|
 |
Парадокс «освобождения» полягав у тому, що одну частину населення «визволителі» репресували як «колаборантів», другу мобілізували й погано озброєних і навчених кидали на німецькі кулемети «самих себе визволяти», а третя зі зброєю в руках активно протидіяла сталінському «визволенню».
Усе це спонукало керманичів радянської України приступити до творення «визвольних міфів» уже під час війни. Для цього використовували всі притаманні офіційному канону пам’яті війни елементи: відповідну інтерпретацію історії, встановлення воєнних пантеонів та меморіалів, започаткування нових свят і пам’ятних дат, творення художніх творів, кінофільмів тощо.
Восени 1943 року до дня звільнення Києва, а потім восени 1944-го до дати завершення звільнення України від німців у ЦК КП(б)У були розроблені масштабні заходи зі спорудження монументів визволителям: «пантеону героям вітчизняної війни», погрудь генералів, які брали участь у «визволенні» українських міст, окремих монументів «Слава» тощо, а також розпочато будівництво в низці населених пунктів Сумської, Чернігівської, Сталінської та Ворошиловградської областей пам’ятників героям партизанської війни. У Києві планувалося спорудити окремий пам’ятник-монумент «Перемога», який мав відобразити «боротьбу радянського народу проти іноземних загарбників і допомогу російського народу та інших народів СРСР і Великого Сталіна українському народу у визволенні території радянської України».
Водночас на прохання Микити Хрущова і за особистого дозволу Сталіна в Києві було поховано героя його визволення Нікалая Ватутіна, який загинув навесні 1944 року після поранення, яке дістав у сутичці з українськими повстанцями. Хоча до розпаду СРСР причини смерті командувача І Українського фронту особливо не афішували, вони були відомі, а відтак надпис на пам’ятнику «Генералу Ватутіну від українського народу» сприймався доволі неоднозначно.
Осмислення українцями теми «визволення» розпочалося ще в роки воєнного лихоліття й відобразило всю складність і неоднозначність цієї проблематики. Кіноповість Олександра Довженка «Україна в огні» зламала його кар’єру і ледь не коштувала митцю життя. Там було все: теми дезертирства, колаборації, поганого виховання партією патріотизму тощо. Дещо раніше, наприкінці 1942 року, намагаючись протистояти російському міфу про «українську зраду», він написав повість «Перемога», в якій оспівував ратну звитягу українців на війні. Твір був переданий до видавництва журналу «Знамя», однак радянські ідеологи розцінили його як «політично помилковий та шкідливий» і заборонили до друку. Начальник управління агітації та пропаганди ЦК ВКП(б) Александров критикував автора передусім за те, що описувана в повісті військова частина складалася лише з українців. «Так не буває», – стверджував Александров і зробив із цього висновок, що в повісті «штучно відірвано боротьбу українського народу від російського та всіх народів СРСР проти німців».
Питанню «визволення» (вже Європи від гітлеризму) була присвячена написана наприкінці 1940-х років трилогія майбутнього класика української радянської літератури Олеся Гончара «Прапороносці». Поряд із виразною героїзацією подвигу воїнів-українців митець також заклав основні підвалини радянського міфу «Великої Вітчизняної війни», що й визначило її політичну актуальність і нагородження сталінськими преміями.
Щодо Олеся Гончара, то він належав до категорії тих молодих українців, які були виховані за більшовицької влади, добровольцями вступили до Червоної армії і пройшли з нею дорогами батьківщини та інших країн Європи, пройнялися радянською ментальністю. Його щоденникові записи, як і згадану вище трилогію, супроводжує образ солдата-миротворця та визволителя, вони містять піднесено патетичний тон висловлювань про «героїчну місію Червоної армії» і демонструють палку ненависть до ворогів. До числа останніх належать, за Гончаром, не тільки німці, а й власівці – «негідники, ще гірші за німців», українці, що співпрацювали з німцями, «наші» жінки, які мали з ними статеві контакти. У своїх записах український письменник постає як типова радянська людина і сталінський імперський солдат. Автор щоденників виразно переймається радянськими фільмами, ушановує радянські свята, має схильність до «соціально-класових» характеристик людей, хитку етнічну ідентичність тощо. Ранній Гончар цілковито інтегрований до російської культури – пишається і захоплюється нею. Виразним моментом тогочасної гончарівської ідентичності є й те, що, попри пошану до української мови, його воєнні щоденники написані здебільшого російською.
Апогей творення міфу «Великої Вітчизняної війни» припав на брєжнєвський період«високого застою», коли після короткої «відлиги» до влади прийшли неосталіністи – ветерани минулої війни, які домінували в політичному житті Країни Рад упродовж 1970–1980-х. Саме в ці роки пам’ять про війну була перетворена на справжній культ. Як засіб підтримки та легітимації міфу про переваги комуністичної системи, «Велика Вітчизняна війна» посунула навіть «Велику жовтневу соціалістичну революцію». Як влучно зазначила одна німецька дослідниця: «Міф війни ніс в собі ідентифікуючий і дисциплінуючий вплив на зовсім не гомогенне і в цілому аполітичне радянське суспільство». Саме в ці роки почали писати з маленької літери назву «друга світова війна», натомість у назві «Велика Вітчизняна війна» – два слова з великої. У суспільстві запанувала абсолютно викривлена модель пам’яті, створена партійними ідеологами та їхніми трубадурами від науки і мистецтва.
Символом радянського міфотворення може слугувати кіноепопея з красномовною назвою «Освобождение», яка не випадково з’явилася в часи «застою». Цю серію стрічок (п’ять фільмів) знімав талановитий режисер Юрій Озєров упродовж 1967–1971 років. Сценарій готували два відомих письменники Оскар Курганов і Юрій Бондарєв. Але через пильний ідеологічний контроль сама стрічка постійно перероблялася. У ЦК КПРС авторів одразу попередили, що про перші два роки війни не може йтися. Тож фільм, який претендував на епічне висвітлення подій Другої світової війни, починався з 1943-го – Курської битви, коли Червона армія захопила стратегічну ініціативу і вже не випускала її до остаточного розгрому гітлерівської Німеччини. Окремі серії були присвячені визволенню України і Білорусії, в одній із яких туманно йшлося про поранення Ніколая Ватутіна людьми у цивільному. Генерал Андрій Власов також показувався на екрані в німецькій формі, але його ім’я не називалося. У стрічці ледь не вперше після ХХ з’їзду КПРС з’явився генералісимус перемоги Іосіф Сталін, що можна було вважати початком його реабілітації у суспільній свідомості.
Пам’ять про Другу світову і справжню картину «визволення» почала повертатися до українців лише за часів незалежності, але соціальна амнезія, як виявляється, так швидко не лікується.
Усе це спонукало керманичів радянської України приступити до творення «визвольних міфів» уже під час війни. Для цього використовували всі притаманні офіційному канону пам’яті війни елементи: відповідну інтерпретацію історії, встановлення воєнних пантеонів та меморіалів, започаткування нових свят і пам’ятних дат, творення художніх творів, кінофільмів тощо.
Восени 1943 року до дня звільнення Києва, а потім восени 1944-го до дати завершення звільнення України від німців у ЦК КП(б)У були розроблені масштабні заходи зі спорудження монументів визволителям: «пантеону героям вітчизняної війни», погрудь генералів, які брали участь у «визволенні» українських міст, окремих монументів «Слава» тощо, а також розпочато будівництво в низці населених пунктів Сумської, Чернігівської, Сталінської та Ворошиловградської областей пам’ятників героям партизанської війни. У Києві планувалося спорудити окремий пам’ятник-монумент «Перемога», який мав відобразити «боротьбу радянського народу проти іноземних загарбників і допомогу російського народу та інших народів СРСР і Великого Сталіна українському народу у визволенні території радянської України».
Хрущов також ініціював упровадження «загальнонародних, національно-державних свят українського народу»: Дня визволення Києва (6 листопада) і Дня визволення України (28 жовтня), які як пам’ятні дати відзначаються й досі. Однак Сталін не дозволив Микиті Сергійовичу заснувати до цих свят, як той того просив, ані спеціальний нагрудний знак «За визволення Києва», ані медаль «За визволення України».
Водночас на прохання Микити Хрущова і за особистого дозволу Сталіна в Києві було поховано героя його визволення Нікалая Ватутіна, який загинув навесні 1944 року після поранення, яке дістав у сутичці з українськими повстанцями. Хоча до розпаду СРСР причини смерті командувача І Українського фронту особливо не афішували, вони були відомі, а відтак надпис на пам’ятнику «Генералу Ватутіну від українського народу» сприймався доволі неоднозначно.
Осмислення українцями теми «визволення» розпочалося ще в роки воєнного лихоліття й відобразило всю складність і неоднозначність цієї проблематики. Кіноповість Олександра Довженка «Україна в огні» зламала його кар’єру і ледь не коштувала митцю життя. Там було все: теми дезертирства, колаборації, поганого виховання партією патріотизму тощо. Дещо раніше, наприкінці 1942 року, намагаючись протистояти російському міфу про «українську зраду», він написав повість «Перемога», в якій оспівував ратну звитягу українців на війні. Твір був переданий до видавництва журналу «Знамя», однак радянські ідеологи розцінили його як «політично помилковий та шкідливий» і заборонили до друку. Начальник управління агітації та пропаганди ЦК ВКП(б) Александров критикував автора передусім за те, що описувана в повісті військова частина складалася лише з українців. «Так не буває», – стверджував Александров і зробив із цього висновок, що в повісті «штучно відірвано боротьбу українського народу від російського та всіх народів СРСР проти німців».
Питанню «визволення» (вже Європи від гітлеризму) була присвячена написана наприкінці 1940-х років трилогія майбутнього класика української радянської літератури Олеся Гончара «Прапороносці». Поряд із виразною героїзацією подвигу воїнів-українців митець також заклав основні підвалини радянського міфу «Великої Вітчизняної війни», що й визначило її політичну актуальність і нагородження сталінськими преміями.
Щодо Олеся Гончара, то він належав до категорії тих молодих українців, які були виховані за більшовицької влади, добровольцями вступили до Червоної армії і пройшли з нею дорогами батьківщини та інших країн Європи, пройнялися радянською ментальністю. Його щоденникові записи, як і згадану вище трилогію, супроводжує образ солдата-миротворця та визволителя, вони містять піднесено патетичний тон висловлювань про «героїчну місію Червоної армії» і демонструють палку ненависть до ворогів. До числа останніх належать, за Гончаром, не тільки німці, а й власівці – «негідники, ще гірші за німців», українці, що співпрацювали з німцями, «наші» жінки, які мали з ними статеві контакти. У своїх записах український письменник постає як типова радянська людина і сталінський імперський солдат. Автор щоденників виразно переймається радянськими фільмами, ушановує радянські свята, має схильність до «соціально-класових» характеристик людей, хитку етнічну ідентичність тощо. Ранній Гончар цілковито інтегрований до російської культури – пишається і захоплюється нею. Виразним моментом тогочасної гончарівської ідентичності є й те, що, попри пошану до української мови, його воєнні щоденники написані здебільшого російською.
Апогей творення міфу «Великої Вітчизняної війни» припав на брєжнєвський період«високого застою», коли після короткої «відлиги» до влади прийшли неосталіністи – ветерани минулої війни, які домінували в політичному житті Країни Рад упродовж 1970–1980-х. Саме в ці роки пам’ять про війну була перетворена на справжній культ. Як засіб підтримки та легітимації міфу про переваги комуністичної системи, «Велика Вітчизняна війна» посунула навіть «Велику жовтневу соціалістичну революцію». Як влучно зазначила одна німецька дослідниця: «Міф війни ніс в собі ідентифікуючий і дисциплінуючий вплив на зовсім не гомогенне і в цілому аполітичне радянське суспільство». Саме в ці роки почали писати з маленької літери назву «друга світова війна», натомість у назві «Велика Вітчизняна війна» – два слова з великої. У суспільстві запанувала абсолютно викривлена модель пам’яті, створена партійними ідеологами та їхніми трубадурами від науки і мистецтва.
Символом радянського міфотворення може слугувати кіноепопея з красномовною назвою «Освобождение», яка не випадково з’явилася в часи «застою». Цю серію стрічок (п’ять фільмів) знімав талановитий режисер Юрій Озєров упродовж 1967–1971 років. Сценарій готували два відомих письменники Оскар Курганов і Юрій Бондарєв. Але через пильний ідеологічний контроль сама стрічка постійно перероблялася. У ЦК КПРС авторів одразу попередили, що про перші два роки війни не може йтися. Тож фільм, який претендував на епічне висвітлення подій Другої світової війни, починався з 1943-го – Курської битви, коли Червона армія захопила стратегічну ініціативу і вже не випускала її до остаточного розгрому гітлерівської Німеччини. Окремі серії були присвячені визволенню України і Білорусії, в одній із яких туманно йшлося про поранення Ніколая Ватутіна людьми у цивільному. Генерал Андрій Власов також показувався на екрані в німецькій формі, але його ім’я не називалося. У стрічці ледь не вперше після ХХ з’їзду КПРС з’явився генералісимус перемоги Іосіф Сталін, що можна було вважати початком його реабілітації у суспільній свідомості.
Пам’ять про Другу світову і справжню картину «визволення» почала повертатися до українців лише за часів незалежності, але соціальна амнезія, як виявляється, так швидко не лікується.
Немає коментарів:
Дописати коментар