплено з болото, в котре ведуть двері заввишки ледь більше одного метра, має два віконця по 20 сантиметрів і живуть в ньому щонайменше 12 людських істот.При моїх відвідинах однієї з таких будок, побачив- перед входом в це житло стояла на снігу боса дівчина оголеною до пояса. На лютому морозі- боса і гола. На печі сиділо 5 малих і зовсім голих замурзаних дітей. Їхня їжа-поливка з гнилої ріпи, засипана вівсяним борошном. Мати лежала на дошці, ледве рухалася, а батько, якби його поклали в труну, то ніхто б не відрізнив його від покійника. Така обстановка в кожній будці”. Цей депутат об”їздив майже всі воловецькі села- голод і і злидні панували повсюдно. У Воловці і околицях масово хворіло населення на черевний тиф. Становище ускладнювалось тим, що знесилені голодом люди були позбавлені будь-якої допомоги.
Гукливський літопис, що носить назву”Новєйшая, яжє когда случишася” починається 1666 роком. До 1783 року писаний одним почерком з пропуском деяких років, мабуть переписаний з якогось оригіналу, адже один літописець не міг його писати 123 роки. З 1783 року по аж до 1820 року писав його місцевий парох Михайло Григашій, слідуючих 10 років літопис вів хтось невідомий, бо Григашій помер 1823 року. В цьому літописі переважно розповідається про погоду, врожаї,місцеві важливі події, але в ньому є і цікаві історичні відомості. Згідно запису 1660 року зима була тверда, сніг випав такий великий, що люди дорогу в ліс протоптати не могли. Як він на Пилипово Пущення, то стояв аж до Благовіщання. Люди через нестачу соломи;”хижі і стодоли геть подерли марзі /худобі/. А 1872 року літо було сухим, вівса і трави вигоріли. В зимі”ради недостатку зимівлі хижі і стайні подерли.” Далі літопис твердить, що 1786 року селяни не мали чим сіяти. “Люді пухлі і у Марамороші із голоду умираючі, іздохліну єлі” 

Населення воловецьких гір переважно складалося з русинів /українців?/ з одинаковими прізвиськами,через, що масово вживалися клички і ніхто за це не ображався.

Побут.
Селянські землі простягалися у вузьких долинах, зажатих графськими лісами. Пасла не було, тому для випасу худоби орендували у графа полонини. Заробітків не було.Єдине, що рятувало селян- це сяке таке твариництво. Годували бичків,волів,ялівок,щоб восени продати і купити зерна та виплатити податки. Навіть на сіль не завжди вистачало грошей, споживали не очищену- червону,яку лизала худоба. В хатах була земляна долівка. Вікна були малесенькі . Спали на печі. В негоду і холоди в хату заносили телят та овець. В сінях сиділи кури, які грілися на дерев”яних поперечинах/грядках/ від диму, що виходив з печі у сіни. Коминів не було, бо за них треба було платити “димовий” податок. Головне місце в хижі займав пєц /піч/,який стояв в кутку при вході, біля дверей. Спереду печі-припічок, за пєцом- запічок, де взимку спали діти. Дим з печі виходив через кіш в сіни, звідки на під /горище/ і через дирки в даху вивітрювався геть. В хижі стояв довгий стіл, на якому тримали хліб, муку і сіль, під стіною дерев”яне ліжко з соломою, а влітку покрите папороттю та домотканим покрівцем і набитою сіном подушкою, а з другого боку біля дверей стояла полиця для посуду, а на стіні ложечник для ложок.В кутку стояла кочерга та мітла з ялинових гілок. Вздовж іншої стіни- лавиця, яку приставляли до столу, коли їли. Яка б хижа не бідна та все ж на стіні навпроти дверей висіло щонайменше десять ікон. Під ними для прикраси стіни висіли миски. Одяг висів на грядці, або в кого були, в скрині чи коморі.
Страва.
Закарпаття, як малий Вавилон, тому і страв у цьому регіоні сотні
Основною стравою горян була картопля, як і варена та і печена капуста, буряки, квак, горох і кінський біб. Овес і жито мололи в млині, бідаки найчастіше в домашніх жорнах. З муки пекли в печі хліб, а з вівса ощипки. Найсмачнішою для бідняків стравою була капуста з квасолею, яку готували на кілька днів, їли переважно з печеною картоплею. Щоденно снідали картоплю з мучанкою /приправа з молоком і кукурудзяною мукою, в обід- капуста з квасолею; варена картопля ввечері і чир з кукурудзяної муки з молоком.Варену картоплю, що залишилася, ставили у піч, там вона припікалася і робилася ще смачнішою, її потім їли з кислим молоком. У неділю або свята варили картопляні галушки, які проправляли молоком або сметаною. Подеколи варили картопляні пироги /вареники/ з сиром.Величезною підмогою в селян були гриби і ягоди. З них варили і сушили на зиму. Делікатесом у злидарів була бурачанка. Це листя буряків посічене на дрібно, заправлена молоком і кукурудзяною мукою.Однак сметани, молока і яєць було обмаль, бо їх продавали панам і лихварям, а взамін купували нафту, сіль і сірники. М”ясо їли тільки на Різдво і Великдень, бо змушені були продавати свиней щоб заплатити податки. Саморобні делікатеси- мясо,шовдор, ковбасу бачили тільки на великі свята. Постили понеділок, середу і п”ятницю. Під час такого посту не вживали навіть молока.

Біднота.
Ієромонах Феодосій /в миру Хома Іванович Росоха/ писав: “Такої, як у Канорі та Волівці бідності я не зустрічав. В селі навіть солі чи нафти не можна було купити, люди страшено голодували.Навіть дров, хоча вони гнили у державних лісах, селяни не можуть купити. Боже! За що ти цих людей караєш? Яку провину зробили тобі ці люди?”
Величезним лихом для селян була заборгованість у лихварів за товари взяті у борг. з надією, що відгодований за літо молодняк восени продадуть і розрахуються за борг. Але часто худоба гинула,грошей не було і лихвар дораховував проценти.На протязі 2-3 років борг зростав у 3-4 рази, тоді, щоб не сісти в тюрму- приходилось продавати землю і йти батрачити.
Не дивлячись, на такі злидні, екзекутори снували по селах, за несплату податків забирали в селянина останню вівцю.Примітивні знаряддя праці,відсутність добрив і хоч якогось сортового насіння, тяжкі гірські кліматичні умови не сприяли урожайності. За таких умов, коли з гектара збирали 400 кг. картоплі, то вважалося надзвичайно добрим урожаєм.
Особливо погіршився стан бідняків в період світової кризи. Депутат чехословацького парламенту Л. Ландова-Штихова виступаючи в парламент, розповідала; “…кожної весни до самих жнив росте біда на Прикарпатті, а на Верховині вона перетворилася в голод. …Хижі з ранку до вечора в диму,малесенькі віконця ледь блищать, вогонь тільки в печі горить, через те, що нема чим світити. Заходимо в хижу. На печі смдить старезна бабуся… Біля з неї десяток дітей. Всі якісь вони товсті і дуже бліді.Придивилась- опухли і сплять. Це признак хронічного голоду. В другій хижі газдиня хвалиться, що дякуючи Богу має свій хліб.Ви б бачили … який це хліб?Чорний,як зола,твердий, як камінь,гіркий і терпкий, як і вся та біда, що навколо них. Як це можна їсти?. Нам відповідають-”Ох, хоть би такого наїстися вдосталь” М”ясо їсте? – “Давно їли,перед війною на великі свята, весіллях та хрестинах. А зараз ні. Діти навіть не знають,що то таке зветься м”ясом”
Непокора.
Таке тяжке існування спонукало селян влаштовувати демонстрації з вимогами до уряду.Так в березні 1933 року біля нотаріату у Воловці колона демонстрантів висунула вимоги про надання роботи, списання податкових боргів, передачі пасла, надання допомоги безробітним.Жандарми жорстоко розправились з непокірними.Влада організувала провокаційне судилище- 78 мешканців Воловця і навколишніх сил були звинувачені в нападі на жандармів і представників влади.Боротьба проти експлуататорів продовжувалась.В 1933-34 роках тільки в одному Воловці відбулося декілька походів і демонстрацій.
Відомий Закарпатський історик Теодор Легоцький в книзі “Монографія Березької жупи” між іншими відомостями скупо повідомляє про села Воловецького району. Хоч ці відомості дуже скупі, але по них можна судити, як і коли було засноване село і скільки в ньому було дворів, кількість селян і худоби. Так по Легоцькому у 1891 році Жденієво нараховувало 37 будинків в яких проживало 271 чоловік.Селяни мали 266 великої рогатої худоби,53 вівці,73 свині і 12 вуликів бджіл. Жденієво у писемних джерелах згадується у 17-му столітті. За народними переказами першими мешканцями були кріпаки-втікачі з галичини. Вони спочатку оселилися в Котельниці, а згодом почали заселяти долину річки Жденієвки. Згідно цієї ж монографії першими жителями Воловця були полонені,біженці з ясирю монголо-татарської орди, яка пероходила Верецький перевал 1600 році і несли з собою неволю, руїни і смерть.В основному це були втікачі за походженням з Волині та Галичини.Вони спочатку оселилися на берегах потічка /що навпроти училища/.
У 12-му столітті Нижні Верецькі /Нижні Ворота/ входили до складу Галицько-Волинського князівства, а з 13-го століття- до угорського королівства.У 1732 році Н.Верецьким граф Шенборн надав статус містечка, за яким воно дістало право влаштовувати ярмарки,що проводились понад 200літ.
Більшість сіл Воловеччини засновано волинянами та вихідцями з Галичини.Згідно “Гукливського літопису”- додатку до стародавньої сільської метрики, записи в якому робилися з 1610 до 1830 років село оселили 1586 року галицькі сотники Іван Бобко та Петро Пецькович.В цей же час засновано і Скотарське.
Не минали Воловеччину лихоліття ворожих навал та воєн. Минуть роки і наші потомки радітимуть з того,що їм випала доля жити в інший,більш вдалий період, в якому вже не буде отих злиднів , бідноти та жебрацтва. Будуть гордитися тим,що їхня Воловеччина відома далеко за межами свого краю, не тільки “Гукливським літописом” і “Скотарським євангелієм”, а й високим сучасним рівнем життя.

Літопись Гукливська

.

• Рокы. НовЂшая, яже когда случишася.
• а̃хξ [1660]. Зима была твердая, снЂгъ оупа^в бы^в великыи, такъ же люде дорогу оу лЂсъ протоптати не могли, и якъ оупа^в на пущаня Пилипово, то ажъ благовЂщенїє єгω рушило. БлаговЂщенїє было въ д̃. н^длю по^л: Геωргїа во понеделокъ по Θоминой н^длЂ. Люде в недостатку соломы хыжЂ, стодолЂ гетъ подерли морзЂ:. Плугъ s̃і. н^длЂ оу поле пустило по рождест†Х^стовЂ, и́ то не всюду по пЂдъ БескЂдъ. /76/
• а̃хξє [1665]. Вина, овоцо^в и́ зерна доста было, токмо на пудгорю из ωбои^х сторо^н БескЂда хлЂбъ дуже бы^в изгину^в и́ зимивлЂ барзо мало было. ВЂвцЂ на хромоту выгиблы. БлаговЂщенїє было въ суботу вел. Геωргїа д̃. н^длЂ по па^с̃. ЛЂто было дуже мокроє.
• а̃хчθ̃ [1699]. МЂсяця Септе^в. дн̃я г̃і. сло^нце мЂнилося и тма, якоже темнЂнои́ нощи бы^л̃, яко и́ куро^мна нощъ ωсЂсти.
• а̃ψв̃ [1702]. МЂсяця юня дн̃я г̃і. прїишо^в бы^в Рако^вцїи Фере^нцъ из ПолщЂ, когда оvтЂкъ бы^в пре^днЂмецкы^м царе^м.
• а̃ψд̃ [1704]. Їарокъ копа^н коло Города Мукачовского.
• а̃ψи̃ [1705]. Тогда ЄрдЂлци ¹) зимовалися на ВерховинЂ. ПашЂ барзо было мало оу людїи на ВерховинЂ, такъ же стаинЂ, хижЂ были подерли и много из гибло маргы.
• а̃ψе̃і [1715]. На самое оусЂкновенїє Ч. Главы С. Іωана Кр. хлЂбъ моро^в изваривъ и было зЂло тяшко за хлЂбъ на ωба бо́кы БескЂда и вЂвся тогды куповали из Конюхова.
• а̃ψθ̃і [1719]. М^с̃ця Маjа дн̃я ки̃ на прп. ωца Нїкиты оупа^в бы^в снЂгъ великъи и оу селЂ бы^в такыи, якъ вел. морозъ. Прочее лЂто доброє было и оуродливоє и ωсЂнъ тепла суха, и на все пого^дна и снЂгу не было ажъ до рождества Х^с̃тва.
• а̃ψо̃є [1775?]. М^с̃ця Аvгуста а̃ дня Прев. Ца^р. прида^нла Рускому Єп^с̃пу Коледїю ЄзовЂцку, такъ речены^х Монахо^в прежде тре^х роко^в оуничтожены^х, тогда такожде и горо^д придали Изъ Єξцеле^нцїи Єп^с̃пу Андрею Бачи^нскїи, пото^м дарова^в(!) Єму царица Марїа Тересїа року пакъ а̃ψпв. Придала єще и село єдно при Оугу, имене^м Концгазъ.
• а̃ψо [1770]. Того року варта ²) была на БескЂдЂ єдна ω дру. на два добрЂ довержаи ³), такъ же никто не мого^л преити, хибалъ пта^х перелетЂвъ. Тогожде року Конфедераки пре^д МоскалЂ оутЂкали чере^з БескЂдъ и на единои вартЂ весма оубити вартишЂ ²) на БескЂду и посему другого року Полску землю царъ прїя^в.
• ¹) Erdély = Семигород, ЕрдЂлци = Куруци Раковція з Семигороду.
• ²) З нїмецького Warte = стража; вартиш, варташ = сторож.
• ³) Steinwurf.
• а̃ψп̃ [1780]. М^с̃ця Мая дн̃я і̃. снЂгъ оу верхо^в был и на а̃і де^н такїо моро^з бы^в, же и листокъ на лЂсЂ повари^в. ВЂвцЂ паки понеже постриженЂ были, пре^д зимою до стодо^л запирали.
• а̃ψпв̃ [1782]. ЛЂто было сухоє дуже, сЂвба и трава такъ вугорЂла, якω оу зимЂ ради недостатку зимЂвлЂ хижЂ и стаинЂ подер-/77/ли, бо снЂгъ оупа^в бы^в пре^д пущано^м Пилиповы^м на три н^длЂ и єше на самого Геωргїа, єже быстъ в Θомину н^длю, снЂгъ бы^л оупавъ, же и землю закры^в.
• а̃ψпг̃ [1783]. Того року кто посЂя^в, добро оуродилося, пшеницЂ кове^л мого^л купити за шЂстъ маряшЂвъ ¹). Того року МЂря^лники першїи ра^з помЂряли Верховину и первїи разъ оу Нижни^хВерецкы^х дво^х жидо^в, тоєстъ ω^тца из сино^м из губили: ω^тца изтяли и сина повЂсили и єдинаго русина, имене^м Петра, же розбили жида ЛатЂрского. Тогожде року НижнЂ Веречане достали собЂ правду: и^х было мыто ω^т Іормарку.
• а̃ψпз̃ [1787]. Коли мыши хлЂбъ изЂли на ОугорскЂ земли, была лехка зима, снЂгу не было, токмо морозы, єднакожъ такъ барзо мало было соломы, же и хижЂ подерли были. ВЂвса вЂко было по два семакы ²), и то не можъ было достати. По семо слЂдова^в добрыи рокъ.
• а̃ψпд̃ [1784]. Того року было сухоє лЂто, пашЂ оу Марамориши мало было. Того року Гукливци церко^в маловали вишну и нижную изганули ³). Маляр бывъ Францъ Пееръ нЂмецъ; из малова^л за тристо шЂдесятъ золоты^х вонашъ ⁴). Под часъ пароха Михаила ҐриґашЂи.
• а̃ψпє̃ [1785]. Того року Іаровати почали по С. Геωргїю и цЂлоє лЂто дождъ ишо^в. СЂвба аж до покро^в зелена была. Посему мороз извари^в, мало што люде изняли сЂвбы. И того року директоры⁵) на ОугорскЂ земли постали. ВЂвцЂ, коровы, конЂ на мотилицю коло Тиси вугибли наипаче идучи (має бути: їдячи) морозовату тенкерицю ⁶) слЂдующого паки року а̃ψпs̃.
• а̃ψпs̃ [1786]. Оу Яри хотя и сице рано была, не было щто сЂяти. Люде из голоду пухли и оу Марамороши из голоду оумираючи, и мясо оу С. мцю и˝ли, что болше, аще правда єстъ, и из дохленину и˝ли. Прото царъ дав бы^в оу сесЂ стороны провадити зерна. И того року лЂто было мокроє и студеноє, врожаи слабыи. Тогожде року люде и˝ли сЂчку, жаливу, рЂпницу, кромпловиня ⁷) и иная таковая.
• ¹) Маріяш = рід гроша, прозваний ізза образу вибитої на одній сторонї Марії; вартости 20 крейцарів; 3 Маріяші складали 1 ґульден 60 крейцаровий.
• ²) Що се за гроші нам не відомо.
• ³) Рознесли, зруйновали.
• ⁴) Мадяр. vonás forint, себто florenus longus.
• ⁵) Мабуть бунтівники Мартинович, Лацкович і їх товариші.
• ⁶) Мад. tengeri = ізза моря, значить: мелай, кукуруза.
• ⁷) Мад. krumpili = бараболї; кромповина те саме, що й попередня ріпниця: верхня, надземна часть бараболї. /78/
• а̃ψо̃ [1770]. (Цїла отся записка опісля витерта тоюж самою рукою, та із сеї причини некуди не читлива). Того року Конфедерако^в МоскалЂ ажъ до Верецкы^х оуганяли, на БескЂдЂ побиты и катуне ¹) и варташЂ на єднои вартЂ ω^т Маскало^в варта (?) была тогда же ле^м пта^х перелетЂвъ чере^з БескЂдъ.
• а̃ψпг̃ [1783]. Того року оу свою дїецезїю прїя^в владыка Андреи Бачи^нскїи СпЂшъ и дванаця^тваришЂвъ ²). Того року в сеи краинЂ Оугорскои великїи голодъ и хоробы тяшкЂ проходыли, народа до третеи части оумерло на глуханю ³) и голоду по преишлого року сЂчко^в и бурянами, былиєм наґазянили ⁴). Тогожде року многїи зЂло декрета ω^т царя Іосифа втораго высилалися по ώрсаґу ⁵) ω всякои́ и́ наименшои рЂчи, и́ мЂря^лники второє оуже мЂряли землю. Врожаи посере^дныи бы^л и́ лЂто благо было, єднаковоже же люде мало посЂяли были и́ слЂдующого року со взоро^м на Верховину, єще болшїи гла^д бывъ, бо крмЂ буряну и́ соломы и́ збрагу ⁶) люде ω^т жидо^в куповали и из того кеселицю варили та сербали; ωббаче жиды барзо мало палили и́ Иця ⁷) пале^нки была по ωсе^м дудокъ; вина за преишлїи три́ лЂта мало что родилося. Того року Гукливїи ⁸) бы^л изпустЂвъ и было пусты^н до сорокъ хижъ. Сихъ оубо преишлы^х четыре^х роко^в всякоє созданїє разныма повелЂнїя ним (sic!) ωбязано бы^с̃. Ах Римскыи вл^дка, попы, кро^вфове, Панове и́ НемешЂ ⁹), простЂ и́ жебраки, Жыды и́ цигане, вои́ны и́ ремеселникы живыи и мертвыи кЂсцЂ, косницЂ, поля и́ лЂсы, воды, долины и горы, дорогы, хижЂ, пецы и́ дрыва, звЂрїє, птахи и рыбы, волы, конЂ и́ что далше и ψы побиваны, но єще съ дождами и хмарами разположено быстъ, что вЂдЂти кождыи́ можетъ из разны^х разположенїи декретω^в царскы^х.
• а̃ψпи̃ [1788]. Голо^д великїи быстъ, хлЂба, вина мало вродила. Царъ римскїи Іωсифъ вторїи и Павел Моско^вскїи на противо царя Турецкого повстали воевати.
• ¹) Мад. katona = жовнїр.
• ²) Заложених у заставку грошеву Польщі ще королем Жиґмонтом.
• ³) Tifus.
• ⁴) Мад. gazolni = занечищувати, смітити.
• ⁵) Мад. orzág = край. ⁶)
• ⁷) Мад. itce = мірка, менше-більше 2½ децілїтер.
• ⁸) Із сего місця видко, як імя села правильно звучить.
• ⁹) Мад. nemes = дворянин, шляхтич.
• а̃ψпθ̃ [1789]. Того року Велґраде ω^т Турка ω^тнятъ и́ инчи многїи вары-/79/шЂ ¹). Туркы до Мукачова бли^з тисяща приведено было, которїи поиманъ Царъ Іωсифъ вторїи при турецкЂ граници поскравле^н бы^в, Москалъ ищи болше витяство ²) из Турка оуроби^в. Рокъ и́ оурожаи́ посере^днїи, лЂто сухоє, такъ же слЂдующеи́ зими хижЂ дерли и́ марзЂ ³) давали, єднаковоже много марги и^зголоду издохло. Тогож року кЂсцЂ ходили пЂ^д Белґрадъ и до Панчова коси́ти́ и сЂно робити на воину. Ωвесъ из Полще де^н и ноче чере^з ВерецкЂ на воину провачЂнъ (sic!)
• ¹) Мад. város = город, місто.
• ²) Мад. vitéz-ség = бодрість.
• ³) Мад. marba = скот, бодлина.
• а̃ψч̃ [1790]. Того року почали яровати по БлаговЂщЂнЂ другого тижня. Марги и^здохло много ω^тголоду. ЛЂсъ ставъ розвиватися оу два тижнЂ по Геωргїи. Їώсифъ цар Римскїи оумеръ и̃ дня фебруарїа. Оугорска земля всЂ єго декрета, много полезнЂ прощавЂ, попалила, нумеры из хижъ постЂсовала, книги мЂря^лскЂ попалила.
• а̃ψчв̃ [1792]. МЂсяця Їюнїя въ де^н и̃ то є̃ на Стаго Великомуч. Θеодора Стратилата оу полонинЂ снЂгъ бы^в оупа^в аж пона^д краи́.
• а̃ψчг̃ [1793]. Зима то є^с̃ на слЂдущїи рокъ а̃ψчд така была, же цЂлои зимы не было вЂдЂти снЂгу, ле^м оу версЂ^х помалы, а ни дожду и тогожде року а̃ψчд-го лЂто такъ сухоє было, же ώвсы оу многи^х мЂста^х такъ изгорЂли, что нитко на них серп не бра^в и де на млако†земли не мож было жати, ле^м мыкали ωвесъ и РЂмо^м (?) кЂсцЂмъ оу добрЂ кЂсници не маи было можно накосити на єде^н вЂз сЂна. За симъ рокомъ слЂдова^в рокъ а̃ψчє.
• а̃ψчє [1795]. Зима была дуже студена и́ западниста, ле^д на єде^н сягъ зато^вшки бывъ; сЂна єде^нвозокъ оу ВерховЂнЂ за шЂстъ золоты^х оугорски^х не можъ было купити. Прото хыжЂ и стаи́нЂ, а оу послЂдокъ и́ маргу подерли слЂдующаго паки́ лЂта и яри; прото же лЂтЂшнаго року сЂвба погорЂла, оу ДебрецинЂ и поза Тису по дванацятъ золоты^х нЂмецкы^х єде^н кобелъ жита платили и понеже оу Полщи хлЂбъ бывся оуроди^в, бо преишлаго року тамъ дождъ ишо^в, зато из ПолщЂ оугорска земля зерно возила себЂ ради выживленїя и єде^н кобелъ жи́та платила по пятъ золоты^хримскы^х, албо и́ по шестъ оу Ґалицїи. Тогожде року аψчє априля к̃у (sic! себто: 28) дн̃я оупа^в бы^вснЂгъ и оу селЂ маиже посе-/80/ре^д голЂнкы и за два дн̃ы оу се́лЂхъ лежа^в, (а) оу версЂ^х таки бы^вза два тижнЂ; и моро^з повари^в росады, дынЂ, ωгурки, ле^н, горо^х, лЂс, и прочая, єднаковожь ярь скоро почала была ся и лЂто помЂрноє было, ωсенъ добра, а зима тепла слЂдовала слЂдующаго року.
• а̃ψчs [1796]. Рокъ погЂдли́выи́ бывъ и́ хлЂба было доста. Того року Францухы глубоко оувои́шли до нЂмецкои́ землЂ то єсть: вели́кыи́ дарабъ ¹) ω^тдобрали Австрїи и́ оу катуны имали́; панове, попы, немешы ώвесъ, жи́то, грошЂ на воинску помощъ даровали́ и́ невЂрны^х тоє^с̃ изра^дливы^х Пано^в ины^х оу Пешту и^згубили, и́ны^х до Мукачовского города до аресту послали. — Тогожде року аψчs̃ нашъ Росїискїи Кли^р (!) дїєцесїи Мункачо^вскои́ ходотаиство^м Их Єξцеленцїи Єп^с̃па Андреа Бачинского ω^т а̃ Маjа Ри́мскаго, то есть ω^т самаго дне воскресенїя… теченїє трецять єзрїи ²) золоты^х Римски^хпомощи… прїя^л єсть съ сла^дкы^м пЂнїє^м Сеи́ де^н єгоже сотвори (Господь возрадуємся) и во^звесели^мся во^н и́ паки́ Хс̃тсъ воскресе и пр.
• а̃ψчз̃ [1797]. Того лЂкта из Францухо^м супокои́ ся и^зробився. Того року Цариця Московска Єкатери́на померла и тогожде року в Оугорскои́ земли́ цЂлое лЂто НемешЂ изобрали были Лоґро^{в 3}), муштровалися и́ напроти́во Француха готовилися, але лише келчикъ ⁴) оуробили ωрсаґови и́ розїишлися бе^з всякого хосна.
• ¹) Мад. darab = кусник, кусень.
• ²) Мад. ezer = тисяч. Інтересно, що лиш на отсе велике число не уживають угорські Русини свого слова.
• ³) Нїм. Lager.
• ⁴) Мад. kölstég = Unkosten, Spesen.
• а̃ψчи̃ [1798]. Того року зима была лехка, лишеи на єде^н тижде^н оупо^в бы^в снЂгъ: ярь была суха, лЂто погЂдливоє. д̃ Їунїя моро^з великыи бы^л аж коло краю воды ле^д бы^в и́ много шкоды оуроби^в.
• а̃ωї [1810] id est. 1810. Зима была лкхка, яровати ωбаче оу в̃ тижнЂ почали по благовЂщенїю. Мц̃ю маю θ̃і снЂгъ ро^зчавъ падати и́ все падавъ до к̃в, на к̃з де^н на пя^д оу селЂ, оу горахъ до колЂна оупавъ и́ лежавъ два дны. Єднакже оурожаи́ хлЂба и́ сЂна бы^в.
• 1811. Зима была погЂдлива, лЂто дуже сухоє, сЂна наи́паче и вЂвса оуроди́лося мало, сого ради слЂдующои зимы (було тїсно).
• 1812. Велми скупо было за пашу, єде^н воз сЂна по сто ри́мскы^х /81/ куповали ¹) ω^т поляка шупанского Тарґонескаго имене^м; подерли были хыжЂ, стаинЂ и прочая. И мадргы много оугибло. Рошчали яровати пере^д бг̃овЂщенїє^м на тижде^н и́ три дн̃я ωрали, а потому снЂгъ оупа^г и́ лежа^в за д̃ тижнЂ. . Того года ца^р Їωсифъ паперо†гро́шЂ свои и́зганувъ и́ пять римскы^х єдни^м паперовы^мримскы^м вумЂнова^в: за сто двацять дава^в. — Того года оу яри воско ишло много до По(л)шчЂ и снЂгъ оупа^в бы^в на г̃і мая и на л̃ де^н мая; того года мнясницъ было θ̃ тижнїи.
• 1813. Москаль Француза голодо^м и́ зимо^в оу поля^х при Москви́ цЂлу армадїю заморози^в и́ такъ его нагна^в до францускои́ землЂ. Тогожде года цЂлоє мЂсто дожди ишо^в и на верховинЂ хлЂба было доста, але на дЂлнои́ (стор)онЂ дуже мало было хлЂба.
• Року 1818. дря в̃і, г̃і и д̃і села повише Кошичи и пЂля Попраду вода (видерто) и много люда и́ маргы потопила, аки Ноєва потопа.
• Року 1813. θ̃і окто^в оу ТалїанскЂ земли́ Француха Москаль и НЂмець (видерто) множество оубивъ пЂля вариша ЛипсЂ.
• Року а̃ωи̃і [1818] die 11. Aug. S. N. а нашего л̃ Іулїа моро^з оупа^в бы^л.
• Року аωка [1821] die 9 Junii S. V. nives ceciderunt et tribus diebus cum … cvexarunt.
• (Anno 1830 ?) Cholera ex Imperio Russico per Galliciam etiam horsum pervenit, mulsum depopulabatur. Vigiliae in Limitibus Galliciae ob choleram excubabant a mense martio usque septemb.

Утікали воловчани із мадярської “демократії” і попадали в радянське пекло

Факт нелегального переходу воловчан в СРСР у 1939-1941 роках давно чекає свого висвітлення. Кажуть таких закарпатських перебіжчиків в країну Рад було близько 5-ть тисяч. Звісно у цю цифру не входять ті, кого мадяри спіймали при перетині кордону й інтернували в табори.

Із матеріалів радянських прикордонників видно, що всі або переважна більшість воловецьких перебіжчиків, тільки-но вони опинялися на радянській території, одразу ж робили спроби встановити контакти з органами влади.

Особливо важкі випробовування випали на долю тих воловчан, хто перейшов кордон після вересня 1939 року. Таких перебіжчиків, як правило, висилали на неосяжні простори Півночі. Абсолютно вони всі  були притягнені до кримінальної відповідальності і засуджені до 5-ти років виправно-трудових таборів.

Не можливо якось пояснити ті репресії, які були застосовані по відношенню до людей, що  шукали  роботу й кращу людську долю, а потрапляли в жорстокі радянські табори.

Одним з найактивніших перебіжчиків був Федір Михайлович Бабинець із Скотарського.

У 1932 році його судили чехи за участь у демонстрації. У 1934 році він був вдруге засуджений до шести місяців, за те що пустив  череду корів на мадярські засіяні поля. За заявою сільського Скотарського старости з М.С. Місаром і М.Б. Бабинцем знову був засуджений на місяць тюрми ф 100 крон штрафу. З 1934 по 1937 роки Федір 5 разів переходив кордон. На шостий раз, 1 жовтня 1939 року угорська жандармерія затримала його і кинула у Воловецьку тюрму, але виламавши вікно камери він разом з Ф. М. Місаром втекли й 23 жовтня 1939 року нелегально перейшов на радянський бік кордону…

На допиті  повідомив прикордонникам, що трохи раніше в СРСР нелегально пішли його брат Павло, Василь Бабець, Михайло Беца,Василь Федорович Буцко,Федір Гурман, Андрій Іванович Зенинець, Михайло Іванович Копча, Василь Іванович Лакатош, Михайло Степанович Місар, Василь Микитович, Федір Могіш, Іван Михайлович Райчинець, Михайло Михайлович Райчинець, Іван Сенинець, Василь Юрійович Тимкович, Федір Павлович Фуцур.

Федора було засуджено до трьох років, перебував в таборі а потім в Бузулуку попав у Чехословацький військовий корпус під командуванням Людвіка Свободи. Пройшов бойовий шлях від Бузулука до Праги. Його товариш Ф.С. Місар брав участь у боях за визволення Києва, Білої Церкви,воював на Дуклі. В 1944р. був десантований під Банську Бистрицю, де й загинув…

4 грудня 1939 року нелегально перейшов на територію СРСР і Василь Іванович Гафинець з села Лази. Разом з Гафинцем пійшли й односельчани Василь Юрійович Грига, Федір Юрійович Комар, Юрій Васильович Дербаль. Перейшовши кордон хлопці заявили:” На радянській території нас ніхто не зустрів, тож ми прийшли в комендатуру  в селі Вижлово. Ми повідомляємо, що кордон перейшли добровільно.”

Багато  закарпатської молоді йшло в Радянський Союз, щоб уникнути служби в мадярській армії.. Крім призовників переходило й багато патріотів, які вже відбували військову повинність у гортіїївському війську. Михайло Гурзан зі Скотарського, перебувавши у відпустці 10 січня   втік на радянський бік. Складним виявився життєвий шлях і жителя Воловця Георгія Олексійовича Шусти, який теж дезиртирував з угорської армії і зі своїми односельцями Іллею Андрійовичем Тимковичем, Іваном Федоровичем Брунцвіком, Федором Івановичем Мадяром і Павлом Івановичем Лавером у жовтні 39-го нелегально пішли у Радянську Україну. До травня 1941 року хлопці працювали у місті Проскурові на цукровому заводі.

Напередодні війни у травні 1941р. Гергій Шуста був засланий радянською розвідкою назад на Закарпаття для збирання відомостей про дислокацію мадярський військ біля радянського кордону. Був арештований. Восени 43-го мадяри направили рядовим у будівельний батальйон.Влітку , під час передислокації на фронт, в районі Хуста втік, розшукав партизанський загін імені Ватутіна і в його складі боровся до визволення Закарпаття   радянськими військами. У післявоєнний час працював інспектором Воловецького райфінвідділу.

Архівні матеріали свідчать, що кордон переходило й багато дівчат.

Воловчанки Гафія Данилівна Варга, Марія Андріївна Копча, Гафія Федорівна Мадяр- разом з досвідченим малолітнім перебіжчиком Василем  Антонієм перетнули кордон 18 березня 1940 року. Але Василю сповнилося тоді лише 14 років, тож його прикордонники повернули назад.

Точно відомо, що М.А. Копча / за чоловіком Меденцій/ була направлена у виправно- трудовий табір у Потьму Мордовської АРСР, у січні 43-го була амністована і направлена в Джамбул Казахської РСР. Сюди ж після амністії потрапили Г.Д. Варга, Г.М. Мадяр, Г.Ф. Мадяр. З часом вони стали добровольцями Чехословацького війського корпусу. Після відповідної підготовки воювали зенітчицями, медсестрами, зв”язковими.

Які ж причини і мотиви спонукали воловчан нелегально тікати  у Велику Україну. Архівні документи свідчать, що частина перебіжчиків шукали роботи й кращого життя. Всі без винятку втікачі щиро вірили у своє щасливе майбутнє. Чутки, що на Україні багато заробляють і добре живуть тягнули біженців мов магніт. Ото і втікала молодь  на “совєти”

Доля всіх перебіжчиків на радянському боці була приблизно одинакова. Відразу ж після перетину кордону потрапляли у комендатуру. Звідки, після допиту всіх відправляли до Сколе, де були два бараки, обнесені колючим дротом. Один жіночий, другий чоловічийц.

Із Сколе їх відправляли у Стрий у тюремні камери. Тут відбирали особисті речі, фотографували, брали відбитки пальців, заставляли розписуватися в протоколі допиту і відсилали у Львівську, а потім у Кам”янець- Подільську  і Старобільську тюрми, де сортували і відправляли у північні виправно-трудові табори /ВВТ\. Потім був Бузулук, навчання військовій справі і участь в боях у складі Першого Чехословацького армійського корпусу. Саме така доля у  земляків з Верхніх Воріт Івана Лопіта,Павла Лопіта, Василя та Павла Козиків, Андрій та Іван Слички, Іван Ленчур, Йосип Карпишинець, Олексій Голянич, які восени 1939 року перетнули  кордон, який до речі був недалеко від села.Земляків   21 червня засудили на три роки  ВВТ за нелегальний перехід кордону згідно з  80 статтею карного кодексу УРСР.Звідси їх шлях лежав на сувору Північ. Через два з половиною роки, після жахливих страждань, було амністовано, звільнено з табору і відправлено в Бузулук, де  формувався Чехословацький корпус під командуванням Людвіка Свободи.

Багато закарпатців,що потрапили до таборів ГУЛАГу, за роки перебування в них перенесли неймовірні муки,страждання, голод і холод. Багато з них навіки залишилися в тій табірній землі.Ось лише одне свідчення:

“Табірні муки засуджених розпочиналися в тюрмі,що була зазвичай переповнена народом,спали на голій землі,повітря не вистачало, вмирали з голоду. В табори везли в холодних вагонах для худоби. Не кормили зовсім.Іноді конвоїр давав відро воли без кружки. Довозили до Колими,Воркути, Магадану, Печори  або до Комі АРСР. Від залізниці понад дві доби автомашинами везли до лісу, де було жодної будівлі. Конвоїр помічав дерева, так мітив зону, з якої не можна було виходити, дав пили й сокири для повалення лісу , щоб збудувати бараки…

Завезли котел і мішок крупи. Воду топили з снігу, солі не було, посуду- теж. Кружки й ложки робили з дерева. Побудували барак і знову наказ заглибитись в ліс. В збудоване приміщення привели коней. І так будували бараки до самої весни.Якщо хтось не виконував норми, той не одержував пайок:  400 г. чорного вщент замерзлого хліба і літр баланди У таких умовах щоденно вранці не піднімалося 5-6 чоловік…”

Ось така правда. Закарпатці з вересня 1939 року до червня 1941 року нелегально переходили кордон в Радянську Україну і одними з перших були репресовані на радянській території.Мабуть ці репресії були зв”язані, що тогочасні закарпатці були підданими фашистььської Угорщини, яка була союзницею Німеччини, отож у перебіжчиках вбачали ймовірних  шпигунів у разі війни.

Становище засуджених закарпатців у ВТТ  значно ускладнилося після того, як у червні 1941 року фашистська Німеччина із своїми сателітами розв”язали війну проти Радянського Союзу. Усі вони стали політичними злочинцями і утримувались на особливому режимі. Лісоруби й пастухи з Верховини йшли через кордон з відкритим серцем і благородними намірами попадали в табори, де перебували непримиренні вороги радянської влади- куркулі із Західної України, кримінальні злочинці і бандити.

За роки Другої світової загинуло 32 воловчан

25 жовтня 1939 року канцелярія прем”єр-міністра Угорщини офіційно оголосила в пресі, що “комуністично настроєні русини і українці щодня зникають з сіл, та навіть з Мукачева і Ужгорода, зникають групами по 10-40 чоловік. І щоб якось припинити це явище мадяри в  листопаді 1939 року створили спеціальні групи для розслідування справ затриманих втікачів в Радянську Україну, а прикордонні  патрулі одержали наказ після першого попередження стріляти в порушників кордону.

Основними коридорами для сміливців служили долини річок Ужа, Латориці, Тересви і Тиси в районах багатьох населених пунктів. У Воловецькому  районі це були- Канора , Верхні -Верецькі, Завадка і Скотарське.

Як свідчать протоколи, більшість втікачів не мали при собі документів. Доля всіх перебіжчиків склалася трагічно. Особливі наради при НКВС засудили їх по статті 80 карного кодексу УРСР у редакції 1927 року – за нелегальний перехід кордону – на 3 роки, а декого і на 5, а то й на8 років виправних робіт в трудових таборах Сибіру.

В часи Великої Вітчизняної, наприкінці 1942 року, саме ці перебіжчики стали кістяком Чехословацького окремої  бригади під командуванням Л. Свободи. На початку 1944 року бригада  мала 3348 чоловік, з них 563 чехи,343 словаки,  221о русинів, 204 євреїв, 13 угорців, 6 росіян, 5 поляків, 2 німця і 2 латиша. Було й тут немало воловчан. 32 з них загинули.

Не можна промовчати того, що не сходить з вуст закарпатців впродовж останніх років. Йдеться про те, що найбільше загинуло юнаків із Закарпаття, які воювали у Червоній АРМІЇ. Хоча на їх долю випало лише півроку війни. Головна причина тут бачиться у недосвідченості  необстріляної молоді, яке без будь-якої підготовки кидали в бій. Хлопці набували практики у боях, за що й платили життям. До того ж основна маса червоноармійців із Закарпаття воювала в піхотних дивізіях. Недарма їх називали “чорноробочими війни”. В піхоті застосовувалася така форма бою, як лобова атака. Після такого бою земля було густо вкрита трупами піхотинців.

За роки  Другої світової війни  в лавах Червоної Армії і Чехословацьких військових підрозділів, а також у концтаборах  загинули уродженці селища Воловець:

• Антоній Іван Федорович, 1923р., українець, доброволець Червоної Армії з 1944 року, рядовий. Помер від ран 20.06.1945р.в госпіталі.
• Бігар Владислав Васильович,1923р,українець, студент,воїн 1-го Чехословацького корпусу з 1943 року, ротний.Загинув у бою 24.01.1945р. Був похований у с. Буковці. Перепохований на меморіальному кладовищі Дукля, Словаччина.
• Брунцвік Георгій Степанович,1907р.,українець, селянин,1-й Чехословацький армійський корпус. Воював з 1944 року. Загинув у бою 3.02.1945р. Був похований у с. Жіар, перепохований на меморіальному кладовищі в м. Ліптовські Мікулаш, ряд 10, могила №42. Словаччина.
• Брунцвік Іван Васильович,українець,учасник підпілля 1939-1941рр.,член розвідгрупи Х.І Росохи. Заарештований в березні 1941р,зактавоний у концтаборі Дахау.Німеччина.
• Брунцвік Іван Франішекович,1918р.,українець, воїн Чехословацького корпусу з червня 1944 року. Помер від ран 2.03.1945 року. Похований в м. Ліптовські Мікулаш,ряд8,могила №4.Словаччина.
• Брунцвік Федір Федорович, 1923р,українець, доброволець з 1944р., рядовий. Помер від ран 8.02.1945р. в госпіталі. Похований у с. Ізверено, Кунцевський р-н,Московська область.
• Варга Павло Юлійович,1921р.,українець,пекар, Чехословацький корпус. 1943р., свободнік,Загинув 2.01.1944р., в боях під м. Біла Церква. Похований на мемор. клад.в м. Біла Церква,Київська область.
• Волошин Михайло Андрійович, 1922р., українець,селянин,воїн Чехословацького корпусу з січня 1943 р.,загинув у бою 8.03. 1943р.,похований у братській могилі в с. Соколів Харківської області.
• Гашпар Ілля  Іванович,1918р,українець,селянин,воїн Чехословацького корпусу з 1943 р., Загинув у бою 11.04.1945р.Похований в м. Врутки,окрес Мартін,Словаччина.
• Гуледза Юрій Дмитрович,1912р.,українець,селянин, воїн Чехословацького корпусу з жовтня 1944р. Загинув у бою 23.11.1944р. Похований на мемор.клад. Дукля. Словаччина.
• Гуледза Михайло Дмитрович, 1921р,українець,доброволець з листопада 1944р., рядовий. Пропав безвісти у квітні 1945р.
• Клемба Андрій Казимирович,1919р.,українець,робітник, воїн Чехословацького корпусу з січня 1943р.,Загинув у бою 20.04.1944р. на перевалі Дукля на території Польщі. Похований на меморіальному кладовищі. Дукля. Словаччина.
• Кобрин Михайло Григорович,1916р.,українець,розвідник групи Х.І. Росохи. Заарештований в березні 41-го. Закатований у концтаборі.
• Кобрин Павло Васильович 1916р., розвідник групи Х.І. Росохи в 1939-1941рр. Заарештований в березні 1941р., закатований у концтаборі в м. Шимберг. Німеччина.
• Ковтун Василь,1915р., українець, тесляр, воїн Чехословацького корпусу з лютого 1943р., Загинув у бою 31.11.1944р., похований у с. Посада Яслінська,Кросненське воєводство,Польща.
• Конепуд Іван Ілліч,1920р.,українець,селянин,воїн Чехословацької бригади з квітня 1943 року, свободнік. Загинув у бою 31.12.1943р..Похований на мемор.клад. в м. Біла Церква, Київська область.
• Кочан Федір Васильович,1923р,українець, доброволець Червоної Армії з листопада 1944р, загинув у бою 27.02.1945р…
• Кузевич Іван Юрійович 1905р., українець,робітник, воїн Чехословацького корпусу з 1943 р.Помер від ран 13.09.1944р. в госпіталі. Похований у м. Пшегради-Полянка,Кросненське воєводство, Польща.
• Лях Юрій Ілліч,1923р., українець,доброволець Червоної Армії з жовтня 1944р., рядовий. Загинув у бою біля м. Живець, Бельське воєводство. Польща.
• Мадяр Андрій Васильович,1919р,українець, воїн Чехословацького корпусу з червня 1944р,десятник. Загинув у бою 11.02.1945р біля села Жіар. Похований на мемор.клад. у м. Ліптовські Мікулаш, ряд 9,могила №91, Словаччина.
• Мадяр Андрій Михайлович 1909р., учасник підпілля 1939-1941рр.Закатований у концтаборі.
• Мадяр Василь Іванович,1925р,українець,доброволець Червоної Армії з жовтня 1944р,загинув у бою 11.03.1945р. біля польського села Заблоче. Похований в м.Пщина, Катовицьке воєводство.
• Мадяр Іван Михайлович, 1922р,українець, розвідник групи Х.І. Росохи. Заарештований уберезні 1941 р., закатований у концтаборі в Німеччині.
• Мадяр Юрій Федорович 1911р, українець,робітник, воїн Чехословацького корпусу з січня 1943р.,ротний. Загинув у бою 8.05.1943р.Похований у с. Павловіце, Чехія.
• Смоляк Юрій Іванович 1913р.,українець,кравець,воїн Чехословацького корпусу з грудня 1942 року. Загинув у бою 8.03.1943р. Похований у братській могилі в селі Соколів  Харківської області.
• Сухина Михайло Федорович,1920 р, українець,доброволець Червоної Армії з жовтня 1944 р., рядовий, загинув у бою 6.02.1945р. біля Польського села Ріхвальд, похований в м. Живець Бєльського воєводства у Польщі.
• Тимкович Василь Андрійович,1922р,українець, доброволець Червоної Армії з жовтня 1944р.,рядовий. Загинув у бою 9.02.1945. Похований у м. Живець Бельського воєводства.
• Тимкович Іван Іванович,1920р, українець,робітник,воїн Чехословацького корпусу з серпня 43-го, помер від ран 15.10.1944р. у польському  селі Суходіл. Похований на Дуклі,Словаччина
• Тимкович Іван Степанович, 1923р.,українець,доброволець Червоної Армії з жовтня 44-го,рядовий. Помер від ран 5.02ю1945р. в госпіталі. Похований у місті Краків,Польща.
• Тимкович Ілля Андрійович 1914р.,укранець,розвідник групи Х.І. Росохи у 1939-1941рр. Заарештований в 1941 р, закатований у 1945 р. в концтаборі в м. Шимберг,Німеччина.
• Худан Іван Іванович 1925р., українець,доброволець Червоної Армії з жовтня 1944 р.,Загинув у бою 1.02.1945р..Похований в с. Великі Ліпнік,окрес Стара Любовня у Словаччині.
• Нинішні і майбутні покоління повинні знати тих,хто віддав своє життя в ім”я Перемоги  над фашизмом.

резидент у сутані священика

Росоха Тома Іванович перейшов з Канори у Воловець у 1932 році. Був приходським православним священиком і займав посаду вчителя: навчав дітей геграфії і математиці у 5-6 класах, за що отримував 650 крон. Написав мемуари, у яких вперше висвітлено радянське підпілля в нашому гірському  Воловецькому краї.

“Прошу дорогих читачів, коли читатимуть ці вбогі мої рядки, то не осуджуйте за те, що я священник, пішов на таку роботу. Я вважав, що тут зможу більше допомогти нашому народу звільнитися раз і назавжди, ніж своїми проповідями з амвона. Так воно й сталося.” – сказав, завершуючи свої спомини, Т. Росоха в Ужгороді 20 червня 1971 року.

От же  на суд читачів вибраний виклад зі спогадів Росохи Т.

14 березня 1939 року почалася  окупація мадярами  Закарпаття, а 17 вересня  край було окуповано. У Воловець мадяри прибули ввечері 15 березня. О 9-годині  дня на вокзалі готувалася зустріч. Із самісінького ранку у Воловці на уніатській церкві цілий день дзвонили дзвони. Уніатський священик Фанкович, директор школи Лявинець з дружиною з самого ранку готувалися до зустрічі своїх рідненьких братів-мадярів. Під самий вечір на перевалі появилася автомашина з кількома кулеметниками  з одним кулеметом. Всі прийшли на вокзал у Воловець, де чекали панцеловий поїзд /панцирник/ із Сваляви, в якому приїхав підполковник. На урочистій зустрічі першим виступив уніатський піп Фанкович. Читав він свою промову з чотирьох аркушів. Зізнався, що прапор, з яким зустрічає своїх братів лежав під престолом у церкві 20-років, і що твердо вірив: настане той час, коли він буде зустрічати братів. Другий прапор зберіг в перині учитель Їжак… Директор школи Лявинець вітав і обіцяв навчати дітей по свято-стефанських ідеях. Жінка його перевдяглася у селянський одяг і вітала прибулих від імені сільських жінок. Я стояв осторонь і придивлявся до церемонії, аж тут підходить до мене Лявинець і пропонує сказати кілька слів: ” Ви ж учитель, священик, представник общини”. Я сказав, що не знаю угорської, а по своєму говорити з мадярами мене заціпить. Не пройшло і два дні, як на мене впала чорна хмара. Після обіду прибіг мій сусід Василь Ільницький,  і попередив щоб я сховався, бо прийдуть жандарми і заберуть. Переховувався цілих два тижні. Але через те, що я був священником, змушений був виконувати треби. Отож, як тільки я зайшов у село, мене тут же взяли і погнали поперед себе. Люди мене дуже любили і поважали. Я чим міг всім допомагав: і медикаментами і різними порадами. Писав на їх прохання листи і скарги. І коли люди побачили, що “соботчолом” жене мене попереду себе, побігли за мною. Першим був Іван Лавер.Доки мене довели до вокзалу, до підполковника, за мною йшла ціла процесія. Підполковник побачивши стільки людей, посадив мене під домашній арешт, з умовою, що вранці і ввечері я буду ходити відмічатися. Під таким наглядом я жив три місяці.

У вересні 39-го Гітлер напав на Польщу. Тоді російські війська зайняли Галичину. Кордон Закарпаття став сусідити з радянським. Ві Воловця до нього було 3, а з Канори – 2 кілометри. Мадярські прикордоники вдень виходили на кордон, а ввечері йшли  в село спати. Отож на їхній ділянці кордону можна було ціле стадо прогнати. Мадяри боялися залишатися на ніч на кордоні. Казали хай руські сокотять /стережуть/, а нам і так добре.

Якось я надрукував на машинці листа історичного змісту аж на чотири сторінки, у якому послався що Закарпаття споконвіку належало Україні. І там наша батьківщина. Всі надії тільки на визволення зі сходу, від Радянської Росії. Лист переправили за кордон мої учні Мадяр Іван та Беца Павло. Через два дні хлопці повернулися і сказали, що їм не повірили, хоч і похвалив лист. Біда в тому, що автор його священик.

Через недовгий час до мене прийшли двоє чоловіків і принесли записку. У ній йшлося аби я у листопаді, здається 20-чила, перейшов кордон. Мій номер буде 36-39. Так я і вчинив. Після зустрічі з майором Львовим мені повірили. Дали “анонімку” /псевдо/- Данило, так і писали мені в завданнях ТД- товариш Данило. Кожного місяця 20-числа я повинен був передавати зведення. Його носили по той бік кордону Павло Кобрин та Іван Мадяр. Я ж роз”їжджав по Угорському краю і збирав розвід-матеріали, яких вимагав  російський майор.  Потихеньку завербував у підпілля за вказівкою майора- піднотаря Івана Овсака, Павла Кобрина, Андрія та Федора Мадярів, Івана Брунцвіка з Канори, Василя Іванча, Стефана Ціпа, Івана Шепу, Мирона Моцкова з Мукачева. Кожен з підпільників мав сої завдання. Іван Овсак забезпечував необхідними документами. Якось він мені дав бланки документів, по яких можна було їздити по всій Угорщині. Копча слідкував за залізницею, Кобрин і Мадяр з Канори були посильними і щомісяця переправляли за кордон розвід-дані… Ось так помаленьку, помаленьку закипіла робота. Отримую завдання, збираю матеріали, підготую їх, відправлю через посильних, а сам цілу ніч не спиш, думаєш, переживаєш за них…Прийдуть, принесуть нове завдання. від майора Львова і знову крутися цілий місяць у страхові. Часом тіні своєї боїшся… Ось так ми працювали на благо нашої великої держави, щоб бути вільними від мадярського ярма.

Десь в кінці серпня 1940 року майору знадобилися два комплекти офіцерської угорської уніформи- у чині підполковника та майора. Фрму пошив воловецький кравець Абрум за 400 пенге. Це були великі гроші.

Приблизно через два тижні з Будапешта у Воловець приїхали підполковник та майор з документами угорського Генерального штабу з перевіркою ” Арпадової” лінії укріплень. Начальник Воловецького прикордонного гарнізону дав їм провідників і машину… Великі чини перевірили все, сфотографували, занотували і дійшовши до Скотарсь-кого , сказали, що треба по справах. А самі перейшли кордон. І вже з радянського боку помахали провідникам “ручками”. Це були офіцери у формі, яку пошив воловецький Абрум…

Невдовзі мої посильні поверталися з-за кордону і їх затримали. Стали їх бити, ті й в усьому зізналися, а 24 травня 1941 року ввечері забрали і мене…”

Після багатоденних знущань і поневірянь по тюрмах , навесні 11 травня 1943 року ми постали перед судом, який закінчився 15-травня. Судив нас вищий військовий трибунал при зачинених дверях. Були вислухані свідки- це були шість жандармів з Воловця. Було оголошено вирок суду такого змісту: Росоха Тома Іванович- смертний вирок,/ пізніше замінений довічною каторгою/, Овсак Іван- 15 років тюрми, Кобрин Павло- 12 років, Мадяр Андрій- 10 років, Мадяр Іван-8 років, Мадяр Федір – 7 років, Брунцвик Іван- 5 років, Копча Андрій- 2 роки, Мадяр Юрій- 2  роки….

Після суду мені довго довелося бути у Вацу. Сиділи ми під землею цілий місяць. Потім відправили у концтабір “Дахау”.У таборі кожен в”язень мав сій номер або знак. Мій номер 125982. Але були номери й вищі за 20 тисяч…

Сільська Воловеччина

 Воловецький район розташований у північній частині гірського Закарпаття, межує із Сколівським районом Львівщини, Велико-березнянщиною, Свалявщиною і Міжгірщиною, займає площу 544 кв. км. Населення понад 27 тисяч чоловік, середня густота населення 20 чоловік, або 28 чоловік на один кв.км. в місцях придатних для поселення. У районі нараховується 25 населених пунктів, підпорядкованих 14 сільським Радам.

• Через територію району пролягає автомобільна дорога Київ-Чоп і дороги місцевого значення Нижні Ворота – Міжгір”я, Жденієво – Великий Березний., електрофікована залізнична дорога Львів – Чоп,газопроводи “Уренгой-Помари-Ужгород” і “Уренгой – Західний кордон”, нафтопровід “Дружба”, високовольтні електролінії системи “Мир” і “Братство”.
• Воловеччина відома далеко за межами Закарпаття “Гукливським літописом”, “Скотарським євангелієм”, історичними пам”ятниками – Канорською і Гукливською церквами.
• Селища:
• Воловець - районний центр, розташований в долині річки Вича, Біля підніжжя гори Темнатик, за 115 км. від обласного центру м. Ужгород. Населення близько 7000 чоловік. Через селище проходить залізнична дорога Львів- Чоп. Перша історична згадка- 1433 рік.
• Нижні Ворота-  згадуються у письмових джерелах ще у 896 році , тодішні Нижні Верецькі входили до складу Галицько- Волинського князівства. Селище розташоване у мальовничій місцині біля підніжжя Східних Бескидів і Верецького перевалу на автодорозі Львів – Ужгород за 12 км. від районного центру. Населення- близько 3000 чоловік. Перша історична згадка- 1170 рік. Підпорядковано с. Задільське.
• Жденієво- розташоване на берегах річки Жденїївки за 32 км. від Воловця.  Відоме з 17- століття. Населення – близько 1,5 тисяч чоловік. Підпорядковано с. Збини.
• Села:
• Абранка –  розташована за 20 км. від районного центру біля автодороги Львів – Чоп. Перша історична згадках- 1611 рік. Населення- 650 чоловік.
• Біла Совиця- розташована біля підніжжя гори Пікуй за 22 км. від районного центру біля дороги Львів- Ужгород. Перша історична згадка- 1704 рік. Населення- більше 500 чоловік.
• Верб”яж – розташований за 17 км. від Воловця на автодорозі Львів – Ужгород.  Населення – близько 1000 чоловік. Перша історична згадка – 1600 рік. Селу підпорядкована с. Латірка.
• Верхні Ворота / до 1946 року Верхні Верецькі/- розташовані за 7 км. від районного центру на автодорозі Воловець -Н. Ворота. Населення – близько 2500 чоловік. Перша історична згадка – 1558 рік.
• Лази – розташоване за 11 км від районного центру. Населення – близько 1000 чоловік. Перша історична згадка – 1600 рік.
• Підполоззя- розташоване за 22 км. від районного центру. Населення- 750 чоловік. Перша історична згадка – 1430 рік. Підпорядковані  Верхня Грабівниця і Ялове.
• Ростока – розташована за 45 км.від Воловця. Населення – 600 чоловік Перша історична згадка- 1631 рік. Селу підпорядковані – Кічірне і Перехресний.
• Скотарське – розташоване за 7 км. від районного центру. Населення близько 1, 5 тисяч чоловік. Перша історична  згадка- 1607 року.
• Тишево- розташоване за 17 км. від Воловця біля дороги Львів – Ужгород. Населення – близько 550 чоловік. Перша історична згадка – 1648 року. Селу підпорядкована Котельниця.
• Щербовець- розташований  біля підніжжя гори Пікуй за 33 км. від районного центру. Населення – 400 чоловік. Перша згадка- 1612 року. Підпорядковано с. Пашківці.