Баннер

Интернет реклама

Баннер

субота, 16 лютого 2013 р.

Якою ж війна була насправді?


Офіційні радянські повідомлення приховували від населення реальне становище на фронтах. Про просування німецьких військ на схід і взяття ними міст Радінформбюро повідомляло із запізненням на 10-12 днів, чим вводили в оману людей
Вважається, що 22 червня 1941 року нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Почалася небувала в історії війна двох тоталітарних режимів. Віра Сталіна в непорушність радянсько-німецького договору 1939 року і таємного протоколу до нього призвела до того, що керівництво Радянського Союзу було захоплене зненацька. До того ж, Генеральний штаб Червоної армії, керівником якого був Г.Жуков, припустився стратегічної помилки, розташувавши основні військові сили і бази по їх забезпеченню вздовж західного кордону СРСР.


Наступ на Україну вела група армій “Південь”, якою командував фельдмаршал К. фон Рунштедт. Складалася вона з двох угрупувань. Головні сили в складі 6 та 17 німецьких армій і 1 танкової групи завдали удару з південної Польщі в Київському напрямку. На південь України і Крим вели наступ 11 німецька, дві румунських армії і угорський корпус.

Ворожим військам на Україні протистояли Південно-Західний і Південний фронти, Чорноморський флот і Дунайська військова флотилія.

Співвідношення сил Південно-Західного фронту, який прийняв на себе основний удар на Україні, і німецького угрупування було на користь Червоної армії. Радянські війська мали 58 дивізій проти 36,5 німецьких, особовий склад відповідно нараховував 867,7 тисяч і 730 тисяч чоловік. Гармат і мінометів Червона армія мала 13634, німці — 9700, танків відповідно — 4200 (з них 760 новітніх) і 750 (в тому числі 210 середніх і 540 легких), літаків — 2256 і 800.

Для організації оборони країни керівництво СРСР почало терміново вживати мобілізаційних заходів, головними з яких були посилення партійного керівництва всіма ланками військового та цивільного життя і зміцнення репресивного апарату. 16 липня в усіх підрозділах армії і флоту було введено інститут військових комісарів, а на великих і середніх підприємствах — інститут парторгів ЦК ВКП(б), ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обкомів партії; в радгоспах і машинно-тракторних станціях створювалися політичні відділи.

Як тільки стало відомо про напад фашистської Німеччини, відразу ж спорожніли магазини: люди кинулися запасатися, хто чим міг. Найперше скуповували продукти харчування, сіль, сірники, гас тощо.

З метою поповнення складу армійських політпрацівників за рішенням ЦК ВКП(б) протягам серпня-початку вересня 1941 року в Полтавській області було проведено дві мобілізації комуністів і комсомольців на фронт, які разом дали близько 2500 чоловік [1]. Проте частина комуністів намагалася за будь-яку ціну залишитися в тилу і ухилялася від мобілізації. Так, 11 вересня бюро Полтавського обкому КП(б)У затвердило рішення Чорнухинського райкому партії про зняття з роботи і оголосило сувору догану другому секретареві райкому С.Ю. Гронюку, який під надуманими приводами намагався ухилитися від служби в діючій армії [2].

Відразу ж з початку війни, 24 червня 1941 року Раднарком СРСР прийняв постанову про створення в прифронтовій смузі винищувальних батальйонів для боротьби з ворожими диверсантами і парашутистами. Вже наступного дня бюро Полтавського обкому КП(б)У зобов’язало районні партійні структури організувати при міських і районних відділах НКВС такі батальйони (23) чисельністю до 200 чоловік кожний. Їх особовий склад формувався з партійного, радянського і комсомольського активу, командирами винищувальних батальйонів призначалися начальники райвідділів НКВС, а в кожному із чотирьох взводів, крім командира, вводилася посада політичного керівника. Бійці винищувальних батальйонів перебували на казарменому становищі.

Протягом короткого часу винищувальні батальйони були створені в кожному із 44 районів Полтавщини, загальне число бійців у них становило 8657 чоловік, проте через недостатнє озброєння вони не являли собою реальної військової сили. На озброєнні батальйони мали 181 кулемет (з них 113 трофейних польських), 1206 гвинтівок російського виробництва і 2100 польських та 3360 мисливських рушниць, які влада відібрала в населення на початку війни [4]. На допомогу винищувальним батальйонам створювалися групи сприяння. На спеціально збудованих вишках вони цілодобово спостерігали за появою ворожих літаків, повідомляли військові частини і міліцію про появу або висадку ворожих парашутистів.

У зв’язку із швидким просуванням німецьких військ загони народного ополчення вдалося створити лише у 17 районах Полтавщини. Записали до них понад 17 тисяч чоловік [5]. У Полтаві полк і батальйон народного ополчення були створені в кінці серпня 1941 року, а вже у вересні вони взяли участь у бойових операціях поблизу села Абазівки, в Булановському лісі та на залізничних станціях на підступах до Полтави.

Приміщення багатьох шкіл у містах, технікумів і вузів протягом червня-липня були терміново переобладнані під госпіталі, але в них не вистачало медичного персоналу, ліків і перев’язочних матеріалів. Пораненими опікувалися здебільшого жінки-волонтери з мінімальними медичними знаннями.

Офіційні радянські повідомлення приховували від населення реальне становище на фронтах. Про просування німецьких військ на схід і взяття ними міст Радінформбюро повідомляло із запізненням на 10-12 днів, чим вводило в оману людей, які не могли розібратися в оперативній обстановці і своєчасно підготуватися до евакуації. Кращими інформаторами могли стати біженці, які заполонили залізничні станції уже через декілька тижнів від початку війни, але вони боялися говорити людям правду. Серед населення панувала атмосфера страху, підозрілості і шпигуноманії…

Уже перші дні війни показали хибність тверджень кремлівського керівництва, що війна в разі агресії проти СРСР буде вестися на ворожій території і, до того ж, малою кров’ю. Тому у зв’язку із швидким просуванням німецьких військ у глибину радянської території постала потреба термінової евакуації на схід устаткування фабрик і заводів, обладнання залізниць, колгоспів, МТС, культурних та інших народногосподарських цінностей. Крім залізниць, рух по яких був перевантажений військовими перевезеннями, на території Полтавщини були встановлені три маршрути просування на схід автомобілів з вантажами: Яготин-Опішня-Краснокутськ Харківської області, Київ-Гадяч-Лебедин і Черкаси-Зіньків-Груньський район Сумської області. На шляхах просування автотранспорту були влаштовані пункти заправки пальним. Проте ґрунтові дороги дозволяли вільне просування автотранспорту лише в суху погоду. Евакуація з Правобережної України ускладнювалася тим, що 9 липня 1941 року в результаті прицільного бомбардування німецький літак зруйнував 88-метрову ферму залізничного моста через Дніпро в Кременчуці, перервавши тим самим надійний зв’язок між правим і лівим його берегами.

Вже на 45 день радянсько-німецької війни війська вермахту вступили на землю Полтавського краю. У серпні 1941 року німецька авіація почала бомбити Полтаву, але масових нальотів не було. Протидіяла їм радянська зенітна артилерія, але за весь час вона не збила жодного ворожого літака, — надто високо вони літали. Найбільший наліт на Полтаву відбувся 30 серпня, коли 5 “юнкерсів” (Ю-88) піддали бомбовому удару Київський вокзал, у результаті чого загинуло 24 і було поранено 34 мирних жителі.

28 серпня 1941 року бюро Полтавського обкому КП(б)У прийняло постанову про евакуацію худоби і сільськогосподарського реманенту, згідно якої органи радянської влади на місцях мали забезпечити гурти худоби гонщиками і зооветперсоналом, а також грошима, теплим одягом і продуктами харчування на 2-3 місяці. Евакуації на схід піддягали також трактори і комбайни [9].

Цивільному населенню влада видавала евакуаційні листи — право виїхати в глибину території СРСР, але виїздити ставало все важче через перевантаженість залізничного транспорту військовими перевозками. Номенклатурні працівники різного рівня свої сім’ї відправляли заздалегідь, головним чином ночами, щоб ніхто не бачив. Евакуація народногосподарських цінностей проходила в складних умовах: не вистачало людей, техніки, транспортних засобів, заважали постійні нальоти ворожої авіації. Швидке просування німецьких військ викликало паніку і розгубленість не лише серед мирного населення, але й серед керівництва області.

Захопивши 9 серпня Крюків, німці відразу ж почали обстрілювати з гармат Кременчук, який обороняла 297 стрілецька дивізія (командир — полковник Г.А. Афанасьєв). У місті зчинилася паніка. Для допомоги в організації евакуації промислових об’єктів Кременчука Полтавський обком КП(б)У послав секретаря обкому по промисловості Коротченка і секретаря обкому по транспорту Бураковського, але свого завдання вони не виконали. Разом з місцевими керівниками (секретарем міськкому партії Котліком, головою міськвиконкому Лагном і начальником міського відділу НКВС Фоміним) проявили паніку і розгубленість. Відмовившись від демонтажу та евакуації підприємств, вони без санкції обкому КП(б)У і військового командування дали наказ на їх знищення шляхом підпалів і підривів вибухівкою, а самі втекли до Полтави. Таким чином було знищено десять підприємств міста разом із запа-(27)сами готової продукції на десятки мільйонів карбованців. У числі їх були трикотажна і кондитерська фабрики та міські млини разом із складами борошна і зерна. Голодні кременчужани з болем спостерігали, як у полум’ї пожеж гинуло народне добро.

Близько місяця Кременчук зазнавав інтенсивного артилерійського обстрілу німців, які стояли на правому, високому березі Дніпра. Для частин Червоної армії, які обороняли місто, з Києва були направлені баржі з боєприпасами, хлібом та іншими продуктами харчування, але пароплав, що їх тягнув, був підбитий німецькою артилерією і став на якір посеред Дніпра. І німці, і радянські війська намагалися захопити баржі, але через постійний обстріл з обох боків Дніпра їм цього не вдавалося зробити. Тоді радянське командування виявило серед місцевих жителів вмілих плавців, які вночі непомітно підібралися до барж і перерізали буксирні канати. Звільнені баржі попливли за течією і під вогнем противника їх вдалося підтягнути до лівого берега. Вантажі дісталися радянським військам[13].

Дніпро був серйозною водною перепоною на шляху німецьких військ на схід. Радянське командування розуміло, що німці готуюся форсувати найбільшу ріку України, але через недбалість розвідки не могло визначити, звідки буде нанесений основний удар. В оману його ввела і демонстрація німців форсувати Дніпро в районі Черкас, де вони захопили один з островів. Командувач 50 армії Микола Фекленко послав туди чотири дивізії із семи, які були в складі його армії. Цим скористався ворог, і в ніч на 31 серпня частини 17 німецької армії переправилися на лівий берег і захопили плацдарм між Ворсклою і Пслом поблизу села Деріївки. Тут оборону тримала лише одна стрілецька дивізія, а на дільниці форсування — один стрілецький полк.
ПОЛОН

Доки радянське командування готувало контрудар, німці форсували Дніпро південніше Кременчука, на що радянське командування аж ніяк не сподівалося. Місто обороняв лише один полк 297 стрілецької дивізії, який не міг протистояти переважаючим силам ворога. Захопивши Кременчук раптовим ударом, німці намагалися розвивати наступ на північ, але були зупинені 297 стрілецькою дивізією. Проте вони і на цей раз перехитрили радянське командування, яке сподівалося, що основні сили генерала Клейста будуть розвивати наступ з району Деріївки і зосередило там значні сили: чотири стрілецьких дивізії, 5 кавалерійський корпус генерала Ф.В. Камкова, посилений двома танковими бригадами, і 47 танкову дивізію. А тим часом генерал Клейст потайки перекинув у район Кременчука свої танкові та моторизовані дивізії і 12 вересня розпочав навальний наступ у напрямку на Хорол назустріч військам Гудеріана. Це було повною несподіванкою для командування 36 армії, яка виявилася розсіченою навпіл [15]. Виникла реальна загроза оточення чотирьох армій Південно-Західного фронту.

У вересні 1941 року вся Полтавщина опинилася в зоні воєнних дій; надії стримати ворога на лінії Дніпра більше не було. У зв’язку з наближенням німецьких військ спішно почали споруджувати оборонні укріплення, аеродроми, артилерійські бази, склади боєприпасів тощо. Їх будівництво потребувало масового залучення робочої сили і це при тому, що майже всі чоловіки були мобілізовані до війська або евакуйовані на схід. Тому всі трудомісткі земляні роботи виконувалися руками жінок, літніх людей і підлітків. Згідно рішення Полтавського обкому партії від 17 серпня 1941 року, на будівництво оборонних споруд в області мало бути мобілізовано 83 700 чоловік і 10 700 підвод, але 29 серпня ці плани довелося переглянути. Партійні і радянські органи області до 1 вересня вже мали мобілізувати 230 тисяч чоловік і 16 тисяч підвод та передати їх у відання Будівельного управління НКВС. Всі мобілізовані зобов’язувалися мати з собою лопати, сокири, поперечні пилки, дві пари білизни, теплий одяг і взуття, а також кухоль і ложку. Про оплату праці мова не йшла [19]. В першу чергу будували дзоти для станкових кулеметів і 45-міліметрових протитанкових гармат та позиції для мінометів. Але у зв’язку із швидким наближенням німецьких військ будівництво інженерних споруд, особливо стрілецьких окопів і протитанкових ровів, не було завершене.

20 вересня 1941 року штабна колона у кількості близько 800 чоловік була оточена в урочищі Шумейкове поблизу хутора Дрюківщина Сенчанського району, що за 10 кілометрів від Лохвиці. У місті, в приміщенні середньої школи вже знаходився штаб Гудеріана. Німецькі танки і піхота щільно оточили урочище з усіх боків. Відбиваючи атаки противника, бійці і командири Червоної армії переходили в контратаки, часом доходило до рукопашної. Під час однієї з контратак командуючий фронтом М.П. Кирпонос удень був поранений у ліву ногу, а ввечері загинув від осколка міни, що розірвалася поруч. За іншою версією, він застрелився, щоб не потрапити живим до рук ворогів. Вночі, коли вщух бій, М.П. Кирпоноса поховали на місці загибелі. Майже всі, хто був разом з командуючим Пївденно-Західним фронтом, загинули або потрапили в полон.

(35) Сотні тисяч бійців і командирів Південно-Західного фронту також потрапили до полону. За німецькими даними, їх було майже 650 тисяч. Тисячі загинули в очеретах, болотах і згубних драговинах по берегах Удаю і Сули. Ті, хто знайшов тимчасовий порятунок на дрейфуючих острівцях і купинах, також неминуче гинули без їжі, води і від укусів безчислених комарів. Місцеві жителі протягом багатьох днів чули над болотами нелюдські крики і стогін приречених, які конали без людської допомоги [24].



24 Моргун Ф. Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса. — Полтава, 1994. — С.44.

Багато хто з оточених невеликими групами чи поодинці зуміли при допомозі місцевих жителів пробитися через лінію фронту і влитися до лав Червоної армії. Серед них були начальник політуправління фронту A.I. Михайлов, генерал Н.С. Петухов, 9 командирів дивізій і два командири бригад. І ніхто з вищого командування Червоної армії не запитав у них, як сталося, що командири врятувалися, а їх бійці загинули. Частина з тих, хто не з своєї волі опинився на окупованій німцями території, зуміли легалізуватися і осіли по містах і селах Полтавщини на правах біженців чи приймаків, адже вдів і одиноких жінок у роки війни вистачало.

Загибель Південно-Західного фронту була найбільшою поразкою Червоної армії на першому етапі радянсько-німецької війни. Майже двомісячна оборона Києва зірвала стратегічні плани німецького командування щодо “блискавичної війни”. Відтягнувши на себе великі сили противника, захисники столиці України сприяли зміцненню оборони Москви — головної мети наступу німецьких військ у 1941 році. Затримка німців під Києвом дала змогу також евакуювати з лівобережної України на схід сотні тисяч людей, устаткування промислових підприємств, запаси сировини, продовольства та інших матеріальних цінностей. Водночас загибель чотирьох армій Південно-Західного фронту значно погіршила і без того складну воєнно-стратегічну обстановку на радянсько-німецькому фронті. Німцям відкрився шлях на Полтаву, Харків і Донбас…

Хоча Полтава для радянського командування не вважалася важливим стратегічним пунктом, який за будь-яку ціну потрібно було утримувати, бої в її околицях були запеклими. Надвечір 16 вересня 1941 року німецькі танки і мотопіхота вступили до Нових Санжар. Ослаблені в боях 169-а мотострілецька і 34-а кавалерійська девізи відійшли до Старих Санжар і Малої Перещепини, де спробували закріпитися на нових рубежах, яких, проте, не встигли закінчити мобілізовані на окопні роботи полтавці. На допомогу радянським дивізіям була послана 10-а танкова бригада у складі чотирьох танків “KB” і 39 “Т-70″. Однак радянське командування не зуміло використати їх ударну силу і розпорошило танки між трьома дивізіями Червоної армії [28].
ОКУПАЦІЯ

До Полтави німці вступили вранці 18 вересня з боку Мачух по вулиці Фрунзе. Опору вони не зустріли, тому що радянські війська напередодні відійшли на правий берег Ворскли. Скориставшись тимчасовим безвладдям, у центрі міста в цей час жителі грабували покинуті магазини і склади, хапаючи все, що потрапляло під руку: сірники, сіль, цукор, борошно та інші продукти харчування. Охорона тюрми, що знаходилася по вулиці Фрунзе, розбіглася, а слідом і кримінальні злочинці, які перебували там. Вони також поповнили лави мародерів. Територія кондитерської фабрики нагадувала вулик: безліч (40) полтавців заполонили її цехи, відшукуючи їстівне. Повидло, варення, патоку несли додому у відрах, тазах, коробках і, навіть, у зроблених із паперу кульках. Німців ніхто не зустрічав. Серед полтавців панувало тривожне очікування: що принесе їм нова влада? Наступного дня окупанти порозвішували на парканах наказ: за грабежі і мародерство — розстріл на місці, але в магазинах і на складах уже нічого не залишилося.

Таке ж становище було і по селах Полтавщини. В період, коли радянські війська відступили, а німецькі ще не підійшли, колгоспники розбирали по домівках громадське добро, яке не встигли вивезти на схід, і збирали врожай на полях. Покинуті напризволяще Червоною армією і радянською владою, кожний, як міг, дбав сам про себе…

Деякий час ще йшли бої в диканських лісах, у ході яких радянські війська вперше використали реактивні установки, прозвані пізніше “Катюшами”. Проте на кінець жовтня 1941 року вся Полтавщина опинилася під німецькою окупацією.

По-різному зустріли полтавці прихід німецьких військ на рідну землю. Частина, — як визволителів, з радістю і надією, що вони принесуть звільнення від більшовицького ярма, дозволять збудувати Українську державу і повернуть втрачену за радянських часів власність.
НОВИЙ ПОРЯДОК

На окупованих українських землях фашисти відразу ж почали встановлювати “новий порядок”, який полягав у витонченій системі експлуатації і народовбивства. Згідно плану “Ост”, розрахованого на тридцять років, населення СРСР підлягало частковому винищенню, депортації за Урал або мало стати рабами Третього рейху.

Особливе місце в цьому плані відводилося Україні. Після перемоги над більшовицькою Росією сюди мали бути переселені декілька мільйонів німецьких колоністів. “Україна стане місцем втілення творчого духу германців”, — заявляв Еріх Кох, якого Гітлер призначив своїм намісником на більшій частині України. Про ставлення окупантів до українського народу свідчить таємний циркуляр для німецьких чиновників під назвою “Про політику і управління людьми в Україні”, в якому (42)говорилося: “Ми повинні стати панами тут на сході. Люди цього простору можуть тільки коритися, тому віжки мають бути завжди натягнуті. Добре керівництво і постійний нагляд, ось, що треба, щоб примусити українців працювати. Постають дві різко відмінні одна від одної верстви: перша — верства правителів, — це ми, німці, і друга — керовані. Це — українці. Верства правителів планує, організовує, управляє і наказує. Керовані підкоряються і працюють”.

Жорстокість, зневага до українців, як до людей нижчого гатунку, були основними рисами німецького управління. Німецький солдат або чиновник окупаційної адміністрації мав право розстрілу без суду і слідства. Протягом всього періоду окупації в містах і селах Полтавщини діяла комендантська година, за її порушення людей могли розстріляти на місці.

Поряд з репресіями окупанти розгорнули широкомасштабну ідеологічну обробку населення з метою переконати його, що німецька армія несе поневоленим народам Росії визволення від “більшовицько-жидівського ярма”…

. До весни 1942 року Полтавщина безпосередньо підпорядковувалася німецькому військовому командуванню, а потім — рейхскомісаріату “Україна” з центром у Рівному, який поділявся на 6 генеральних округів (“генеральбецирків”). Полтавщина була включена до складу Київського генерального округу і поділена на 11 округів (“крайзгебітів”). Кожний з них пересічно охоплював територію чотирьох районів. Зберігався також радянський адміністративний поділ на райони та структура господарських органів. Всі керівні посади в гебітах займали німці, головним чином з числа тих, що не підлягали мобілізації до вермахту. Лише старостами районів і сіл призначалися лояльні до окупантів місцеві жителі або фольксдойчі (німці за походженням).

Кадри для окупаційної адміністрації підбиралися, як правило, з числа людей, які були репресовані радянською владою або зазнали від неї тих чи інших утисків. Служити німцям зголошувалися також ті, хто звик керувати за радянських часів або переймався жадобою влади. Наприклад, учитель із Березівки Іван Роман зустрів німецьку розвідку у вересні 1941 року і заявив про свою готовність допомогти окупантам. Він також організував групу селян по доставці продовольства для німецьких вояків на лінію фронту. Вдячний командир німецького танкового батальйону нагородив Івана парою добрих коней. Роман брав також участь в облавах на партизанів, за це німці призначили його старостою села, а згодом старостою Покрово-Багачанського району. Зверх присадибної ділянки, німці надали йому гектар землі і нагородили грамотою [3].

Німецький окупаційний апарат спирався на густу мережу каральних органів: гестапо (таємну поліцію), СД (служба безпеки), польову жандармерію, військові комендатури в містах і на залізницях тощо. В умовах окупації формально існувало і місцеве самоврядування, компетенція якого була обмежена суто господарськими справами і підтриманням “нового порядку” на окупованих землях України. Складалось воно з міських і сільських управ, бургомістрів у містах та старост районів і сіл. Місцеве самоврядування спиралося на власний апарат примусу — допоміжну українську поліцію, яка формувалася пересічно з розрахунку один поліцай на сто дорослих жителів. У кожному з районів Полтавщини налічувалося близько 500 поліцаїв.

Персональний склад української поліції складався із невдоволених радянською владою людей, колишніх червоноармійців, які потрапили в оточення і залишилися на окупованій території, та юнаків, які в такий спосіб уникали примусової відправки на роботи до Німеччини. Батьки начальника лубенської районної поліції В.М. Чепи до революції в Росії в 1917 році мали в Лазірківському районі власний хутір і до 100 гектарів землі, а батько старшого поліцая із села Заріг В. Тригуба в роки “великого перелому” був розкуркулений. Коли жінки із села Вовчик прийшли, плачучи, просити старшого поліцая Іващенка за своїх заарештованих чоловіків, він закричав на них: “А ви тоді не плакали, коли мого батька виганяли з власної хати?.. Ви будете не сльозами, а кров’ю плакати. Ми двадцять років плакали від вас”…

Служба в поліції приваблювала бажаючих також можливістю безконтрольною владою над людьми і непоганим матеріальним забезпеченням. Так, згідно розпорядження Миргородської районної комендатури плата за службу в 1941 році рядовому поліцаю становила 5 крб. у день, старшому групи — 9 крб., заступникові начальника районної поліції — 11 крб. і начальнику районної поліції — 14 крб. Паливом і продовольчим пайком вони забезпечувалися безкоштовно. З 1 лютого 1942 року ставки оплати поліцаям були збільшені: рядовий став одержувати 10 крб., заступник начальника поліції і начальник — по 15 крб. удень. Одружені поліцаї додатково одержували на сім’ю: рядові і старші груп — по 10 крб., заступник начальника і начальник районної поліції — по 15 крб. у день. Якщо поліцаї харчувались удома, то їм виплачувалася вартість харчового пайка — по 6 крб. у день, а якщо користувалися їдальнею, то з їх платні вираховували за обід — 3 крб., за сніданок і вечерю — по одному карбованцю [7].

Радянськими грошовими знаками населення окупованої України користувалося більше року. Лише восени 1942 року почали вводитися так звані “українські гроші”, або окупаційні марки, номіналом 5, 10, 20, 50, 100 і 500 карбованців. Радянські монети і банкноти номіналом в один і три карбованці продовжували знаходитися в обігу. Обмін радянських грошей на окупаційні марки у співвідношенні один до одного розпочався 14 жовтня і тривав до 3 листопада 1942 року. Офіційний обмінний курс дойчмарки по відношенню до окупаційної марки встановлювався як 1 до 10, що було ще одним пограбуванням населення України, коли німці за безцінь могли скуповувати все необхідне для себе, передусім продовольство, якщо вони, звичайно, не забирали його даром.

На окупованих теренах СРСР, як і в Німеччині, німці ввели середньоєвропейський час, тобто перевели стрілки годинників на дві години назад. Вони заборонили користуватися радіоприймачами, в кого вони ще залишилися після того, як радянська влада на початку війни вилучила їх у населення, а також ввели обов’язкову реєстрацію жителів міст і сіл. В кінці 1941 року в Полтаві при реєстрації було виявлено 89 310 жителів (проти близько 130 тисяч напередодні війни), в тому числі 31 тисяча дітей віком до 16 років, у Кременчуці — 31 573 чоловіки.

За час окупації чисельність населення Полтави зменшилася, головним чином через винищення німцями євреїв та відтоку жителів міста на село. Станом на 1 травня 1942 року в місті мешкало 73 915 жителів, з яких чоловіки складали 28238 (38,7 відсотків), а жінки — 45176 (61,3 відсотка). За національним складом українців було 68683 (93,1 відсотка), росіян — 3839 (5,3 відсотка), інших — 1193 (1,6 відсотка) [10]. Населення Кременчука, навпаки, дещо збільшилося за рахунок притоку сільського населення на промислові підприємства міста і на 1 березня 1943 року становило 32 794 чоловіки. Серед них українців було 29914 (91,3 відсотка), росіян — 2177 (6,6 відсотка) [11].

Як не дивно, але в період німецько-фашистської окупації народжуваність полтавців перевищувала смертність. Так, у Полтавському районі протягом 1942 року народилося 1459 дітей, а померло 724 жителі. Протягом першого півріччя 1943 року (47) народилося 489, померло 318. У Крюкові за перші півроку 1942 року народилося 316 дітей, в той час як до війни за рік народжувалося близько 400, хоча населення міста зменшилося з 22 тисяч до 15 тисяч [12]. І це при тому, що безповоротні втрати населення відбувалися не лише внаслідок природної смерті. Люди гинули під час авіанальотів, підривалися на мінах, якими так щедро була нашпигована полтавська земля…

Як і за радянських часів, полтавці в період німецько-фашистськоі окупації фактично перебували на становищі кріпаків: протягом всього періоду окупації діяла комендантська година, їм заборонялося самовільно залишати місця постійного проживання. 3 метою обліку і контролю в кінці 1941 року німці провели перепис населення. Хорольський гебітскомісар в одному із своїх наказів роз’яснив, що виїхати за межі гебіту можна, лише діставши дозвіл від “шефів” (старост) районів, який надавався на підставі довідок від старост сіл [22].

Окупанти жорстоко карали родини юнаків і дівчат, які під різними приводами намагались ухилитися від виїзду до Німеччини. Розпорядженням від 4 лютого 1943 року Лохвицький гебітскомісар Рейнгарт наказав оштрафувати кожного жителя сіл Бондарів, Луговиків і Хорсиків по тисячі карбованців, Білоусівки, Богодарівки і Гільців — по 500 крб., Куріньки і Козлівки по 200 крб. Крім того, у родин, чиї діти без поважних причин не виїхали до Німеччини, розпорядився забрати велику рогату худобу або свиней [30].



30 Німецькі окупанти на Полтавщині… с.55.

Німці використовували остарбайтерів на найтяжчих некваліфікованих роботах у промисловості і сільському господарстві, часто без вихідних. Робочий день у них не був регламентованим…
терор

За будь-яку провину представники окупаційної влади нещадно карали полтавців. Штрафи з приводу і без приводу накладалися як у грошовій формі, так і в формі примусових робіт. З представників допоміжної української адміністрації право накладати штрафи надавалося старостам сіл і районів — до 200 крб. або примусовими роботами до двох тижнів. Штрафи накладалися за випас корів у придорожній смузі, за недогляд тварин на пастівнику, самовільне залишення роботи, (58)образу сільського старости та ін. 28 серпня 1943 року за відмову від виконання гужової повинності (не вийшли ремонтувати грунтові дороги) 16 жителів Новосанжарського району були покарані десятьма днями примусових робіт кожний. Мешканця села Крута Балка Григорія Деркача староста села оштрафував на 100 крб. за те, що він після дощу прогнав по профільованій дорозі свою худобу: коня, корову і телицю [43]…

Таким чином, під час німецько-фашистської окупації полтавці жили в умовах постійного страху і терору. Незважаючи на те, що великих боїв на теренах Полтавщини не було, господарство області було вщерть поруйноване, адже під час поспішного відступу радянські війська намагалися вивезти або знищити за собою все, що в майбутньому могло бути використане ворогом. Ця руйнація ще більше посилилася під час окупації. Видатний український письменник Улас Самчук, перебуваючи влітку 1942 року на Полтавщині, писав: “Кременчук виглядав, як гіркий, старий п’яниця, який тижнями не голився і валявся десь попід парканами. Особливо моторошно виглядав старий, з колонами, без вікон і дверей, обідраний собор” [46].



46 Дніпрова хвиля. — 1942. — 24 жовтня.

Приблизно такий же вигляд мала і Полтава. “Війна, за винятком її станції, — писав У. Самчук, — до цього часу обминала Полтаву, але її вигляд кричав криком занедбання й упадку. Здавалося, що відколи вигнали звідсіль минулий ре-(59)жим (мається на увазі царський — В.Р.), життя тут зупинилося, нічого не будувалося нового, а все, що було, призначалося на спорохніння”. Центр міста нагадував місто привидів, оскільки більшість його будинків з вибитими вікнами стояла пусткою. Проте порівнюючи з іншими українськими містами, на думку У. Самчука, Полтава була найменше пошкоджена війною, але найбільше поруйнована більшовизмом. Письменника найбільше вразило те, що за двадцять років більшовицької диктатури Полтава втратила своє національне обличчя, а її жителі в значній мірі були зрусифікованими. “Ідучи і розглядаючи уважно, — писав У. Самчук, — мені приходила думка, що при добрих, людських упоминах, при розумному логічному підході це в кожному разі одне з найкращих міст Європи.

На жаль, ніяка, а тим паче большевицька Росія, не могла і не хотіла ані людських упомин, ані логічного поступовання. Тому на цьому хорошому, кучерявому, хвилястому, зеленому місці стоять купи обідраних халабуд, які в сумі дають слово “Полтава” [47]….




Попри всі біди і нестатки, в роки окупації продовжувалося і будівництво в селах Полтавщини. В Решетилівському районі було збудовано близько 200 хат, а на Полузірських хуторах лише протягом 1943 p. — 38 хат, більше 200 сараїв, клунь і повіток, а також посаджено понад 10 тисяч плодових дерев. У селі Писарівка Новосанжарського району за 1942 p. селяни збудували 65 сараїв, а в 1943 p. — 15 хат і 30 колодязів, посадили багато декоративних і плодових дерев. Основними забудовниками тут були репресовані в період колективізації “куркулі”, які в роки окупації повернулися до рідних домівок. У Полтавському районі садиби за межами сіл, як результат збільшення присадибних ділянок, одержали близько 400 колгоспників. У скорому часі вони побудували на них хати, сараї та інші будівлі господарського призначення, але рішенням районної управи від 22 липня 1943 p. нове будівництво на селі без спеціального дозволу шляхово-будівельного відділу було заборонене. Причина була зрозумілою: наближався фронт, німецькі війська швидко котилися на захід, залишаючи за собою пустелю [18-а].



В умовах окупації продовжували працювати і МТС, що їх німці називали державними машинно-тракторними базами. Із 77 МТС, що існували в області напередодні радянсько-німецької війни, до 1 грудня 1942 p. роботу відновили 72. На середину літа в них знаходилося, порівнюючи з довоєнним часом,

(68) 60 відсотків тракторів, 80 комбайнів, 90 локомобілів і 95 молотарок, але більшість техніки за браком запчастин не працювала. Дефіцит техніки частково поповнювався за рахунок поставок з Німеччини, яка була зацікавлена в якомога більшому надходженні хліба з України.

Протягом літа 1942 р. до МТС області через облсільгосппостач надійшло 35 манометрів, 45 магнето, 3660 свічок запалення, 1150 різного роду прокладок, 480 свердел, 1140 підшипників та ін.[19]. До Градизької МТС в 1943 р. надійшло 11 тракторів, до Михайлівської — 12 дизельних тракторів, більше 100 двокорпусних плугів, а також дискові борони, сінокосарки, жатки та ін. Гадяцький гебіт протягом квітня-червня цього ж року одержав 6 тракторів, 5 газогенераторних установок для тракторів, 35 жаток, 25 сінокосарок, 439 двокорпусних плугів і 45 тонн інших виробів із заліза; Карлівський район — 18 тракторів, 220 плугів, 4 ручних коси і т.д.

Не секрет, що багато українських селян сподівалося, що німці розпустять колгоспи і повернуть їм землю, проте цього не сталося. Тому, щоб якось привернути до себе симпатії українського селянства, німці уже в перші місяці окупації повернули колгоспникам відрізані до 1939 р. надлишки присадибних ділянок, але з розрахунку, щоб її загальна площа не перевищувала 0,8 га. Проте цієї поступки виявилося замало і, починаючи з весни 1942 р., окупанти стали на шлях збільшення розмірів присадибних ділянок до одного гектара. В першу чергу це стосувалося тих, хто проявляв старанність у роботі і лояльне ставлення до німців. Одночасно з цим відбувалося закріплення присадибних ділянок, які звільнялися від оподаткування, у приватну власність. Вручення відповідних документів перетворювалося на помпезний пропагандистський спектакль і видавалося за подарунок німців українському (70) селянству.

ільськогосподарські школи, де готували середньої кваліфікації агрономів і зоотехніків, були відкриті в селах Піщаному Кременчуцького району та Жуківці Машівського району. В користуванні останньої знаходилося 12 га польової землі, 3 га луків, 2 га саду і пасіка. Значна частина старших (100)класів сільських середніх шкіл також була перетворена на сільськогосподарські або комерційні професійні школи. Так, у Новосанжарському районі сільськогосподарські профшколи були відкриті в Старих Санжарах, Малій Перещепині і Тагамлику. У Нехворощанському районі у вересні 1942 року розпочали роботу п’ять початкових сільськогосподарських шкіл з дворічним строком навчання: у Нехворощі, Соколянці, Михайлівці, Маячці і Рясках, Випускники цих шкіл могли продовжувати навчання в середніх сільськогосподарських школах.
Освіта і шпигунство

Наприкінці лютого 1942 року на базі Полтавського сільськогосподарського інституту відкрилася школа з трирічним строком навчання, яка мала готувати агрономів і зоотехніків. Директором школи німці призначили професора В. Упорова, але над ним поставили свого “шефа” — зондерфюрера Дайтмера. Слухачами школи стали колишні студенти сільськогосподарського і педагогічного інституту — всього близько 250 чоловік, в основному дівчата. У вересні 1942 року на перший курс школи було прийнято ще 64 студенти. Викладачами в школі працювало 6 професорів, 2 доценти, 2 старших викладачі й 2 асистенти. Навчання проходило за німецькою методикою, але майже всі навчальні предмети викладалися українською мовою. У 1943 році відбувся єдиний випуск слухачів школи: її закінчив 51 студент [28]…

У роки окупації німці відкрили на Полтавщині і декілька специфічних навчальних закладів, які готували шпигунів, диверсантів та чиновників окупаційної адміністрації. Майже відразу після вступу німців до Полтави “Абверкомандою” при групі армій “Південь” була створена розвідувальна школа під кодовою назвою “Оріон”. Розміщувалася вона в приміщенні колишньої профшколи панчішно-трикотажної фабрики на розі вулиць Монастирської і Паризької комуни. Школа мала декілька відділень, на яких готувалися розвідники (“ходоки”), радисти і диверсанти. З метою конспірації вони були розкидані в різних районах міста, в тому числі й на території Хрестовоздвиженського монастиря. Щоб запобігти можливим провалам, агентів готували невеликими групами.

Контингент шпигунської школи в основному складали радянські військовополонені, які не витримували нелюдських знущань у концтаборах, кримінальні злочинці, а часом і безробітні, які потрапляли до школи за направленнями з бірж праці. Курс навчання у школі тривав від 2-3 тижнів до 2-3 місяців. Підготовлених агентів засилали у глибокий тил Радянського Союзу.

Німці надавали великого значення полтавській шпигунській школі. Про це свідчить той факт, що у квітні 1942 року її відвідав керівник німецької армійської розвідки адмірал Канаріс.

У середині 1942 року радянській контррозвідці вдалося проникнути до “Оріону” і одержати інформацію про її структуру, особовий склад та програму підготовки шпигунів. Після (105) цього німецькому абверу нічого не залишалося робити, як у квітні 1942 року закрити свою розвідшколу у Полтаві через повну її реконспірацію [34].



34 Подвигу народному жити у віках. Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. — Полтава, 2000. — С.94-100.

На початку 1942 року в Полтаві була відкрита школа по підготовці поліцейських, перший набір якої складав 40 слухачів. Згодом їх контингент значно розширився. Школа перебувала на напівказарменому становищі. В місті існували також курси гестапо, слухачами яких були українці, які вже пройшли певний випробувальний строк у лавах допоміжної поліції. На курсах готували професійних розвідників і терористів, яких згодом закидали літаками на Кавказ, у райони Сталінграду та Казані. З метою вільного пересування на окупованих німцями територіях СРСР агентура користувалася усним паролем “Київ Айнс”. Слухачів до цієї школи шпигунів і диверсантів підбирали офіцери гестапо і німецької військової розвідки. На курсах навчали методам диверсійно-підривної роботи, використанню вибухових речовин, снайперську і радіо справи [35].



35 ОУН і УПА в другій світовій війні. // Український історичний журнал. — 1994. — №2-3. — С.123.

У Кременчуці влітку 1942 року відкрилася школа з підготовки допоміжних працівників для тилових німецьких установ — канцеляристів, перекладачів і музикантів; навчання в ній було досить інтенсивним і тривало три місяці. Викладачами в школі були німці, а мовою навчання —українська. Учні посилено вивчали німецьку мову, яка з часом ставала і мовою навчання, а також математику, бухгалтерію, історію, товарознавство і стенографію. Слухачі школи проживали в інтернаті і перебували на казарменому становищі. Крім вивчення фахових дисциплін, з ними щоденно проводилися заняття військової справи. Про немалу кількість слухачів свідчить той факт, що в шкільному хорі брало участь близько 120 чоловік [36]….

Фашистська доктрина расової винятковості німців ставила українців у принизливе становище безсловесних і покірних рабів. Їм заборонялося без спеціального дозволу залишати місця постійного проживання, виходити з помешкання, коли стемніє, давати притулок немісцевим жителям тощо. В побутовому відношенні полтавці були відкинуті в часи середньовіччя: вогонь добували кресалами, хліб молотили ціпами, зерно мололи на ручних жорнах або товкли в ступах і т.д. Не вистачало найнеобхіднішого: солі, цукру, гасу, сірників. Позбавлені приватної власності й ініціативи, пригнічені довготривалою матеріальною нуждою, більшовицькою бездуховністю і жорстокістю радянської влади, а згодом і німецьких окупантів, полтавці зводили свої інтереси до дрібного щоденного побуту в турботах про їжу, помешкання, речі, місця в черзі та ін. Критерієм існування для більшості з них стала боротьба за виживання, без огляду на ідеї, ідеології та режими.
Концтабори

У найгіршому становищі перебували радянські військовополонені. Сталін розглядав їх як зрадників, а не як жертв (119) війни, а тому на них не поширювалася опіка Міжнародного Червоного Хреста. Не потрібні вони були і Гітлеру. Крім того, німецькі тилові служби не були розраховані на утримання сотень тисяч військовополонених. Тому наказом начальника оперативного відділу штабу тилу групи армій “Південь” від 31 липня 1941 року полонених німецької, української, латиської і литовської національностей дозволялося відпускати на волю, але за умови, що вони доберуться додому протягом 3-4 днів. Відправка здійснювалася пішим маршем групами по 20-30 чоловік або залізницями в пустих вагонах та на залізничних платформах. Після прибуття на місце постійного проживання військовополонені мали зареєструватися в установах окупаційної влади [5].



5 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.59, арк.37.

Звільнення з таборів військовополонених суворо регламентувалося німецьким командуванням і обумовлювалося рядом обмежень та застережень. Вони одержували відпускні документи, де вказувався їх маршрут пересування і термін, протягом якого вони мали прибути додому. Від полонених місцевих жителів вимагалася також характеристика старости села та поручительство сільської громади, що звільнений не піде в партизани й не буде займатися протинімецькою діяльністю [6].

Все ж більшість військовополонених продовжувала перебувати в наспіх споруджених таборах, часто під відкритим небом в осінню чи зимову негоду. Голодні, напівроздягнуті і босі, зарослі і брудні, поранені і хворі колишні бійці і командири Червоної армії були позбавлені елементарної медичної допомоги і приречені на мученицьку смерть.

(120) Концтабір для військовополонених у Кременчуці німці влаштували на території радянських військових казарм, але бранців було так багато, що частина їх постійно перебувала під відкритим небом. Не кращим було і становище в казармах, які навіть взимку не опалювалися. Для полонених у них спорудили триярусні нари з неструганих дощок з вузькими проходами між ними. Навесні 1943 року ненадійна споруда нар обвалилася, вбивши при цьому близько 300 полонених, і стільки ж було покалічено. Утримувалися військовополонені в постійному бруді, холоді і голоді. Від епідемічних захворювань і голоду тут щодня вмирало від 70 до 170 чоловік. Періодично табірна охорона влаштовувала розстріли нещасних: в окремі дні число жертв доходило до 200. Всього за час окупації в Кременчуцьких таборах смерті було знищено близько 60 тисяч радянських громадян. Лише на території Піщаної гори після вигнання німців виявили 36 ям-могил з 20 тисячами трупів, з них військовополонених було більше 5 тисяч, решта — цивільні [8].



8 Німецькі окупанти на Полтавщині (1941-1943 pp.). Збірник документів.—Полтава, 1947.—С.18-20.

Другим щодо кількості бранців на Полтавщині був концтабір у Хоролі — “Хорольська яма”, як його називали військовополонені і місцеві жителі. Розташований він був на території недіючого цегельного заводу і елеватора. В нелюдських умовах знаходилися в ньому радянські військовополонені, які, до того ж, були і об’єктами медичних експериментів. Німецький лікар Фрюхте в лазареті концтабору випробовував на полонених нові медичні інструменти і препарати. За період від жовтня 1941 року і до травня 1942 року в “Хорольській ямі” загинуло більше 37 тисяч військовополонених. Не дарма про Хорольський табір люди говорили: “Пішов Микола до Хорола”, тобто німці відправили на той світ. В одному з таборів Полтави, який розміщувався у Слюсарному провулку, де знаходилося 15 тисяч полонених, щоденна смертність сягала 300 чоловік. Всього ж за роки окупації на території Полтавщини німцями було знищено 221 815 мирних жителів і військовополонених, в тому числі в Кременчуці — 97 тисяч, Полтаві — 20 237, Лубнах — 19 500.
Партизанство

18 липня 1941 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР прийняли спільну постанову “Про організацію боротьби в тилу німецьких військ”, проте в ній нічого не говорилося про конкретні форми такої боротьби, але наголошувалося на керівній і спрямовуючій ролі в ній комуністичної партії. Для керівництва партизанським рухом і антифашистським підпіллям у системі НКВС було утворене 4-е головне управління.

У відповідності з цією постановою формування партизанських загонів на Полтавщині почалося в серпні 1941 року. Ним займалися безпосередньо перші секретарі райкомів КП(б)У і начальники райвідділів НКВС. Під час перевірки органами НКДБ стану винищувальних батальйонів з бійцями проводилися індивідуальні бесіди на предмет залишення їх в тилу ворога для ведення партизанської війни. В першу чергу відбиралися колишні партизани часів громадянської війни. Станом на 11 серпня 1941 року в партизани зголосилося піти 2267 чоловік, з яких було створено 62 загони, 113 диверсійних груп (412 чоловік), які мали діяти на залізничних станціях та промислових підприємствах, і 232 диверсанти-одинаки для ведення самостійної підривної роботи в тилу ворога [1].

Згідно рішення ЦК КП(Б)У, для потреб підпільників і партизанів були виділені цінності, що зберігалися в Полтавському обласному відділенні Держбанку, в тому числі з Полтавського краєзнавчого музею, евакуйовані з Кіровограда та здані населенням у фонд оборони, — всього на суму близько 100 тисяч карбованців [4].



4 ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.112, арк.139.

Для партизан заздалегідь також були закладені продовольчі бази і запаси зброї, про які знали лише особливо довірені особи. Так, у Карлівському районі в другій половині серпня 1941 року бази були закладені в декількох місцях: у Климівському лісі у 35 ямах заховали 5 тонн боєприпасів, 2 тонни круп, по півтоуни цукру, сала, горілки і вина, 20 пар чобіт, 30 гвинтівок і ручний кулемет; у Федорівському лісі — 500 літрів спирту, півтонни борошна, 100 кг сала і 50 кг паперу; у Варварівському лісі — 500 літрів спирту і 100 кг паперу; у Голобородьківському лісі — декілька ящиків медикаментів і хірургічний інструмент [5].



5 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.50, арк.8.

У Козельщинському районі для партизанів заготовили 4 бочки оселедців, 4 лантухи цукру, 20 пудів сала і 3 ящики цигарок; у Новосанжарському — 3 тонни борошна, 2 тонни м’яса-солонини, 1,5 тонни цукру, 400 кг масла, 400 літрів горілки, 50 пальт, 100 пар білизни, 4 кулемети і 80 гвинтівок; у Чутівському — 2 ручних кулемети, 28 гвинтівок, 200 гранат, 20 ящиків патронів, 500 кг борошна, 400 кг солі, 300 кг цукру, 200 кг м’яса-солонини, 100 кг сала, 600 літрів спирту, 5 ящиків цигарок, по 4 ящики сірників і махорки, 10 полушубків, 100 метрів мануфактури, 150 кг шкіри і 50 шапок [6]. Проте не всі запаси зброї і харчів, які призначалися для партизанів, вдалося своєчасно вивезти до лісів і надійно заховати. У Лубнах вони до останнього дня евакуації зберігалися на складах і були захоплені німцями.



6 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.50, арк. 22.

Більшість закладених баз була видана німцям уже в перші дні окупації. Так, у Дейкалівці Зіньківського району партизанські бази видав голова сільського споживчого товариства Григорій Іщенко, у Бірках — завгосп місцевого колгоспу “Біль-(136)шовик” Григорій Балаклій, якого німці призначили старостою села, але через два місяці розстріляли. У Лютеньських Будищах продукти для партизанів зберігалися по хатах колгоспників. Частину їх видав німцям Дем’ян Артеменко, а решту з’їли самі колгоспники [7]. В Карлівському районі партизанські бази видав інструктор райкому партії Я. Федорусь та місцеві лісники, в Опішнянському — завідуючий військовим відділом райкому партії Сабадир, у Чутівському — самі партизани, в Новосанжарському — вчитель Клименко, в Кобеляцькому — дві бази видав німцям зрадник Д. Приходько, а чотири з’їли партизани, які до лісу не пішли, а залишилися вдома.

Таким чином, сформовані партизанські загони Полтавщини фактично залишилися без запасів продовольства та зброї і поповнювати їх доводилося вже в ворожому оточенні. Якщо продовольство можна було взяти у селян та в громадських дворах, то зброю і боєприпаси — або у ворога в боях або збирати в місцях недавніх боїв. Проте не лише ці причини стали на заваді розвитку партизанського руху на Полтавщині. Багато наспіх створених партизанських загонів розпалися ще напередодні німецької окупації області частково з вини їх керівників, а більше через небажання записаних у партизани людей залишатися у ворожому тилу і стати на шлях збройної боротьби з ворогом. Так, партизанський загін із Полтави, судячи із спогадів А.П. Скребітько, вирушив до лісу поблизу села Слобідки напередодні окупації міста і був у достатній мірі “забезпечений зброєю, золотом і грошима”, але секретар підпільного міськкому КП(б)У А.С. Черненко під приводом необхідності піти в розвідку до Полтави залишив загін і втік на схід разом з відступаючими частинами Червоної армії. Слідом зникли й інші командири загону: Лактіонов під приводом, що в нього розхворівся живіт, а Окуневич — без всякого приводу. (137) Їх поведінка деморалізувала решту бійців загонуі і вони розійшлися по домівках [9].

Протягом листопада 1941 року німці встановили на Полтавщині жорстокий окупаційний порядок: у кожному селі були призначені старости і поліцаї. Останні з допомогою німців блокували ліси і місця базування партизанів. Більшість партизанів, які дезертирували і розійшлися, щоб пересидіти вдома воєнне лихоліття, а також ті, хто їм допомагав, були виловлені і розстріляні окупантами. Гнітюча атмосфера страху охопила жителів Миргородщини, як і всієї України. Масовий терор з (145) боку окупантів призвів до ізоляції партизан від місцевого населення. Зважаючи на це, Миргородський загін відійшов у лютеньські ліси, де в цей час зібралася більшість партизанів Полтавщини.

Протягом листопада 1941 року німці встановили на Полтавщині жорстокий окупаційний порядок: у кожному селі були призначені старости і поліцаї. Останні з допомогою німців блокували ліси і місця базування партизанів. Більшість партизанів, які дезертирували і розійшлися, щоб пересидіти вдома воєнне лихоліття, а також ті, хто їм допомагав, були виловлені і розстріляні окупантами. Гнітюча атмосфера страху охопила жителів Миргородщини, як і всієї України. Масовий терор з (145) боку окупантів призвів до ізоляції партизан від місцевого населення. Зважаючи на це, Миргородський загін відійшов у лютеньські ліси, де в цей час зібралася більшість партизанів Полтавщини.

Навесні 1942 року останні осередки партизанського руху на Полтавщині були ліквідовані. Причинами його поразки була відсутність підтримки з боку місцевого населення. Партизани не довіряли йому і дивилися на всіх, хто не став на шлях боротьби з окупантами, як на ворогів. Вони не створили і не очолили широкий антифашистський рух опору українського народу, а залишалися провідниками ідей сталінського соціалізму з його нетерпимістю, ненавистю і нещадністю до всіх, хто не поділяв їх переконань.\\
ПАРТИЗАНСЬКІ МЕТОДИ ТЕРОРУ

Методами терору, особливо чекісти І. Копьонкіна та І. Скобелєва, хотіли змусити полтавців до збройного опору німцям. (174) Окремі операції проти окупантів і допоміжньої української адміністрації, які не могли завдати значної шкоди ворогові, оберталися відплатними акціями і невиправдано великими жертвами для мирного населення краю. Тому полтавці не схвалювали дії партизанів і боялися їх так само, як і німців. Свідченням цього є той факт, що за чотири місяці перебування у ворожому тилу партизанські загони не поповнилися жодним місцевим жителем, у результаті чого їх кількість не зростала, а постійно зменшувалася через втрати в боях, дезертирство тощо. В час смертельної боротьби двох тоталітарних режимів український народ опинився між молотом та наковальнею і основним його завданням стало вижити, зберегти своє життя і життя своїх рідних та близьких…

Однією з причин поразки партизанського руху були також чисельні випадки зради його учасників, у тому числі й комуністів: одні ще до приходу німців повтікали в радянський тил, інші поховалися, намагаючись пересидіти воєнне лихоліття в глибокому підпіллі, ще інші — видали партизанські бази і свідомо стали на службу окупантів. Навіть не всі компартійні функціонери, не кажучи вже про рядових партизанів, морально і психологічно були готові до боротьби з ворогом на окупованій території, адже офіційна комуністична пропаганда протягом багатьох років стверджувала про непереможність Червоної армії, а військова доктрина, — що можлива війна обов’язково буде вестися на ворожій території.
Поразка

Поразка партизанського руху на Полтавщині спростувала твердження офіційної радянської пропаганди про монолітну (175) єдність народу навколо комуністичної партії і показала, що далеко не всі українці були прихильниками радянського ладу і будучи жертвою в боротьбі двох тоталітарних режимів, намагалися вижити за будь-яку ціну, покладаючись лише на самих себе.

Однією із закритих тем у роки комуністичного режиму була участь українських патріотів у антифашистській боротьбі, зокрема діяльність національно-патріотичного підпілля на Полтавщині, про яке заборонялося навіть згадувати. Проте і в умовах державної незалежності України дослідження даної теми пов’язане з чисельними труднощами, викликаними, насамперед, браком документів. Оскільки боротьба ОУН-УПА в роки радянсько-німецької війни не дістала офіційного визнання на державному рівні, навіть ті з них, що збереглися, надійно заховані в архівах СБУ і тому недоступні для дослідників. До того ж імена більшості українських патріотів-підпільників невідомі, адже вони боролися і вмирали безіменними або під псевдонімами. Навіть в опублікованих за кордонами СРСР спогадах вцілілих членів підпілля ОУН донедавна не розголошувалися імена всіх його учасників, щоб не зашкодити тим учасникам Руху опору та їх сім’ям, які ще залишалися в живих за залізною завісою — в Радянському Союзі.

З початком радянсько-німецької війни із Західної України на схід вирушили утворені Організацією Українських Націоналістів похідні групи, до складу яких, за різними даними, входило від трьох до п’яти тисяч чоловік. У підготовленій восени 1941 року німецьким командуванням доповідній записці Е. Коху про політико-економічне становище говорилося, що “із західних районів України, в особливості із генерал-губернаторства, виїхали українські інтелігенти у східні області і вимагають там не лише незалежності, але навіть закликають саботувати німецькі заходи” [1]. Здебільшого це були молоді люди, щирі патріоти України, які прагнули в умовах німецько-фашистської окупації згуртувати українців навколо національної ідеї і повести їх на боротьбу за свободу і незалежність своєї Батьківщини, яка потерпала під гнітом двох тоталітарних режимів — сталінського і гітлерівського.

Багато молодих патріотів були знищені фашистами в перші місяці окупації, тому що вони не набули досвіду підпільної роботи серед нового покоління українців — “радянських людей” в умовах фашистського терору. У жовтні 1941 року у Миргороді було розстріляно Миколу Лемика та п’ять його побратимів, імена яких, на жаль, залишилися невідомими.
Націоналістичне підпілля

З різних джерел, що збереглися, достеменно відомо, що українське націоналістичне підпілля діяло в Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Миргороді, Лохвиці, Золотоноші, Кишеньках і Яготині. Центром національно-патріотичного підпілля в Полтаві стала міська управа. Її очолював бургомістр Федір Борківський, колишній старшина Української армії часів визвольних змагань 1917-1920 років, друг С. Петлюри і А. Коновальця. В січні 1918 року він брав участь у придушенні повстання більшовиків у Києві, де командував автопанцерними силами, що штурмували завод “Арсенал”, при цьому був важко поранений. У справі Спілки визволення України був засуджений і десять років карався у радянських концтаборах.

До складу національно-патріотичного підпілля, за словами С. Григи, входило близько 30 чоловік з числа жителів Полтави та навколишніх сіл. Крім названих вище, серед них були: Костянтин Павлович Вайденко, 1893 року народження, проживав у Полтаві на вулиці В. Короленка, працював завідуючим паливним відділом міської управи; Яків Семенович Четверило, 1895 року народження, уроженець села Чорноглазівки; Павло Іванович Шпигун, завідував бакалійним складом; Іван Трохимович Васильченко — виконавець міської управи; Андрій Леонтійович Даниленко — розсильний при адміністративному відділі міської управи; Петро Прокопович Марченко, Арсеній Григорович Дникало, а також Петро Васильович Грінченко — бухгалтер міської управи та Степан Степанович Грига — завідуючий адресним столом міської управи. Останній у 1937 році був засуджений за контрреволюційну агітацію, тому що публічно висловлював своє невдоволення радянською владою. Приводом до його арешту став випадок у Клубі будівельників, коли С. Грига із своїми друзями Павлюком та Коротичем заспівали український національний гімн (210) ”Ще не вмерла Україна”. 6 червня 1941 року у С. Григи закінчився строк покарання, і він повернувся до Полтави. Деякий час виконував столярні роботи, а в лютому 1942 року за направленням з Біржі праці перейшов на роботу до Міської управи. Як показав на допиті в органах НКДБ 19 жовтня 1943 року С. Грига, підпільники ОУН хотіли шляхом збройної боротьби проти німців і більшовиків домогтися створення незалежної української держави.

Бандерівці в Полтаві також мали свою підпільну “п’ятірку”, яку очолював Ярослав Мудрий (очевидно, — це псевдо, справжнє його прізвище невідоме), який прибув зі Львова незабаром після приходу німців на Полтавщину. Осідок бандерівці мали на квартирі Олесі Потапенко на вулиці І. Котляревського, навпроти скверика. Господарка квартири була донькою полтавського поета Мусія Кононенка і дружиною Митрофана Потапенка, відомого кооператора, репресованого в 1937 році. Будучи членом ОУН, О. Потапенко працювала у Полтавській управі Українського Червоного Хреста[10]. До складу “п’ятірки” також входив Петро Ключевський, який служив перекладачем в одній із тилових німецьких установ. Імена інших невідомі.



10 Полтавська Петлюріана. Число 5. Матеріали шостих Петлюрівських читань. — Полтава, 2003. — С. 175.

Основним завданням українських патріотів, як вказувалося в доповідній записці наркома НКВС УРСР Рясного на ім’я М.С. Хрущова, було ведення націоналістичної пропаганди серед українського населення і військовополонених, яким вони доносили “ідеї боротьби з більшовиками, а також і з німцями, за створення “самостійної Української держави” [11].

До складу національно-патріотичного підпілля, за словами С. Григи, входило близько 30 чоловік з числа жителів Полтави та навколишніх сіл. Крім названих вище, серед них були: Костянтин Павлович Вайденко, 1893 року народження, проживав у Полтаві на вулиці В. Короленка, працював завідуючим паливним відділом міської управи; Яків Семенович Четверило, 1895 року народження, уроженець села Чорноглазівки; Павло Іванович Шпигун, завідував бакалійним складом; Іван Трохимович Васильченко — виконавець міської управи; Андрій Леонтійович Даниленко — розсильний при адміністративному відділі міської управи; Петро Прокопович Марченко, Арсеній Григорович Дникало, а також Петро Васильович Грінченко — бухгалтер міської управи та Степан Степанович Грига — завідуючий адресним столом міської управи. Останній у 1937 році був засуджений за контрреволюційну агітацію, тому що публічно висловлював своє невдоволення радянською владою. Приводом до його арешту став випадок у Клубі будівельників, коли С. Грига із своїми друзями Павлюком та Коротичем заспівали український національний гімн (210) ”Ще не вмерла Україна”. 6 червня 1941 року у С. Григи закінчився строк покарання, і він повернувся до Полтави. Деякий час виконував столярні роботи, а в лютому 1942 року за направленням з Біржі праці перейшов на роботу до Міської управи. Як показав на допиті в органах НКДБ 19 жовтня 1943 року С. Грига, підпільники ОУН хотіли шляхом збройної боротьби проти німців і більшовиків домогтися створення незалежної української держави.

Бандерівці в Полтаві також мали свою підпільну “п’ятірку”, яку очолював Ярослав Мудрий (очевидно, — це псевдо, справжнє його прізвище невідоме), який прибув зі Львова незабаром після приходу німців на Полтавщину. Осідок бандерівці мали на квартирі Олесі Потапенко на вулиці І. Котляревського, навпроти скверика. Господарка квартири була донькою полтавського поета Мусія Кононенка і дружиною Митрофана Потапенка, відомого кооператора, репресованого в 1937 році. Будучи членом ОУН, О. Потапенко працювала у Полтавській управі Українського Червоного Хреста[10]. До складу “п’ятірки” також входив Петро Ключевський, який служив перекладачем в одній із тилових німецьких установ. Імена інших невідомі.



10 Полтавська Петлюріана. Число 5. Матеріали шостих Петлюрівських читань. — Полтава, 2003. — С. 175.

Основним завданням українських патріотів, як вказувалося в доповідній записці наркома НКВС УРСР Рясного на ім’я М.С. Хрущова, було ведення націоналістичної пропаганди серед українського населення і військовополонених, яким вони доносили “ідеї боротьби з більшовиками, а також і з німцями, за створення “самостійної Української держави” [11].












Джерело:

1. Українська РСР У Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу

1941-1945рр. — В 3-х томах. —Т.І. — К., 1967. — С. 99.

Полтавщина в роки другої світової війни (1939-1945)

Немає коментарів:

Дописати коментар