Слов'янський воїн Немович

Багато весен минуло з того часу, вже й ніхто не пам»ятає, як то було. Тоді поліщуки-древляни вперше з»явилися на берегах Горині й Случі і невдовзі Случа назвали Князем, що означає- хранитель вогню – огнища,  де живе начало життя – Сварог, Даждь-бог.

1

Дубовий гай на лівому березі Случі, де поселилися немовичани, не такий вже й великий. Біля старезного дуба, якому років з п»ятсот від роду старого Немовича, стирчала почорніла від часу колода бога-Сварога.

Ближче до річки дуби змінювалися осокорами. А той почорнілий Дажь-бог у дубовому гаю з»явився давно, при пращурах. З покоління в покоління, з роду в рід, розповідають немовичани, як Перун розтрощив верхівку дуба і на зломаній гілляці, яка з висоти встромилась в землю появився образ Сварога. Чи було так, чи ні, але мабуть все таки було, бо кожен тепер міг бачити грізний лик Бога: округлий овал лику, роздуті ніздрі, як у древлянських полісян ніс, нагадував зубра. Вуса в бога разом з бородою зникали всередині дерева. Руки ховалися у гілках-відгалуженнях, товщих за будь-якого дебелого немовицького чоловіка.

Як у поріділій, розтріпаній роками латці конопляної тканини ледве видніється слід простого візерунка, так жила ще одна старовинна легенда, легенда про пагорб, що височів поблизу поселення. Пагорб цей був насипаний, ще коли помер ватаг Немович, чи то двадцять, а може й більше поколінь тому…

Багато весен минуло з того часу, вже й ніхто не пам»ятає. Тоді поліщуки-древляни вперше з»явилися на берегах Горині й Случі і невдовзі Случа назвали Князем, що означає- хранитель вогню – огнища, де живе начало життя – Сварог-Дажь-бог.

В поселені жили ледь більше вісьми десятків мешканців. Були й тут воїни-мисливці, зо два десятка. Всі вони витримали воїнське випробовування. Той, хто вміє бути невидимим, завдає удару першим, від того й часто перемагає. За приклад бралася поведінка вовка, який втікає від мисливця так, що й жодна травинка не шолохнеться,. Навіть зубр уміє заховати свою могутню тушу. Воїн-мисливець повинен бути спритним і хитрішим від звіра. Тому й усі чоловіки володіли зброєю.

2

Наступала така пора, коли і літо давно вмерло, і осінь відійшла непомітно, і ось вже зима заступила в усій своїй холодній мертвості морени. То сніг, то дощ з снігом сипле на промерзлий гай і землю. Голі дуби, в»язи, вільхи й осокори. Стало тихо. Не видно приземних хатинок, не видно й сторожової вежі. Та й не потрібна вона зимою і служить у цю пору додатковим пугалом для злодійкуватих ворон і нахабних крикливих сорок.

Лише у діброві дуби нізащо не хочуть розстатися з літнім, вже геть цуравим вбранням, які своїм шелестінням коричневого листя противляться зимовій лютій стужі. А образ Сварога не відривно стежить за ладом в поселені.

В цей час Случ, долини й болота наповнюються водою від дощів і мокрих снігів. Світлішає день; воїни –мисливці йдуть на полювання. Туди, де буревій поламав дерева. Там полюбляють збиратися зубри й інша лісова рогата звірина. Нікого не боїться поліський зубр. Немовичани бережно з ладом, без марнотратства брали зубра чи лося. З рогів вбитих тварин робили луки, руків»я зброї, гребені для волосся і великі- для чесання прядива і вовни, точили і вирізали смужки застібок для сорочок і свиток. Товста шкура йшла на підошви для взуття, щитів і дахів жител.

Студений вітер дув з того боку, де сходить сонце. Мисливці обійшли бурелом з протилежного боку. Між зубрами паслися лосі з козами. Тим часом небо випогоджувалося. Під гукання та охкання юних загонщиків кілька зубрів відбилося від стада на узлісся. Інші мисливці зігнутою лінією, мов натянутий для пострілу лук , охоплювали відсталих.

Задній, менший бичок, опустив голову і голосно заревів і почав бити копитами…

Старший мисливець на ймення Десятник, присів до самої землі, прикинувши силу і напрям вітру, розтягує тятиву лука і цілиться…, стріла входить в лівий пах зубра. Вкол в серце- смертельний вкол. Летіли стріли решти мисливців, навчених влучати в око звіра чи в саме серце за п»ять десятків кроків. Мисливці не гралися, і через невеликий відтинок часу, як два аркани своїми петлями затягнулись на шиї тварини. Зубр упав, висолопивши довгого язика…

3

Після такого полювання, вечорами все поселення збиралося біля гуртового огнища. Немовичани їли багато і пожадливо. Ситна вечеря розморює. На ослонах, на м»яких вовчих, козячих і лисячих шкурках тепло і затишно. Продуховину над огнищем затулено на ніч для тепла, пахне димом, смаженим і вареним м»ясом, мокрою терпкою шерстю від одягу, розвішаного сушитися. Знадвору виє вітер, а дощ стукотить тяжкими краплями по даху з дублених холодом волових шкір.

Один із сотенних починає оповідь. Переказує що сам чув, ну й, звісно для прикраси своєї оповіді дещо прибріхує:

• Сама наша річка Случ тече не так прямо, як стріла з лука летить. Недалеко від нашого стійбища вона повертає в той бік,де сходить сонце і вона туди тече й тече до Прип»яті, а там в Славутич-ріку. На обох берегах цієї повноводної і могутньої річки живуть люди нашої мови; поляни, сіверяни, ілвичі, росичі, ірпічі і багато, багато інших, яких оповідач не знав, як назвати. Усі ми люди одної мови, Даждьбога внуки, пішли від прадавніх Словена і Скіфа живемо ми тут споконвіку….- Згасає голос оповідача…

Зі стогоном і свистом рветься з холодних небесних нив злий вітер, б»ється об замерзлий дубовий гай… Поселення заснуло…

За п»ять тисяч кроків вниз за течією Случі, на високому пагорбі, до обриву прибудовано нешироке накриття . Покрівля з дернини, продовжуючи похилий верх пагорба, зрослася з ним, і висохлі стебла, мов змії звисали з неї. Всередині цього прибіжища стояли низькі лави і були влаштовані місця для багать. Ця споруда ,без передньої стіни, була вузька і довга й служила гостинним місцем для Богів. Отому й називалися такі місця погостами. А господарі і владики тут – боги, спільні для всіх людей, що живуть на берегах Горині й Случі. Ці повелителі були повернуті ликом на схід сонця і спиною до горба. Всі боги добрі, злих між ними не було…

Приходили сюди полісяни тільки в особливих випадках, сюди прибували на раду родів. Надаючи перевагу досвіду довгого життя поліщуки,полісяни, підлісяни не завжди обирали старших правити родом. Отож прибували до погосту не лише старійшини, а й сотники і десятники .

Хоча старійшини вже перебороли страх скороминучого земного буття, але жоден не поступався князюванням молодому і дужому юнаку, здоровому і бадьорому духом…

Князі-ватаги поважні і величаво неспішні: всідалися за огнищем по старшинству родів. Вище всіх, тобто навпроти богів дали місце Немовичу, трохи поодаль , ліворуч Березному, третім сів сів Тинян, потім; Чудлян , Дубняк і Клес - бо ж їхні роди вийшли з одного племені. Князі прозивались за йменням роду прародителя; від князя до князя переходило це ймення. Отож назва поселення не мінялася ніколи…

Молодим не належало радити про родові справи, ото й вони чекають віддалік, не чують мови ватагів, а тлінні образи нетлінних богів - прародителів і захисників терпеливо стоять на погості.

На таких радах не заведено перебивати. Так повелося ще з часів Німого ватага…

• Колись свару ми з Чудлянами чинили, а вони нам кривду діяли – почав раду Немович.
• Прошу ж князі- далі вів Немович – допоки будемо жити, не дозволимо бути сварам-незгодам між людьми з поліською гуторкою…
• І я не до розбрату закликаю, до спільноти кличу – погодився Чудлян.
• Допоки нами верховодитиме несправедливий уклад? – підтримав Чудляна Клес

- Доки ми будемо один одного різати?

• Ми полісяни , окрайні – знову заговорив Немович- самі несемо відповідальність за свою будучність. Отож злагода хай буде між нами…
• Помагати в біді і у битвах з ворогом повинні – підримали усі.

День помалу перевалив на другу половину, все ставало холодніше. Небо очистилось від хмар. Рада помалу добігала свого кінця.

Аж тут чорна хмара в багряних відтінках пізнього заходу сонця спадала з небес на землю. Всі заквапилися в дорогу, та не встигли втекти. Буря враз шпурнула густим колючим снігом, оповила мороком і з завиванням накинулася на подорожніх.

Надслучанські князі зі своїм почтом, йшли понуривши голови, щоб хоч якось відвернутися від колючої ненавистної хурделиці…

У своїй князівській хаті на березі Язвінки, яка вгрузла по по самі вікна, князь Немович викресав вогню і засвітив лучину. Розпустилися вогняні квіточки над довгими гострими скалками. Князь усівся на своїй широкій ниві, обкутавшись вовчою шкурою, у виямках глиняної долівки видзеркалювався лід.

4

Зима. Надслучанські князі-ватаги, покинувши на цей час роди, гостюють один в одного, доки не набухали рівчаки і Случ – річка з Горинню починали вибухати своїм льодом. Тоді ватаги квапились додому.

Пора кидати насіння в землю. Раннім посівам не страшний суховій…

Случ своїми водами підібрався до самого немовицького поселення- ознака, що пора плисти на Прип»ять, а там Славутич-рікою, на торг. Товари для торгу вже давно складені на підвищені, на самому березі: ціджений мед у липових довбанках-діжках, шкури хутрових звірів зібрані по видах: темно- бурі бобри і видри, вичинені шкурки хутрових звірів, а також скручені в колоди дублені шкури зубрів, турів і лосів. Копчене м»ясо, зняте з кісток і просмажене над вогнем, чекало на свою участь у величезних глиняних жбанах…

Случем плисти у повінь, все одно що величезним море-озером. Відчалюють немовичани ледь-ледь збирається на вранішню зорю, щоб до полудня дістатися Прип»яті, а там ще день-два і величаво- могутня ріка прародителька нашого роду – Борисфен, Славутич- ріка відкриється перед ними. По ній ще пливти і пливти до невидимого берега, як у казці про заморські країни…

Пливли, перегукуючись, бо на Прип»яті збирались, мов-би змовились всі приприп»ятські роди.Човни в усіх подібні, бо ж вчилися один в одного, неширокі, всередині десь до трьох ліктів, довжиною кроків 20-ть, отож не скрізь і розвернешся. Молоді забули про глибочінь, вдивлялися в незнайомі обличчя.

Ось і острів серед води. Тут текла каламутна вода, випліскувала димчасту грязно-білу піну на піщаний берег. Племена приставали по черзі; кожен ставив човни тісно, так легшее дивитися за ладом, та й товар добре показувати.

5

Поїздка на торг для полісян- радісна і люба розвага. Вже напнуті курені перед човнами, горять дрова, привезені з собою, бо на острові лише чахлий лозняк, від якого ні жару, ні тепла. Над багаттям киплять глиняні чани з захопленою з дому свіжиною, і забувши про голод немовичани почали роззиратися…

Погода хоча й весняна, але душна. На високому місці острова заморські купці розкладали шатра. Біля шатер у пісок забиті високі тички з коругвами тих країв, звідки привезені товари.

Тисячі ніг товкли пісок. Обчухраний і поламаний лозняк пропах димом від багать, на яких умліває вариво. Торг гуде на всі лади різними мовами…, бо ж десятки сотень людей з»їхалися зі всіх приток Борисфену, і з того берега Славутича…

Торг вишколює розум у хитрощах, вчить спілкуванню, заставляє язик приховувати думки і сушить серце щоденністю брехні. Адже на торговищі обдурює і багач і дрібний торгаш. Бреше той і другий, обдурює слухняний і приємний ,й лагідний голос, бреше навіть хода і все тіло…

Немовичани на чолі з ватагом блукали по торжищу і диву давалися від побаченного. Розуміли наскільки вони відсталі від інших заморських купців. Бо ж ромейські кораблі, що стояли за островом здавалися величезною хатою у порівняні з поліською довбанкою.

Немович жадібно вдивлявся на це диво-човен.У синє, зеленее, руде розмальовано випуклі борти. А за ними стоять воїни у блискучих обладунках. Одяг на них чистий і білий з матерії тонкої й ніжної до тіла, не то що у них, поліщуків.

Тиждень тривало торжище. Потім відпливали верхні, вільніше ставало. Дувже вже Немович хотів побувати на тому ромейському диво-човні, але ніхто не запрошував, а самому напрошуватися в гості- не честь.

6

Почала спадати вода. Розливи в гирлі Дніпра перестали здаватися величезним безбрежним морем. Відпливли майже всі ромейські кораблі, Немовичани чекали, щоб найдешевше купити заморський крам і запастися сіллю, нудьгуючи сновигали по торжищу. Немович спинився біля величезного шатра, розглядаючи коругви. І тут з шатра пролунало:

- Йди – но сюди. Ти будеш моїм гостем- запропонував високий ромей у довгій туніці. Вказуючи на корабель, продовжив:

-Йдемо, йдемо!

На кораблі було, як у хаті. Ромей міцно і спритно натиснувши на плечі, посадив на лавку і сівши навколішки, витягнув дерев»яний чіп з вузького горла глиняного глека.

-Пий вино- подав чашку ромей,- добре вино, пий!

Вино було терпке, запашне й солодкувато-гірке і чорнувате водночас. Спорожнивши вмить чашу, Немович з поклоном повернув її господареві. Відчув, що в нього голова пішла легким обертом. Корабель мов захитався на величезних хвилях, на мить затихли голоси і через якийсь час Немович мов з мороку вчув:

- Ти сильний лісовий чоловік, покажи нам, що ти вартуєш, а ми тебе зробимо багатим, лише ти повинен навернутися у нашу віру…

Для Немовича стало все зрозуміло, його хочуть принизити так, як не принижували жодного з полісян, заставивши зректися Сварога…

Не довго думаючи, напруживши ноги , вистрибнув за високий борт і плюхнув у Дніпро. У весняній річковій каламутній воді очі погано бачили, течія зносила до середини. Довелося винирювати і поправляти напрям до своїх човнів з чотири рази, ледве вистачило духу вибратися на похилий берег поряд зі своїми човнами. Хмілю в голові, як не було…, досить прохолодна вода освіжила тіло й голову…

Улюбленою розвагою на торжищі для чоловіків була боротьба. Чи самому поборотися, чи подивитися- однаково відрадно. Всі хто чув виклик, ставали в коло.

Від нічого робити, вийшов в коло і Немович. Проти нього стояв росич з силою, нарощеною на широких міцних кістках. Було замітно,спина в нього не ламалася і груди не задихалися від такої ваги його тіла. Ноги вміло носили свого хазяїна. Але ж і Немович був не з слабших. Сувора поліська природа, полювання на зубра привчили не чекати ні від кого пощади. До того ж прислучанські діти ледь не з першим шматком м»яса пізнавали себе воїном. Та й силою неабиякою поліщуків природа не обділила.

Немович стояв і чекав, розставивши ноги. Росичу необхідно було зробити лишень крок. Полісянин не спішив, Брав противника на витримку. Розрахунок був на силу і спритність першого вдару, а росич надіявся на свою силу й натиск, а там воно якось буде…

Наніс росич перший вдар, і промахнувся, до того ж не встиг схопити Немовича впоперек тіла, а Немович блискавично перехватив його руки. Впершись один в одного, вони протистояли один одному. Росич був важкий, але ж йому не доводилось лазити по деревах і скакати з колоди на колоду переслідуючи зубра чи лося… Обом заважав пісок, надто сипкий; пальці ніг не могли знайти надійної опори.

Противники здавалися достойними один одного суперниками. Немович все сильніше вивертав руки росича за його спину, хоч і не міг їх преплести, несподівано випустив його , встиг обхопити росича і підняти вгору, до того , як той опом»ятався.

Полісянин відчув, що росич перестав опиратися, як змокріла його під пальцями його шкіра супротивника. Однак не повалив свого противника, щоб переможно притиснути спину до піску, а просто поставив його на ноги і відпустив..

-Ох і дужий цей полісянин! – ревла юрба глядачів.

Коло що утворилося біля борців розпалося, тільки Немович стояв і замислившись дивився у далечінь.

-Пора додому, на Полісся, на рідні береги Язвинки і Случі. Ось завантажимо сіль й крам, і додому – твердо рішив ватаг…

7

Широка дорога вторована безліччю ніг тяглася від Случі на схід. Полісяни, всіма своїми родами за кличем старійшин йдуть і їдуть верхи на конях до Київ-града, на бій з хозарами. Полісяни їхали чередою. Здаля вершники і піші воїни здавалися величезним черв»яком.

На кожному штани з шкіри і кольчуга з видубленої шкіри зубра. На голові ковпаки з такої ж шкіри, з прорізами для очей.

Біля дуба з образом Сварога спинилися, порадилися і знову в дорогу. Шлях обходив притоки Прип»яті зліва. Невдовзі верстов через десять знову з»являється плесо широченної ріки. Ліс розступився, із схилу на схил, і вниз, і вгору стелилася висока трава. Тут не притиснешся до узлісся, не сховаєшся в непролазних лісових хащах.

Степові болота, ще із зимною водою зустрічали полісян зграями досі небачених ними цибатих птахів.

Немович вислав дозор далеко вперед, до ледь помітних пагорбів, з яких зараз, дозорні озираючись подавали знаки. Полісяни часто міняли коней, щоб вчасно вступити у швидкий бій, якщо раптом потрібно буде .

Минуло вже дві неділі, як полісяни в поході. Зберігаючи запас в»яленого й сушеного м»яса, воїни полювали на марші, розпорошившись у формі лука, виявляли місця, де залягли кози. Спущена тятива несла стрілу. Ті хто побачив би стрільця і на диво слухняних коней, які закам»янівши чекають повеління вершника - дуже здивувалися б.

Щадячи людей, а надто коней, Немович вів своє військо не більше, як тридцять верстов у день. В полудень спиняв загін на перепочинок, напували коней і давали попастися. Хто його знає, скільки ще йти…

З невичерпною терпеливістю полісяни рухалися в глиб степу.На початку ночі ватаг висилав дозорних, їздив і сам. Постійно був в турботах, через що й не згадував за своє поселення, котре полишив на старшого сина, передавши йому своє князівське прізвисько «Немович»

Минало два тижні путі. Дозор повідомив, що назустріч йде військо, багато війська. Тут же спішились, розгорнулися в бойові порядки. Прочекали противника до сутінків, а його все не було. Отож військовий ватаг Немович піднявся на ближній пагорб. Став на камінь і там, у невизначеній далині побачив вогники, там далеко, за обрієм з»явилося щось нове. Затрубів протяжно в турячий ріг… Прибігли побратими, роздивилися. Хтось прошепотів з повагою і заздрістю до переваги свого ватага:

-Ого, око у нього! Як же далеко він узрів ворога!..

Вогники почали розсипатися у пітьмі і поблискавши якийсь час- погасли.

На світанку полісяни побачили швидки ручаї вершників, які витягувалися щупальцями у їхній бік. Вже не один Немович, всі бачили як рухалися пішо й кінно і з возами невідомі воїни. Було їх багато, сотень з двадцять, а може й того більше.

Чекали. Запалали вогнища, пішов чорний дим на вежах і високих пагорбах. Далеко вдалині, біля самого обрію землі побачили ще два чорні дими, знали, що тривога пішла в глибину слов»янської землі, аж до краю слов»янського говору, до самих прип»ятських нетрів, попереджали про біду, яка сунеться в ліс з безкрайнього степу.

Землі слов»янскії порізані ріками,річкам, річечками, потоками і струмочками. Темні ліси затінені дубовими борами, відмежовані болотами і трясовинами.

Тут не знаєш шляху, не просунешся. І лише той, хто знає- за десяток днів і ночей може може доскакати конем до Уж-ріки через землі п»яти племен: ілвичів, триполичів, здвижичів, полісян і тиверців…

Чекають полісяни на допомогу ближніх сусідських родів..

8

В осокорових заростях ховається поліський дозор немовичан. Ось же скоро тиждень, як хозари ганяються за полісянами. Дозорці могли б безлідно зникнути, але ватаг Немович не хоче. Хозарські кінотники далеко від свого обозу не відходять. Немович це добре розуміє, тому й замислив непросту гру, без закону, без правил і будь яких угод. Бо ж на війні виживає хитріший, розумніший і спритніший.

Першого ж дня хозари пробували випередити полісян, але Немович обдурив їх, вночі відірвався від них і сховався в тилу, в хозарів за спинами. І ось зараз ватаг запримітив, що хозари далеку позаду лишили свій табір. Немович наказав своїм воїнам похизуватися перед хозарською кіннотою. Ті додали ходу. Спостерігач на осокорі повідомив, що за дозором женеться лише одна зграя, інші мабуть мали заслабкі коні і відстали безнадійно далеко.

-Стійте, міняйте коней-різко зелів ватаг. Пересідлали коней і галопом рушили у діброви, які стискають дорогу у прогалині, до так званого Чортового горла.

Свіжі коні вихором знялися і несуть вершників вперед. Поворот, ще різкий крюк і ось вже потрібне,заздалегідь запримічене місце! Немович загорлав, даючи команду праворуч. З півслова розуміли немовичани волю свого ватага, і стріла вже в тятиві…

Наче з хмари, градом полетіли стріли. І вигинається тугий лук, бринить струною тятива, випурхуючи з пальців, а вслід стрілі виривається з грудей чи то зітхання полегшення, чи переможний вигук…

Стріли летіли густо, важкі й міцні, з пером дебелого поліського гусака. Падали хозарські коні, підминаючи вершників, падали замертво й самі вершники. Полісяни робили праведну справу, убивали тих, хто прийшов їх убити , щоб полонити їхніх жінок і дітей. Ні один хозарин не прослизнув, жоден не повернув до свого обозу. Що не зробив лук, докінчив меч…

Закінчився перший бій. Полісяни виривали з тіл хозарів такі дорогі свої стріли. Поспіщаючи, бо десь там, позаду друга зграя цих чорних людей, полісяни хапали хозарську зброю. Голосно закликали десятники звязувати між собою по десять хозарських коней шия до шиї. Полісяни зникли геть з поля бою. Адже Немович добре знав, що хозари обов»язково спиняться біля своїх мертвих соплемінників і відчуваючи інтуїтивно, що ворог зовсім близько, велів спішно полишити Чортове горло…

9

Полісянський дозор зупинився біля Дніпра, верств зо три від порогів. Тут же зустріли поміч. Військо слов»янське виявилося набагато меншим, ніж очікували. З десяти родів на допомогу три не прийшли. Не послухались вони кличу старійшин. Що ж поробиш, адже рід терпить владу старшого, поки хоче. Три південних роди в страшну годину відмовилися від спільноти…

У таборі Немовичани зустріли своїх сусідів тинян, чудлян і клесівчан, а десь там біля самої води розташувалися березняки. Немовицькі сусіди поступили по чесному, приславши по два-три десятки молодих воїнів, а це звісно не мала підмога, бо ж сотня списів не буває зайвою.

За ніч слов»яни обгородили свій табір частколом гострих кілків з загостреними гілляками-шпичками .

Хозари ж оточили свій стан сотнями возів і кібіток, утворивши міцну стіну, їхні лучники могли стріляти з під возів прикриваючись ними, як за щитами.

Немович, там на пагорбі помилився, зараз він нарахував понад тридцять сотень кіннотників, не беручи до уваги обозних, зо три десятка.

Ось рушили хозари, закручуючись клубками, наче рої диких бджіл. Слов»яни затрубили тривогу. Позаду воєводи вигукували наказ:

- До битви готуйсь, до бою, до бою! Натягай тятиву!...

Військо зароїлося. Перевіряли натяг луків і чи меч легко виходить з піхв, чи зручно висить довбня, чи не заплуталась сокира в стременах. А тоді разом натягли тятиву, бо помітили, як над високю травою з»явилися низькі приземисті коні з волохатими вершниками. Хозари скакали щільним табуном. Над їхніми клобуками тріпотіли пучки кінського волосу…

Як завжди тоді було, перед боєм між хозарами і слов»янами залишалось кілька сот метрів нічийного поля.

На це поле першим виїхав Немович. З середини хозарської кінноти спроквола виїхав широкий, як бочка, хозарин. Бойові лати і вовчий хвіст на клобуку , робили його грізним і страшним.

Немович їхав просто, не показуючи вміння вершника, прямо на цю »бочку»в латах. Налетіли один на одного шулікою, кожен зумів відбити відбити списа щитом, і вони розлетілися по боках. Знову зійшлися. Під хозаром кінь спіткнувся, бо вершник невдало відбив списа, униз відвів і поранив свого коня.

Хоч широке було поле і безліч було людей, та для кожного ніби на полі одна була людина. Для слов»ян – Немович, а для хозарів –«бочка»-воїн.

Хозарин спритно зіскочив з коня, недбало звісивши руку з щитом, йшов на піший поєдинок.

Немович теж зіскочив з коня і широко ступаючи йшов на супротивника. За ним, мов вірний собака, йшов його кінь. Слов»янин був без щита. Воїни зійшлися в рукопашному бою. Брязкіт, трічск , хрускіт, щось майнуло і хозарин –бочка замертво відлетів за три кроки від Немовича. Кінь наздогнав жертву і топтав копитами вовчий хвіст… Заревіли слов»яни і лавами кинулись на хозарів.

Сонце завмерло на небі, наче й час спинився. Старшиини загорлали:

-Вдар, вдар, вдар їх!

Хозари гукали:

- Харр, харр!

У їхньому «харр» вчувалося каркання хижого вороня.

Стрільці відчайдушно рвали тятиви. Не днями й годинами рахувалось зараз їхнє життя, а стрілами, які вони встигнуть випустити до того, як хозарська стріла проб»є груди і кінь наступить на їхню голову.

Слов»янська кіннота затаїлась за осокорами, в кущах ліщини і глоду, серед кленів і ясенів. Коли праве хозарське крило кінноти загаялося, загнулося і потекло назустріч, слов»яни з дивовижною швидкістю збились в кулак. Тіло до тіла, коліно в коліно, виставивши частокіл зі списів , слов»яни врізались в хозарів…

Бій був швидкоплинний і навальний до очманіння, бо ж чоловік у цю мить відданий не свідомості, а своїм завченим навичкам, він у цей час блискавиця, він не мислить, він б»ється не думаючи, він одразу і скрізь і в усьому. Хіба ж не саме коле й рубає залізо! Сокира й довбня ламають хозарський шолом, а ліва рука захищається й захищається щитом. Права трощить не лише шолом хозара, а череп коня, який схарапудившись стає на задні ноги…

Слов»яни хіба з розповідей заморських купців знали про бійню з хозарами. Але мабуть всі воїни подібно Немовичу весь час перед боєм уявляли, як будуть вести бій із степовиками з Дикого Поля. Адже Немович не раз чув, що степовики вправні воїни в перегонах і рубці і вміють вертіти списом, як бусько дзьобом. Але в першому ж бою Немович зрозумів, степовики б»ються не організовано, без ладу, без рівних рядів, табуном.

Слов»янська кіннота опам»яталась після першого вдару, здивувались що проскочили хозарів і опинилися самі в чистому полі. Повернули і вдарили в спину. І тут Немович з гнівом згадав про сусідів, що не прийшли на допомогу. Адже зараз, разом з ними розбили б вщент степовиків…

Слов»янська кіннота зникла так миттєво , як і появилася.

Сонце хилилося до заходу. Хозари тягнули за собою мертвих соплемінників, безладно задкуючи до свого табору. Слов»нські ж піші воїни ловили хозарських коней, шукали стріли й зброю і забиті тіла своїх побратимів…

10

Немович вкотре переконався, що люди навіть холод й голод терплять по різному, інакше любляться між собою, бо ж не кожне серце відповідає на ласку ласкою. Навчаючи своїх родичів, Немович й сам учився. Він пишався своїм родом і знав, що полісянин беручкий і впертий. Довго роздумує, але коли вже за щось береться то рук не розтисне, за себе не боїться, розпочавши справу, доведе її до кінця, поєдинку не полишить, поки не переможе, або не загине…

Кажуть боги зникають зі своїм народом, а з новими людьми появляються й нові боги. Якщо ж переможе ворог і порубає священне слов»янське дерево, тоді бог перетвориться на порубані дрова, які придатні лише для горіння під ворожим казаном з стравою не для нашого роду…