Необгрунтовані аргументи Химки

Унаслідок німецької окупації західної частини Польщі та майже 2 років панування "перших совітів" на ЗУЗ [Західно-Українських Землях - ІП] співвідношення пропорції поляки/українці лишилося майже на тому самому довоєнному рівні з деяким зменшенням загальної чисельності поляків та збільшенням українців, то чисельність євреїв та їх питома вага у національному складі населення Львова значно зросли як за рахунок утікачів з Генеральної Губернії, так і за рахунок приїзду до міста фахівців-євреїв з інших регіонів СССР [17, с. 39-40; 19, с. 447; 20, с. 127].

Депортовані з Угорщини євреї у Кам’янці-Подільському, осінь 1941 р

Таким чином, фактично єврейська громада Львова у червні 1941 року лише незначною мірою поступалася за чисельністю польській, і кожна з них більш ніж удвічі перевищувала українську громаду. Крім того, євреї з території Генеральної Губернії тікали, передусім, від нацистського терору, а євреї з інших частин СССР прибували до міста переважно як працівники радянських установ. Тому, обидві ці групи прибульців, опинившись у Львові, повинні були назовні демонструвати лояльність та підтримку політиці радянської влади...

Однак така поведінка у очах інших національних громад міста певною мірою впливала та визначала відношення останніх і до місцевих євреїв, даючи підстави вважати їх прибічниками та помічниками радянської влади, хоча це відповідало дійсності лише частково.

Зазначена обставина також була однією з причин вибуху погрому 1 липня та його перебігу, однак Химка чомусь повністю оминув її своєю увагою. Це видається дуже дивним як для дослідника, для якого "правда являє собою цінність сама по собі" [7, с. 427], позаяк відповідні дані нескладно знайти у відкритих джерелах.

Навівши дані про національний склад населення, автор одразу ж приголомшує читачів заявою про те, що "погром у Львові відбувався на фоні проголошення Української держави у місті першого дня німецької окупації" [1, с. 210].

Мотивом такої заяви є бажання одразу ув’язати в очах читачів погром з ОУН (б), яка була відповідальна за проведення Національних зборів та прийняття Акту відновлення Української держави, ще більше "підсиливши" тим самим свою попередню заувагу про те, що "ОУН співпрацювала у цих антиєврейських акціях з метою підлеститися до німців, розраховуючи на визнання Української держави" [1, с. 209].

Виявлення ж тисяч тіл в’язнів, розстріляних енкаведистами у в’язницях Львова, на думку дослідника було лише "іншою важливою концептуальною обставиною" [1, с. 210], завдяки чому складається враження, начебто вибух погрому був пов’язаний більшою мірою саме з проголошенням Української держави.

Насправді ж, проголошення Української держави відбулося увечері 30 червня [15, с. 31; 23, с. 87, 191-198; 24, с. 123, 167; 25, с. 136; 27, с. 114; 28, с. 90; 39, с. 126], і більшість населення дізналася про нього лише наступного дня [29, с. 104].

Однак, ще уранці 30 червня було виявлено тисячі тіл в’язнів, розстріляних енкаведистами [23, с. 190; 24, с. 98-99; 28, с. 86-87; 29, с. 98-99], а вже увечері того ж дня німецькі військові звітували про те, що "населення Львова виміщувало свою злість на убивцях з НКВД "на євреях, які жили у місті, котрі завжди співробітничали з більшовиками" [1, с. 211].

Таким чином погром у контексті Гільберґового визначення фактично відбувався незалежно від проголошення Української держави, яке не мало для погрому жодного вирішального значення. А тому винесення його на передній план з приділенням фактору енкаведистських розстрілів у тюрмах міста порівняно незначної уваги, як це робить Химка, є безпідставним.

Варто зауважити, що перший розділ статті "Перебіг погрому" чимало місця відводить не стільки подіям власне "погрому 1 липня", скільки описам подій, які йому передували (примусові роботи 30 червня), а також подій, які відбулися вже після та "окремо від нього" (систематичні страти, вчинювані протягом наступних кількох днів) [1, с. 211, 219-221].

Утім, опис робіт та заходів, які передували "повноцінному погрому", і у яких, як стверджує Химка, євреїв примушували брати участь, містить чимало пересмикувань, недомовок та змішування докупи подій, які насправді відбувалися у зовсім різні дні.

Так, дослідник зазначає, що "уцілілі євреї говорять про те, як були примушені чистити будинки" [1, с. 211]. Однак Марія Ґольцман, на чиї слова посилається автор, говорить, що "на третій день після вступу німецьких окупантів до м. Львова група українських поліцейських на чолі з німецькими офіцерами привели до будинку №8 по вулиці Арцишевського близько 20 громадян Львова, серед яких були й жінки. Серед чоловіків були професори, юристи та лікарі. Німецькі окупанти примусили осіб, що були приведені, збирати у дворі будинку губами сміття (без допомоги рук), осипаючи їх градом ударів палками" [30, с. 68-69].

Таким чином, зазначений епізод мав місце не 30 червня, а 2 чи навіть 3 липня, і оповідачка не згадує про те, що вона брала якусь участь у цій примусовій праці. Ніщо не вказує також, що згадані нею люди, яких примушували збирати сміття, були євреями, позаяк у Львові професорами, юристами та лікарями були також представники інших національностей.

Враховуючи, що якраз у період 2-4 липня 1941 року відбувалися арешти польських учених, членів їх родин та людей, які у той час перебували у їхніх квартирах [33, с. 31-35, 115, 117], особи, про яких йде мова у розповіді Марії Ґольцман, могли бути не євреями, а поляками.

Невідомо навіть, чи Марія Ґольцман сама була очевидицею зазначених подій, чи вона просто переказувала чужі слова. Позаяк її чоловік, Броніслав Ґольцман, чиї свідчення були опубліковані у газеті "Красная звезда", а пізніше процитовані на Нюрнберзькому міжнародному військовому трибуналі, містять згадку про те, що очевидцем зазначених подій був лише він сам та двірник будинку №8 Леопольд Ґіра [31, с. 2], а про присутність на місці подій Марії Ґольцман взагалі не згадується.

Крім того, його розповідь у окремих деталях відрізняється від розповіді Марії, зокрема, вказується, що людей на подвір’я привела не "група українських поліцейських на чолі з німецькими офіцерами", а есесівці [32, с. 491].

Усі вищенаведені суперечливі деталі обох розповідей Химка оминув своєю увагою, ухопившись лише за одну з можливих версій розвитку подій та посиливши її власним дрібним пересмикуванням, що це, мовляв, розповідь уцілілих євреїв, яких примушували чистити будинки, а усі інші версії просто проігнорував.

Дуже специфічно виглядає у викладенні Химки розповідь про силове примушування близько 10 євреїв до допомоги в "українській націоналістичній друкарській діяльності" [1, с. 211].

Однак у спогадах Дмитра Ґонти, звідки взято відповідний епізод, нічого не говориться про те, що до надання такої допомоги євреїв було залучено під примусом. Оповідач згадує лише, як він відправив "пару людей" з числа тих, хто знаходився у друкарні (з логіки тексту - тих самих друкарів), для організації допомоги працівникам друкарських машин, і за деякий час ті привели близько 10 євреїв [34, с. 15-16].

Ніде не вказується також, що Ґонта або будь-хто з його працівників належали до ОУН (б) чи інших націоналістичних організацій, не вказується, якого саме характеру афіши, листівки чи відозви друкувалися ними після появи у приміщенні друкарні згаданих євреїв.

Той факт, що євреї опинилися у приміщенні друкарні після того, як на вулицю для організації допомоги було вислано людей, аж ніяк не свідчить про те, що вони робили це під примусом, зокрема, силовим.

Позаяк, окремі очевидці подій згадують, що після зміни влади у Львові готові були працювати, якби їх покликали до виконання тих чи інших робіт, та ставилися до цього цілком спокійно [35, с. 4-5; 36, с. 36]. З огляду на це, висновок Химки про силовий примус євреїв до допомоги у націоналістичній друкарській діяльності є необґрунтованим та недоведеним.

Переходячи до опису подій, власне, "повноцінного погрому" 1 липня, автор уже практично на початку своєї розповіді наводить дуже показовий фрагмент з прецедентами "характерних особливостей погрому" з окупованої нацистами Польщі: Кракова (грудень 1939 р.) та Варшави (великодні свята 1940 р.) [1, с.  212-213].

Факт того, що "жінки були силою роздягнуті у Кракові у грудні 1939 року", дивним чином "ув‘язується" Химкою з перебуванням там багатьох членів ОУН [1, с. 213].

Однак останнє не має прямого відношення до подій львівського погрому 1 липня, тому лишається незрозумілим, на що цим хотів натякнути автор, який сам же засвідчує відсутність підстав підозрювати таких членів ОУН в участі у краківських інцидентах [1, с. 213].

Не менш суперечливою є розповідь Химки про знущання над жінками під час погрому 1 липня. Її автор ілюструє, зокрема, випадком з шкільною подругою Рози Московіц, яку вулицями гнав натовп, відрізавши волосся [1, с. 213].

Однак оповідачка ніде не говорить, що дівчина, про яку йде мова, була єврейкою, зате згадується, що вона "стала активною комуністкою" [1, с. 213].

Ця важлива деталь біографії дівчини пояснює жорстокість натовпу по відношенню до неї з інших позицій, аніж її національна приналежність. Адже, як "активна комуністка" після відкриття львівських в‘язниць у очах частини мешканців вона виглядала "зрадницею", перебравши на себе частину вини комуністичного режиму за страти багатьох невинних людей.

У подібний спосіб, наприклад, у післявоєнній Франції юрба "мстилася" жінкам за "співпрацю з ворогом", хоча уся вина їх полягала у тому, що вони були коханками німецьких окупантів, або народили від них дітей поза шлюбом [42, с. 27].

З огляду на це, незрозуміло, яке відношення епізод з шкільною подругою Рози Московіц, щодо якої немає жодних даних, що вона була єврейкою та постраждала саме через свою національність, має до погрому як "короткого насильницького спалаху спільноти проти єврейського населення"?

Видається, що і тут з боку дослідника знову присутня підгонка наявних у його розпорядженні фактів під заздалегідь вибудувану власну концепцію, аби нагромадити побільше прикладів страждань євреїв під час погрому, і отримати змогу завершити відповідний фрагмент тексту гучною заявою про те, що "жертв обирали випадково, лише за те, що вони були євреями" [1, с. 214].

Описам різноманітних "антикомуністичних вистав та ритуалів", які "супроводжували погром 1 липня" присвячено наступний фрагмент Химчиної статті. Нижче у тексті дослідник однозначно розставляє акценти, говорячи, що "жертви єврейського погрому були залучені до антикомуністичних ритуалів" [1, с. 214].

Цю тезу автор у властивій йому манері намагається довести за допомогою розповіді Лариси Крушельницької про велетенський плакат з портретом Сталіна біля головпоштамту, який було зірвано під аплодисменти натовпу, а потім потоптано ногами. Її спогадам автор протиставляє слова Яніни Гешелес (на той момент десятирічної єврейської дівчинки), яка "також була біля пошти того самого дня, і пригадує події зовсім по-іншому: "перед поштою стояли люди з лопатами, і українці били їх і кричали "Jude! Jude!" [1, с. 214].

Однак звернення до тексту обох першоджерел дозволяє виявити черговий випадок маніпуляції з боку автора. Так, Лариса Крушельницька дійсно згадує відповідний епізод зі зриванням портрету Сталіна біля пошти на розі вулиці Миколи Коперника, однак за її розповіддю це відбувається не у день "повноцінного громадського погрому 1 липня", а напередодні, 30 червня, причому ще до приходу до Львова перших загонів ОУН [43, с. 176-177].

Крім того, сам Химка нижче вказує, що "німецька кінохроніка про визволення Лемберґа, вочевидь, показує цю саму сцену, а велика юрба дійсно випромінює радість та аплодує" [1, с. 214]. Цю німецьку кінохроніку [44, фрагмент з 6:15 по 6:22] Химка згадує у одній з своїх попередніх статтей як "тижневі кіноновини (Wochenschau), що їх німці демонстрували у кінотеатрах", говорячи, що "фільм знято 31 [sic!] червня 1941 р." [8, с. 49].

У іншому місці "Львівського погрому" Хімка знову згадує її як один з двох фільмів "про арешти євреїв у Львові 30 червня" [1, с. 235, посилання №134]. Зрештою, згідно опису на сайті "Cinematography of the Holocaust" епізоди, присвячені подіям у Львові ("Lemberg (Beitarg 2)"), знято 30 червня 1941 року [57].

Таким чином, події, про які розповідала Лариса Крушельницька, мали місце не 1 липня, а 30 червня.

Однак з розповіді Яніни Гешелес видно, що події біля пошти, свідком яких вона стала, відбувалися наступного дня після приходу до міста німців. Вона чітко вказує, що цей прихід відбувся "у понеділок", який сама оповідачка провела удома, а вже "у вівторок, о пів на п‘яту ранку" прийшов батько, і вона з ним пішла оглядати Львів після бомбардування та, зокрема, побачила епізод, про який йде мова [52, с. 26-28].

Згідно з календарем на 1941 рік "понеділок", про який згадує Гешелес, це 30 червня, а похід дівчини з батьком до міста та епізод біля пошти (до якої вони потрапили вулицею Сикстуською (сучасна Петра Дорошенка) з боку вулиці Легіонів (сучасний проспект Свободи) відбулися, відповідно, у вівторок 1 липня [53].

Таким чином, і Лариса Крушельницька, і Яніна Гешелес дійсно бачили події поблизу одного й того самого місця - будинку №1 на сучасній вулиці Словацького [54, 55], однак не одного і "того самого дня", як стверджує Химка, а у різні. Тому немає нічого дивного, що "десятирічна єврейська дівчинка" відповідні події "пригадує зовсім по-іншому", ніж Крушельницька, оскільки обидві вони бачили різні події.

Штучне ж зведення цих подій до одного дня і, таким чином, протиставлення розповіді Крушельницької словам Гешелес є нічим іншим, як маніпуляцією з боку дослідника, який тим самим натякає, що спогади українських очевидців (Лариса Крушельницька відкрито демонструє свою симпатію до українського визвольного руху), які "не бачать" побиття українцями ж "людей з лопатами" (треба думати, євреїв), є заангажованими, схильними до замовчування, а тому не заслуговують на увагу.

Цей натяк автор підсилює подальшою заувагою про те, що "кожна дівчинка зафіксувала у пам’яті ту картину, яка відбивала її власну позицію та перспективу" [1, с. 214], а ще нижче висловлюється однозначно: "ясно, що українські спогади мовчать про роль міліції у Львівському погромі" [1, с. 231].

Після такого натяку у пересічного читача мимоволі виникає у голові асоціативний ланцюжок, що, якщо українські свідки замовчують та недоговорюють важливі події і є заангажовані, то свідки з єврейського боку, як формально постраждалої сторони, навпаки кажуть правду.

Тому усі подальші свідчення та докази, які походять з українського боку та не вписуються у створювану Химкою "концепцію погрому", починають сприйматися як неправдиві та такі, що не заслуговують на увагу, а авторська інтерпретація передусім єврейських спогадів навпаки приймається читачем некритично та на віру.

Утім, вищезгадана маніпуляція з датами є далеко не єдиною проблемою цього фрагменту статті. Якщо епізод з скиданням портрету Сталіна, який бачила Лариса Крушельницька, мав місце 30 червня, то яким чином він міг, як стверджує Химка, "супроводжувати", тобто "відбуватися одночасно" [14, с. 1217] з погромом 1 липня?

Відповідь на це питання навряд чи знає сам дослідник.

Розповідь Гешелес, зі свого боку, теж містить у собі важливу деталь, яку чомусь не помітив Хімка. Говорячи про людей з лопатами, побиваних біля пошти начебто "українцями", вона згадує, що ці "українці" кричали їм "Юде! Юде!" [52, с. 28].

Слово "jude" дійсно означає єврея, однак не українською чи польською, а німецькою мовою, і воно було добре знайоме Яніні Гешелес [52, с. 31, 34, 39, 48].

Однак незрозуміло, чому вона ідентифікує людей, які кричали його біля пошти, саме як "українців"? Адже навіщо "українцям", які начебто примусово зігнали до пошти "євреїв" з лопатами та почали їх бити, кричати на них німецькою мовою "Jude! Jude!", замість того, аби робити це українською чи, бодай, польською?

Тому, якщо побивачі дійсно-таки кричали на своїх жертв "Jude! Jude!" у значенні "єврей", то кричали, скоріше за все, німці або фольксдойчі, проте аж ніяк не українці. Утім, згаданий крик міг не мати до євреїв ніякого відношення, адже в українській мові слово "юда/іуда" є одним з синонімів слова "зрадник".

Тому під час подій біля пошти побивачі могли просто кричати саме це слово, однак це ніяк не означає, ні, що люди з лопатами, яким воно адресувалося, були євреями, а не просто комуністами чи симпатиками радянської влади, як подруга Рози Московіц, ні, що самі побивачі були українцями, а не, наприклад, поляками.

Можливо також, що побиття біля пошти, яке лише мигцем бачила Гешелес, тільки випадково співпало з погромом, а викликано було іншими причинами, наприклад, особистого характеру. Однак, будь-які варіанти розвитку подій, які не вписуються у ретельно створювану Хімкою картину погрому, останнім відмітаються навіть без обговорення.

Після цього епізоду автор наводить інші приклади примусового залучення євреїв до антикомуністичних ритуалів, хоча спосіб, у який він це робить, викликає здивування вже з перших рядків. Наприклад, він згадує поляка, який розповідає про євреїв, котрих примусили ходити по четверо у ряд, співати російських маршових пісень та викрикувати хвалу Сталіну, та продовжує це словами "єврейська очевидиця підтверджує: вона бачила юрбу, яка оточувала групу з двох або трьох сотень молодих єврейських чоловіків та жінок, які з піднятими руками були примушені співати "російську комуністичну пісню "Моя Москва" [1, с. 214].

Маніпулюваннями з терміном "підтверджує" Хімка створює у читача враження, ніби певний поляк та єврейська очевидиця бачили одну й ту саму подію. Однак розповіді польського слюсара з книги Мусяла [46, с. 177] та Аліції Рашель Гадар не містять конкретики щодо місця та часу подій, а також осіб, які приймали у них участь, а крім того різняться у деталях.

Тому ніщо не вказує, що обидва очевидці бачили одну й ту саму подію. Варто відзначити також, що улітку 1941 р. євреї у Львові ніяк не могли співати російську комуністичну пісню "Моя Москва", як це стверджує Аліція Рашель Гадар, позаяк перший варіант її слів було написано у листопаді, опубліковано у грудні 1941 р., а власне, "піснею" вона стала лише навесні 1942 р. [56].

Викликає здивування і згадка Хімки про те, що "такі самі подібні ритуали мали місце і деінде того літа" з наведенням у якості прикладу такого "деінде" чомусь лише однієї Коломиї [1, с. 215]. Однак, останній приклад навпаки спростовує тезу дослідника, позаяк у Коломиї спочатку після вступу угорців відбувся погром, який був припинений угорськими військами через 2 дні, а вже потім на дозволеній угорцями демонстрації євреїв примушували зносити пам‘ятники Леніну і Сталіну [46, с. 179].

Таким чином, у Коломиї "подібні ритуали" ніяк не могли "супроводжувати погром", адже відбувалися вже після його припинення. Тому незрозуміло, яке відношення останній приклад узагалі має до подій у Львові?

Якщо цим дослідник хотів довести, що якщо у Коломиї руйнування радянської символіки відбувалося з примусовим залученням євреїв, то те саме повинно було мати місце і у Львові, то такий висновок є безпідставним.

Наприклад, у Києві восени 1941 р. після відступу радянських військ, пам‘ятники радянським вождям знищували самі мешканці міста без якогось силового залучення до цього євреїв [61, с. 36; 62]. Пізніше, після відступу німців, люди так само без примусового залучення євреїв нищили символи уже нацистської влади [60, с. 389; 63; 64; 65]. Таким чином, у різних місцях такі події відбувалися по-різному, то ж у контексті Химкиної статті згадуваний ним "коломийський приклад" не має ніякого значення.

Як зазначає дослідник, для "погромних заходів" євреїв начебто збирали українські міліціонери, що ходили від будинку до будинку у єврейських навколицях [1, с. 215]. Своє твердження автор обґрунтовує одразу кількома джерелами: своєю власною статтею [8, с. 45] та іншими спогадами очевидців.

Однак такий висновок Хімки є безпідставним. Зокрема, Рузя Ваґнер у своїй розповіді згадує лише про якогось "підлітка з обличчям бандита" (тобто, хлопця у віці 12-16 років перехідного віку [14, с. 773], який згідно оунівських інструкцій не міг бути міліціонером [34, с. 13-14; 38, с. 148; 66, с. 36-37]), що покликав її до праці [8, с. 45-46] і тільки.

Нічого не говорять про "українських міліціонерів" і троє наступних очевидців – польський слюсар, українська жінка та польський очевидець на ім‘я Владислав [46, с. 177-178].

Крім того, незрозуміло, яким чином той факт, що чоловіків (які лише ймовірно були євреями) кудись вели вулицею 2 липня [46, с. 177], або, що "на третій день після німецького вторгнення" банда українських підлітків (осіб 12-16 років [14, с. 773]) вломилася до будинку навпроти в’язниці, де жили євреї, після чого звідти вивели групу євреїв та погнали невідомо-куди ударами палиць[46, с. 177-178], має доводити збір євреїв начебто українськими міліціонерами для "погромних заходів", якщо погром, за власними словами Хімки припинив вермахт увечері 1 липня [1, с. 219]?

Професор Мауріций Аллерганд також згадує лише хуліганів-шумовиння, котрі били не тільки євреїв, які знаходилися на вулиці, але витягали їх з будинків [46, с. 177]. Крім того, у розмові з колишнім суддею апеляційного суду Аллерганд по суті не заперечував, що погром учинив "польський мотлох", а українцям докоряв лише за те, що вони, на його думку, мали владу і вплив, однак нічого не зробили, щоб запобігти погромам [29, с. 278].

Нічого не згадує про міліціонерів Яніна Гешелес: у її спогадах говориться лише про якихось невстановлених українців, які вбігли до будинку та почали витягати людей "під приводом, що беруть їх на роботу" [52, с. 29]. Однак оповідачка ніяк не називає цих українців, не подає жодних ознак, за якими їх можна було б ідентифікувати.

Єдиним з джерел, у якому формально згадується "міліція" як така, є спогади Лусії Горнстайн. Однак ідентифікація дійових осіб цією очевидицею є досить плутаною, вона називає їх: "українці, поліція чи міліція або ким вони там були" [1, с. 230].

Вона не наводить жодних ознак, за якими цих осіб можна було б точно ідентифікувати, а її власні слова свідчать про те, що цього, вочевидь, не знала і сама оповідачка. Тому, особи, яких вона бачила могли бути або якимись "українцями", або представниками "поліції" (остання у Львові у цей час була виключно німецькою, однак при ній також знаходилися українці, які виконували функції перекладачів або здійснювали інші обов’язки [40, с. 341; 110, с. 128]), або "міліції", чи узагалі не мати ніякого стосунку до усіх перерахованих груп.

Тож зрозуміти, кого саме бачила Лусія Горнстайн, неможливо.

Варто зазначити, що спогади цієї очевидиці є досить суперечливими у частині деталей та містять у собі суттєві неточності стосовно описуваних подій. Наприклад, говорячи про події 30 червня, Горнстайн згадує, як навіть до повного відступу радянських військ зі Львова, українці взяли під контроль львівську радіостанцію, звідки "передавали й передавали погрози євреям: «І ми вітатимемо німців кошиками, наповненими єврейськими головами" [127, с. 233].

Однак Горнстайн тут переплутала радіоповідомлення з листівкою [68, с. 154], а фактично з повідомленням у окупаційній газеті "Lemberger Zeitung" за 1942 рік [68, с. 154, 177], яка виходила з серпня 1941 року під твердою німецькою цензурою [17, с. 63; 21]. З огляду на це, вона ретранслювала позицію не стільки українську, скільки окупаційної адміністрації, яка була зацікавлена у підтриманні протиріч між різними верствами населення та національними групами, аби не дати їм об’єднатися проти німців як спільного ворога.

Неточною є тут і згадка про начебто зайняття українцями радіостанції ще до повного відступу радянських військ 30 червня. Адже основна маса радянських військ залишила місто увечері 29 червня, і лише окремі підрозділи НКВД, які прикривали відступ, відійшли близько 2 години ночі [17, с. 52; 27, с. 113; 38, с. 13; 69, с. 200-201; 70], а частини німецької армії та батальйон "Нахтіґаль", вояки якого, власне, і перебрали контроль над радіостанцією, увійшли до Львова близько 4:30 ранку 30 червня [27, с. 113, 152].

З огляду на це, таке зайняття радіостанції ніяк не могло відбутися ще "до повного відступу росіян".

Отже, висновок Химки про те, що збір євреїв для "погромних заходів" начебто проводили саме українські міліціонери, є недоведеним. У подібний спосіб дослідник "обґрунтовує" і своє твердження про те, що для ексгумації та знущань у тюрмі на Лонцького євреїв арештовували на вулицях також начебто українські міліціонери.

Юрба веде євреїв по вулиці Коперника у напрямку тюрми на Лонцького

За його словами такі арешти на вулиці Коперника, яка веде від центру міста у напрямку цієї в’язниці, добре задокументовані фотографічно [1, с. 215]. На підтвердження своїх слів автор посилається на фільм, зроблений оператором 1 альпійської дивізії та 566-й випуск "Die Deutsche Wochenshau" [1, с. 215, посилання №34, с. 235-236].

Однак, як уже зазначалося вище, відповідні фрагменти цього випуску про події у Львові було відзнято 30 червня (у тому числі і сцена арешту [1, с. 235]), і тому невідомо, яким чином він стосувався "погромних заходів", адже за Химкою погром мав місце виключно 1 липня?

Крім того, якщо уважно передивитись цю кінохроніку [44, фрагмент з 5:35 по 5:50], неможливо не помітити, що згадуваний Хімкою "арешт на вулиці Коперника" показаний там як штовхання якимись людьми крізь натовп кількох чоловіків з подальшою передачею їх німецьким військовим та введенням у арку будівлі з двома левами обабіч та надписом "Посуд" праворуч.

Усе це супроводжується звуковим рядом: "ганебні єврейські вбивці, які тісно співпрацювали з ҐПУ, передаються обуреною юрбою німецьким військам на покарання". Однак камера не демонструє жодного "українського міліціонера" чи не фіксує жодних ознак, за якими людей у кадрі можна було б ідентифікувати саме як міліціонерів.

Фактично, єдиною особою, яку можна визначити точно, є німецький солдат у характерній касці. Що стосується конкретного місця подій, показаних на відео, то його добре ілюструє ось ця фотографія, зроблена у період німецької окупації, хоча й пізніше, ніж указаний випуск "Die Deutsche Wochenshau" [71]:

Зрозуміло, що мова йде про Львівську ратушу на площі Ринок [72]. Карта дає уявлення про те, на якій відстані одна від одної знаходяться ратуша та вулиця Коперника, які розділяє між собою мінімум два квартали будинків та площа Міцкевича з досить широким проспектом Свободи [73].

Кінохроніка фіксує лише момент, власне, передачі євреїв німецьким військовим, однак з цього ніяк не слідує, що цих євреїв було "арештовано" саме на вулиці Коперника. А отже, питання про те, яке відношення ця конкретна кінохроніка має до "арешту євреїв" на вулиці Коперника "українськими міліціонерами" та ще й "для ексгумаційних заходів" конкретно у тюрмі на Лонцького є, мабуть, риторичним.

Що стосується другого фільму, то за словами Химки він "показує чоловіків та декількох жінок у процесі арешту, головним чином на вулиці Коперника" [1, с. 236; 8, с. 48-49]. Судячи з такого досить загального опису, у об’єктив кінокамери не потрапила жодна особа, яку можна було б ідентифікувати як "українського міліціонера".

Інакше, про цю обставину дослідник неодмінно та прямо зазначив би у своїй роботі, а не обмежувався загальними фразами, що, мовляв "обидва фільми про арешти євреїв у Львові 30 червня створюють сильне враження того, що там були певні лідери, які діяли у згоді та точно знали, що вони роблять" [1, с. 235].

За уже раніше випробуваним принципом "вінегрету" побудовано дослідником наступний фрагмент роботи, який стосується побиття євреїв під час ескортування до в’язниць 1 липня. Як і у попередньому випадку, автор послався як на джерела, які розповідають про події, що дійсно відбувалися 1 числа (спогади Яніни Гешелес [52, с. 29] та Тамари Браницьки [74, фрагменти з 18:00 по 23:00]), так і на джерела, щодо подій, наведених у яких, точну дату встановити неможливо (єдина прив’язка, це те, що вони відбувалися починаючи з 30 червня 1941 р.) [40, с.335; 46, с. 176], а також ті, які розповідають про події, які сталися вже після 1 липня (спогади Лєшека Аллерганда, який у одному місці подає, що це мало місце "на третій день німецького вторгнення" [127, с. 232], а у іншому, що "усього за кілька днів" після німецької окупації Львова [75]; обидва варіанти розповіді різняться у окремих деталях).

Обґрунтування факту побиття євреїв під час ескортування до в’язниць у подібний спосіб не є виправданим та навряд чи має щось спільне з об’єктивним та глибоким дослідженням суті проблеми.

Ряд питань викликає інтерпретація Химкою окремих деталей світлини, котра походить з архіву Девіда Лі Престона, і яку Хімка інтерпретує як таку, що показує "жертв в’язничної акції". Цією світлиною автор, зокрема, намагається обґрунтувати те, що "багато єврейських чоловіків, зібраних для роботи у тюрмах, були убиті після виконання свого завдання", докоряючи, водночас, щодо помилкової на його думку інтерпретації світлини як такої, що зображує жертв НКВД [1, с. 216-217].

Аргументація дослідника тут зводиться до наступного: тіла на світлині звалені у купи безсистемно, натомість тіла енкаведистських жертв викладено у чіткі ряди; одежа на світлині є досить яскравою (світлою), особливо справляють враження білі сорочки, натомість одяг на тілах убитих енкаведистами брудний та сірий; один з трупів на світлині одягнутий у помочі, які, як вважає Хімка, з нього зняли б, якби він був в’язнем НКВД; на світлині зображено довгі багри та інструменти, якими користувалися єврейські жертви для ексгумації жертв НКВД [1, с. 217].

Однак такі висунуті дослідником тези є недостатніми для того, аби ідентифікувати зображені на ній тіла саме як "жертв в’язничної акції".

Дуже багато факторів вказує на те, що цю фотографію було зроблено ще до 1 липня 1941 р. У статті "Достовірність свідчення: реляція Рузі Ваґнер про Львівський погром влітку 1941 р." таке твердження висловлює сам Химка, говорячи, що цю, та інші фотографії, "які стосуються львівських подій 30 червня 1941 р.", на інтернет-аукціоні eBay у серпні 2002 р. придбав Девід Лі Престон [8, с. 50].

Крім того, світлини, які зображують те саме місце, зберігаються у колекціях Меморіального музею тоталітарних режимів "Територія Терору" у Львові (малюнок 1) [76] та Спільноти пам’яті мучеників та героїв Голокосту "Яд Вашем" (надалі – "Яд Вашем") під архівним номером 5138/98 [77].

На звороті світлини з архіву Меморіального музею тоталітарних режимів "Територія Терору" у Львові міститься напис про те, що її зроблено у червні 1941 року [76]. Світлину з архіву "Яд-Вашем" також датовано як таку, що зроблена у червні 1941 р. та вказано, що автором її є німецький фотограф [77].

Візуальне порівняння усіх трьох світлин (включаючи ту, що походить з архіву Престона), засвідчує, що усі вони зображують одне й те саме місце та зроблені у один період, визначений архівами Музею "Територія Терору" та "Яд-Вашем" як "червень 1941 р.".

Те саме місце і ту саму купу тіл демонструє німецька кінохроніка [84, фрагменти з 2:02 по 2:20 та з 2:34 по 2:37].

Оскільки остаточно енкаведистська обслуга тюрми "Бриґідки" втекла у ніч з 27 на 28 червня, останні уцілілі в’язні вийшли на волю з допомогою українських націоналістів та місцевих мешканців 28 червня [78, с. 236-237; 80, с. 269], бійці радянських військових підрозділів та співробітники НКВД залишили місто у ніч з 29 на 30 червня, а перші німецькі загони та батальйон "Нахтіґаль" увійшли до Львова уранці 30 числа, то остання дата фактично і є єдиним днем червня, коли відповідні фотографії могли бути зроблені.

Тому, датування цих аналогічних світлин у архівах Музею "Територія Терору" та "Яд-Вашем" збігається з тим, яке вказано Химкою щодо світлини з архіву Престона у попередній статті. Однак, ніде у "Львівському погромі" чи інших роботах дослідник не згадує про будь-які страти задіяних у "в’язничній акції" євреїв 30 червня 1941 р. [1, с. 211, 217-218, 221, 239].

Трупи на подвір'ї львівської в'язниці

Необґрунтованими є й самі аргументи автора. Трупи в‘язнів були знайдені або у внутрішніх приміщеннях в‘язниці, або узагалі на подвір‘ї у ямах чи просто присипані землею, звідки їх уже переносили на подвір‘я та складали у чіткі ряди для опізнання на завершальній стадії ексгумації [24, с. 98; 78, с. 237; 80, с. 257, 269, 354, 368; 81, с. 202; 82, с. 16; 83; 84, фрагменти з 0:20 по 0:23 та з 0:49 по 0:57].

Таким чином, Престонова світлина зображує одне з таких поховань у дворі "Бриґідок", після того, як верхній шар землі і частину трупів встигла порозсувати ексгумаційна команда. Цим пояснюється і безлад, і наявні у кадрі кийки та багри (потрібні для розтягування трупів, а не переносу їх двором), і відсутність самих ексгуматорів.

Досить світлий колір одежі, на що вказує Химка, можна бачити лише на світлині з архіву Престона і лише на тілах деяких людей. На двох світлинах практично весь одяг – темних або сірих кольорів, навіть той, що на Престоновій виглядає яскраво білим або світлим. Така різниця у кольорах може бути пояснена якістю фотоплівки та її динамічним діапазоном, зовнішнім освітленням у момент зйомки, умовами подальшого зберігання фотоплівки та надрукованого знімку.

Крім того, досить світлі сорочки та деталі одягу на тілах жертв НКВД, "розкладених у чіткі ряди" фіксують інші світлини [85], а також німецька кінохроніка [44, фрагмент з 4:42 по 4:55]. Наявність помочів на одному з тіл також може бути пояснена іншими причинами.

З початком війни на вулицях Львова почали масово виловлювати та кидати у в‘язничні камери людей, завдяки чому останні були значно переповнені [15, с. 26; 29, с. 82; 80, с. 268; 86, с. 326-327; 87]. Хаос, який панував у ті дні у паперах тюремної обслуги, відзначають і колишні в’язні "Бриґідок" [78, с. 230-231; 80, с. 268-269; 81, с. 198].

У ніч з 23 на 24 червня персонал в‘язниці залишав її на кілька годин, і частині в‘язнів вдалося відкрити двері камер, а деяким навіть дістатися до камер, де зберігалися речі, велика кількість різноманітної одежі [29, с. 84; 78, с. 223-226; 80, с. 267-269; 81, с. 196-197; 88, фрагмент з 0:42 по 2:12; 89].

Наявність на тілах жертв НКВД особливостей одягу та різних знаків згадується і у тогочасній пресі [90, с. 334]. Німецький документ фіксує знаходження у одній з в‘язниць портупей та кашкетів німецьких льотчиків та виявлення при розкопуванні масового поховання летунського шолому [24, с. 99].

Таким чином, світлина з архіву Престона ні за часом її створення, ні за змістом її зображення не стосується "жертв в’язничної акції". А тому Богдан Мусял цілком вірно ідентифікував зображені на ній тіла з жертвами розстрілів НКВД [45, с. 581], натомість Химкина ідентифікація видається належним чином не обґрунтованою та помилковою.

Переходячи безпосередньо до опису екзекуцій під час в’язничних заходів 1 липня, автор основує свою розповідь на спогадах очевидців, які є досить неоднозначними та суперечливими, а деякі мають суттєві внутрішні неузгодженості. Наприклад, він посилається на розповідь Германа Каца, присвячену опису того, як "німці та українці" спочатку знущалися над ним та іншими євреями та били їх, а потім почали розстрілювати їх по одному, і Кацу лише дивом вдалося уникнути смерті [91, с. 1].

Однак оповідач нічого не каже, що у той час діялося на подвір’ї "Бриґідок", і лише одного разу мимохідь кидає фразу, що німці та українці "говорили, що "знищення" - то "єврейська робота". З контексту самої лише розповіді зрозуміти, про яке "знищення" йде мова, неможливо, лише співставляючи її з іншими джерелами стає ясно, що малися на увазі енкаведистські розстріли в’язнів.

Оскільки, як стверджує Химка, ексгумаційні заходи тривали протягом 3 днів, тобто, з 30 червня по 2 липня [1, с. 215], то Кац повинен був би стати свідком таких заходів. Однак, складається враження, що Кац або якось примудрився усього цього "не помітити", або з певних причин не захотів чи не зміг про це розповісти, і обмежився однією малозрозумілою реплікою.

Усе це викликає серйозні сумніви у об’єктивності Каца як свідка подій, а також повноті та достовірності його спогадів. Можливо також, що відсутність цих даних була викликана певного роду "зовнішнім втручанням".

Адже Герман Кац давав свідчення Єврейській історичній комісії у Любліні (Польща) 15 березня 1947 р. [91, с. 1], коли Польща входила до радянської зони впливу, а в СРСР відповідна інформація тривалий час відносилася до категорії небажаної, і її за поодинокими виключеннями не відображають навіть документи Надзвичайної державної комісії з встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх посібників або Комісії з історії Вітчизняної війни АН УССР.

У будь-якому разі, відсутність даних про ексгумаційні заходи у спогадах Германа Каца сама по собі є підставою для критичного ставлення до наведеної у них інформації з боку дослідників, чого Хімка у своїй роботі не продемонстрував.

Варто звернути увагу також і на те, що окремі деталі розповіді Каца дивним чином повторюють розповідь Філіпа Фрідмана про події у тих же "Бриґідках", де той наводить слова львівського адвоката Еліяша Ізидора Ляу (на той момент уже покійного) [92, арк. 80-81]; у іншій версії розповіді -  Ізидора Еліаша Лана, який мешкав по вулиці Бернштейна [Шолом-Алейхема], 1 [20, с. 128].

Це і стояння людей під стіною та побиття їх при цьому, і згадка про заляпаний кров’ю в’язничний мур навколо подвір’я, і страта через розстріл, для якого жертв викликали по-одному у певне місце, і німецькі військові як виконавці страти, і припинення такої страти на оповідачеві (у варіанті Каца на ньому самому, у варіанті Фрідмана – на Еліяшеві Ізидорові Ляу/Лані) і навіть фраза німецького військового, якою завершилися розстріли, - "досить на сьогодні" (Genug für heute/ Für heute genug), та те, що після оповідача (Каца або ж Ляу/Лана) нікого більше з євреїв не розстрілювали.

Така подібність ключових деталей обох розповідей аж ніяк не виглядає випадковістю.

Відомо, що Фрідман з 1944 по 1946 роки був засновником та керівником Центральної єврейської історичної комісії у Польщі [93], у грудні 1945 року видав свою монографію "Винищення львівських євреїв" [21], у якій уперше згадувався цей епізод у "Бриґідках", а більш повна версія розповіді була записана у січні 1946 р. [92, арк. 78, 89].

Секції тієї ж самої Єврейської історичної комісії у Любліні вже після появи обох варіантів розповіді Фрідмана у березні 1947 року давав свої свідчення Герман Кац [91, с. 1]. То ж питання про те, що було джерелом походження свідчень Каца (власний досвід або чужа розповідь), а також, чия версія розвитку подій відповідала дійсності (Каца, Фрідмана, який посилається на спогади покійної на той момент людини, або жодна), наразі, лишається відкритим.

Багато критичних зауважень викликає "детальний звіт Курта Левіна про пережиті ним знущання під час в’язничної акції у "Бриґідках".

Понівечені тіла у в'язниці "Бриґідки"

Однак, використана Химкою розповідь Левіна з книги "Przeżyłem. Saga Świętego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa", виданої 2006 року [1, с. 218, посилання №50], є далеко не єдиним варіантом спогадів останнього про тогочасні події: існує, як мінімум, ще його книга "Archbishop Andreas Sheptytsky and the Jewish Community in Galicia During the Second World War", опублікована 1960 р., та відеосвідчення, записані фундацією "Шоа" у 1997 р.

У багатьох деталях ці три версії розповіді про одні події суттєво різняться між собою.

Наприклад, Химка поміщує свій переказ спогадів з книги Курта Левіна у розділ, у якому йдеться про події у "Бриґідках" 1 липня 1941 р., подаючи це як одну з подій, що відбувалися під час погрому [1, с. 217-219].

Однак у своїх відеосвідченнях Курт Левін наводить іншу хронологію подій, згадуючи, що першого дня після приходу німців до Львова нічого не змінилося, другий день все ще був спокійний, а потім почався погром [94, фрагменти з 0:48:56 по 0:49:55].

Таким чином, погром і подальші події у "Бриґідках" тут мали відбуватися не 1, а 2 липня. Подібна хронологія наводиться ним і у книзі, яку цитує дослідник [95, с. 55-57].

У світлі раніше наведеного твердження Хімки, що погром мав місце лише одного-єдиного дня 1 липня, це, щонайменше, дивує. Звичайно, можливо, що Левін помилився у датуванні подій, якби не та обставина, що іншими непрямими доказами [52, с. 30; 96] дата загибелі батька оповідача – рабина Єзекіїла Левіна, свідком якої був Курт Левін, ув’язується не з 1 липня, а вже з наступним днем (щоправда, у останньому випадку він помилково визначається як "вівторок"). Зрештою, саме 2 липня датує цю подію дослідник Владімір Меламед [127, с. 219].

Тому питання про встановлення точної дати подій вимагає подальшого з‘ясування. На жаль, подібне недбале ставлення до дат зустрічається на сторінках роботи Хімки аж надто часто.

Слова Левіна про спокійний другий день після приходу німців відверто дисонують і з твердженнями дослідника про повноцінний погром цього дня, і навіть з іншою версією спогадів того ж Левіна, у якій він згадує, що антиєврейські заворушення почалися "негайно після того, як вступили німецькі війська" [97, с. 56].

То ж виникає питання, яким чином мають узгоджуватися між собою усі три версії цієї розповіді? Складається враження, що оповідач, на слова якого так беззастережно покладається Химка, відверто плутається у власних спогадах.