Хіба ж міг я знати?!

ТРИ ПОДЯКИ МОЄМУ АНГЕЛУ-ОХОРОНЦЮ

(подяка третя)

Ще з шкільної лави запам’яталася оригінальна фраза одного із російських сатириків про унтер-офіцерську вдову, яка сама себе відлупцювала (сама себя высекла).Фактично, так відбулося і зі мною в попередньому випадку. Адже в тій пригоді, окрім мене, ніхто не був винуватим.

А ось зараз, про що я збираюсь розповісти, моєї провини не було ні на «йоту». Чисто «сліпий» випадок. Та все по порядку.

Події, про які йтиме мова, відбулись порівняно недавно, уже в часи незалежності. Я працював на одному солідному державному підприємстві, яке називалось «Український державний центр радіочастот і нагляду за зв’язком» (УДЦР). Цей Центр, окрім столичних, мав і обласні структури – Державні інспекції електрозв’язку (ДІЕ).

Пригадую, як я опинився в цій інспекції. Це було досить несподівано і для мене і для тодішнього безпосереднього шефа. Першим начальником Центру з моменту його створення, а це відбулось у 1996 році, став Олексій Карпенко, який до цього працював віце-президентом Концерну радіомовлення, радіозв’язку та телебачення (КРРТ). В свою чергу Ваш покірний слуга в той же час будував «своє світле майбутнє» на посаді директора Рівненського обласного радіотелевізійного передавального центру (ОРТПЦ), який підпорядковувався тому Концерну. Тобто попередньо, я був підлеглим Карпенка. Але відносини у нас склались гарними, навіть, в певній мірі, дружніми. Десь у семидесятих роках на Рівненській телестанції сталася біда, в нічний час загорівся вітчизняний кольоровий телевізор «Електрон», в пожежі загинув наш працівник. На протязі майже двух тижднів віце-президент знаходився поруч зі мною, його допомога була неоціненою.Про добрі справи не забувають.

І ось якось телефонує Карпенко, вже як начальник «Укрчастотнагляду», це був 1997 рік:

- Допоможи знайти гарну людину-спеціаліста на посаду начальника Рівненського ДІЕ.

- А чому не влаштовує сьогоднішній?

- Розумієш, потрібно заключати контракт, а у нього віковий ценз уже зашкалює, не пройде атестації.

Звісно, погодився допомогти, адже я досить «бородатий» зв’язківець і людей в Рівному знаю. Що таке контракт мені теж відомо, адже і сам мав такий документ безпосередньо з Міністром.

Ті часи були досить складними і для молодої держави і для нашого колективу телевізійників. Постійна затримка зарплати, практично відсутнє фінансування, адже ми тоді працювали виключно на державу, додаткових джерел надходження коштів не було. Надлюдськими зусиллями вивели із аварійного стану телевізійну щоглу, яка могла завалитись. Проблем вистачало.

До того ж і у мене через рік – шестидесятирічний ювілей. Подумав, а може тридцяти років на телебаченні (такий у мене стаж) уже досить? Може цього достатньо і варто поберегти нервові клітини. А тут, під руку, оцей дзвінок шановного мною Карпенка.

Через декілька днів прийняв остаточне рішення: йду в ДІЕ. Дзвоню:

- Твоє доручення виконав, готуй могорич, засватав тобі начальника. Записуй прізвище – Наконечний.

- Що, однофамілець, чи якийсь родич?

- Не вгадав, я – особистою персоною!

- Ти жартуєш?!

Дійсно, в «табелі про ранги» посади директора облтелерадіоцентру і начальника інспекції відрізнялися суттєво і не тільки в оплаті. В ОРТПЦ працювало біля сотні чоловік, в ДІЕ тільки десята частина від цього. Тому Карпенко спочатку не повірив, що я вирішив поміняти свій статус. Та все ж таки, зрештою, і у мене з’явився новий контракт на п’ять років і я знову став його підлеглим уже на посаді начальника Рівненської ДІЕ.

Та залишимо ці деталі і повернемось до моїх нових пригод. Але, попередньо, щоби не втрачати логіку варто висвітлити одну виробничу тенденцію, яка тоді домінувала, а, можливо, використовується і зараз. В Концерні, в мої часи, практикувалась розумна традиція проводити виробничі квартальні наради, так званий «Совет директоров» за межами Києва. Особливо в теплу пору року. Це досить раціонально і із позицій виробництва: обмінятись досвідом, щось запозичити в сусідів, і в пізнавальному плані для себе особисто. Хіба ж вистачило б часу, скажімо, побувати в Сорочинцях на оспіваному ще Гоголем «Сорочинському ярмарку», або відвідати «Вовче лігво» - резиденцію Гітлера у Вінниці?

Як правило, тоді виробничі наради мали і культурну складову. Саме через це, мені пощастило побувати, за винятком двох-трьох, майже у всіх обласних центрах України.

Справжній туризм. І корисно, і приємно. Імпонувало ще і те, що після офіціозу, де практикувалась беззаперечна ієрархія: начальник – підлеглий, в неофіційній частині було все демократично. Всілякі прогулянки по місту, фуршети і інші культурні програми. не вимагали «чинопочитания». Всі були рівними, вертикалі влади не було.

Перейшовши із Концерну і очоливши «Укрчастотнагляд», Олексій Карпенко теж перейняв цю традицію. Мабуть перша виїзна нарадаУДЦР відбулась в Дніпропетровську. Маю відеозапис цього дійства, але участі в ньому не приймав, бо це було ще до моєї появи в ДІЕ.

Карпенко очолював Центр на протязі дух років. Після нього десь з півроку керував ним Ігор Нестеренко. За його участі була виїзна нарада в Донецьку, де уже був присутнім і я. Саме там тоді відчув разючий контраст в поведінці колективів директорів Концерну і начальників ДІЕ. В першу чергу, якась «водобоязнь» начальства, оце «чинопочитание». Я не міг зрозуміти, чому я повинен стояти «навитяжку» перед своїм шефом, особливо в неробочий час. Можливо така «аракчеєвщина» насаджувалась за попередників Карпенка Амерханяна чи Галицького? Не знаю.

Принаймні, тоді в Донецьку під час фуршету, будучи в ролі тамади (був дублером у Турелика), я заставив, так би мовити «танцювати лезгінку», київське керівництво. Бачте, «веселится и ликует весь народ», а керманичі важно сидять за столами, надувши щоки.

У мене так не вийде! Вигнав із-за столу, лезгінка для всіх! Думаю, це їхньому авторитету не зашкодило, за це вони мені були, навіть, вдячні. Але потім, по дорозі додому одержав добрячу прочуханку від нашого виборного старости (є така нештатна посада і у начальників) Володимира Вінскевича, що з Хмельницького. Як ти смієш так себе запанібратськи вести з начальством! Пам’ятай вагонне правило: «не висовуйся, загубиш голову» і так далі…

І ось чергова нарада в Ужгороді. Кінець травня 1999 року. З якого приводу, не пам’ятаю, адже перший квартал закінчився майже два місяці назад. На носі уже піврічні здобутки. Та це не важливо, команда є командою. Начальник Закарпатського ДІЕ Василь Павленко провів солідну підготовчу роботу. Розіслав усім запрошення з детальною схемою проїзду Ужгородом, визначив відповідальних осіб для прийому гостей.

При телефонному спілкуванні пообіцяв пригостити закарпатським делікатесом – фореллю. Ця риба дуже вибаглива до чистоти і температури водного середовища. Її розводити вкрай витратно, настільки вона примхлива в цьому сенсі. Але гірська вода закарпатських річок відповідала тим критеріям. Отож деякі водні господарства краю на той час ще займались цим промислом і екзотична форель, як вишукане блюдо, часом потрапляла до столу.

Отож, налаштувались на Ужгород. Для наших східних колег дорога не близька, без залізниці не обійтись. Дехто їхав прямо, дехто через Львів під патронат нашої львівської колежанки Наталії Світличної. Столичне керівництво летіло літаком. Досить таки чисельна група, мабуть з десяток персон, їхала через Івано-Франківськ. Хіба ж можна при нагоді не завітати до хлібосольного Володимира Турелика, начальника обласної ДІЕ?

В штаті Рівненської ДІЕ на той час водія не було, хоч ми мали уже дві автівки. Рулювали, в основному, я і мій заступник Саша Кужель. А ось начальник Тернопільської Дмитро Кущак відчував себе більш «крутим», мав персонального шофера. Тому моя дорога була саме через Тернопіль. Там припаркувався, пересів в машину сусіда і ми теж рушили в Івано-Франківськ, де вже зібралась немала група наших колег. Доки збирались, кучкувались пройшло немало часу і їхати в Ужгород до Павленка уже було пізно.

Зазначу, що транспорт у нас був виключно автомобільний, тобто ми могли планувати свої маршрути на свій розсуд, аби на 11-ту годину опинитись на нараді. У Турелика – Божий дар, хист організатора і маса друзів. Домовився з керівництвом якогось відомчого будинку відпочинку чи турбази про одно  нічний привал нашої групи і кавалькада машин під його орудою їде в бік Яремче. Уже в самому місті повертаємо праворуч в лісові хащі, де в декількох кілометрах від траси заховалась ота база.

Під’їхали, бачимо: глухе місце, безлюддя, відпочиваючих, окрім нас, нема. Зустрічає нас завідуючий господарством, його попередили. Буцім-то єдина жива людина на всі ті апартаменти. Веде нас до господи, розселяє по кімнатах. Обіцяє розкочегарити сауну.

Після дороги гості вирішили прогулятись. П’янке гірське повітря,, внизу шумить якийсь потічок з з перекинутим через нього підвісним містком. Для декого із моїх колег це було перше знайомство із Карпатами. Фотосесія, незабутні кадри.

Нас попередили, що організованого харчування тут не буде. Тому з дорожніми запасами у нас повний ажур, дещо отоварились ще в місті. У містких «сидорах» є що випити, є чим закусити.

Багато хто пам’ятає радянські часи, де «високі градуси» в пляшках мали тільки два казенні напої: «Московська» та «Столична». Слава Богу, ті часи канули в Лєту. Капіталізм, що народжувався у нашій незалежній Україні, розпочинався із спиртного. Кожен регіон мав свій фірмовий напій і, звісно, кожен його представник, їдучи в гості, козиряв саме ним. По-моєму, житомирська «На березових бруньках» і досі володарює на магазинних прилавках. Та хіба тільки вона!

На жаль, Рівненський горілчаний промисел та той час випускав якісь густі бальзами на цілющих травах, що, зрозуміло, не імпонувало чоловічій спільноті. Тому я в «загашнику» мав пару пляшок «Української з перцем». Чому я про це згадую? Зараз дізнаєтесь.

Колізії, про які йдеться в моїй розповіді, як і медаль, мали дві сторони. Була біда, де мене вкотре виручав мій надійний Ангел-охоронець, але були і ситуації комедійні. Ось саме на останньому я збираюся зараз зупинитись, тому так детально аналізую вміст дорожніх сумок делегатів закарпатської наради.

Нагулявшись на свіжому повітрі та гарненько зголоднівши, дружня компанія попрямувала до банкетної зали. Швиденько накрили стіл, відкрили пляшки із національними напоями і ще не встигли толком закусити як з’являється наш господар –завгосп цього закладу:

-Панове, сауна вже готова, до ваших послуг. Полиці на три покладочних місця. Легкого пару!

Миттєво визначились перші ентузіасти, серед них був і я. Вечеря потерпить, а попаритись у таких екзотичних умовах серед Карпатських лісів – задоволення вищої проби. Отож три аматори банних процедур прямують до парилки. Правда, температура, на нашу думку, була ще не достатньою, пара слабенька, але на верхній полиці, яку я встиг окупувати, було досить комфортно.

Мої сусіди в парній чомусь довго не затримались, пішли в душ, а згодом вирішили, що водних процедур достатньо і подались в банкетний зал на вечерю. А я, залишившись один, прийняв рішення дочекатись наступних банних ентузіастів і в «гордом одиночестве» ловив «кайф» в повному обсязі. Та не дочекався. Пустий, голодний шлунок вкотре нагадав про себе і я теж пішов до роздягальні.

Та, вийшовши з душевої, наткнувся на ще один водний об’єкт, якого чомусь раніше не помітив. Буквально поруч красувався наповнений прозорою гірською водою величезний бассейн, облицьований гарною керамічною плиткою з блискучими поручнями. Ну, хіба ж можна було проігнорувати таку розкіш? Може хтось на таке здатен, але не я.

З розгону шубовснув у воду, пірнув… Але задоволення від цього було несподіваним. Вода в басейні мала температуру майже на рівні «нуля». Гірська екзотика! Практики «моржування» в мене ніколи не було. В дитинстві на ковзанах на річці часом доводилось провалюватись під лід, але ж тоді був у одязі. Вибравшись на берег, чимдуж мчав додому перодягтись, зігрітись.

З бассейну мене викинуло, як корок від пляшки «Шампанського». Відчуття, немов би тебе стиснуло якимись обручами, навіть, твоє нутро, кров замерзає в жилах… Перша думка, коли я вилетів із того бассейну, була про оту пляшку «Українська з перцем», що стояла на столі в банкетному залі. Це – єдиний порятунок, панацея! Шукати одяг, втрачати час на одягання? Це не той випадок щоб гаяти час!

Ось так в «одязі Адама», прикривши щось там рукою, вриваюсь в пошуках отієї пляшки до коллег, що вечеряли. І ось тут ще один стрес! Виявляється що за час моєї відсутності хлопці зуміли десь виявити і, як виховані джентельмени, запросити до вечері двох жіночок – покоївок, що працювали в цьому закладі.

Уявіть картину: сидить поважне товариство в компанії двох милих дам і раптом відкриваються двері і на порозі появляється такий собі голий «homo sapiens». Картинка «ню»! Спочатку – німа сцена, згодом – дружній регіт силою в сто децибелів. Спантеличений «візаві» теж спочатку був ошелешений та потім зорієнтувався, блискавично вихватив зі столу оту омріяну пляшку перцевої і чкурнув у роздягалку.

Мабуть, стіни банкетного залу на міцність таким сміхом до цього ще не випробовувались, як тоді, коли я вже одягнутий повернувся до своїх колег. Довго ще дражнили мене «Карпатським стриптизером», але жарти – річ корисна, я не ображався. Заробив – отримуй.

Ранком кавалькада машин попрямувала на Закарпаття. Господар наради Василь Павленко зафрахтував для її учасників «Дружбу» - один із самих солідних готелів в Ужгороді. Та по дорозі наша автоколона чомусь розсипалась, комусь захотілось заглянути в Мукачівський замок «Паланка», дехто мав інші плани. Я їхав в тернопільській машині Кущака, з нами в статусі пасажира був і начальник Одеської ДІЕ Валентин Долматов. Кущак і Долматов – ідейно-політичні антиподи. Перший тоді обожнював Ющенка, другий – комуністичного ідеолога Петра Симоненка. Дискусія між колегами доставляла мені величезне задоволення, тож насміявся досхочу.

В Ужгород чомусь приїхали з запізненням та все ж знайшли отой готель, зал для засідань. Зауважу, що така наша вільна поведінка в деякій мірі визначалась певним тодішнім безвладдям в «Укрчастотнагляді». Останній начальник Ігор Нестеренко чомусь був звільнений всього через півроку після призначення, по-суті в повній мірі так і не приступивши до керівництвва.

Нарадою в Ужгороді керували головний інженер Центру Микола Лєстєв та два заступники начальника Володимир Сагань і Петро Гречка.

На другий день уже після завершення офіційної частини від Міністерства зв’язку тодішньому тимчасовому керівництву Центру надійшла команда повернутись до Києва.

Міністр збирався представляти коллективу нового щойно призначеного начальника Центру Володимира Ковальова. Та все ж місцевий господар ДІЕ встиг організувати чудову екскурсію містом і гарний фуршет. Пам’ятаєте про його обіцянку пригостити закарпатською фореллю. Не підманув, пригостив.

Ранком керівництво поїхало в аеропорт, майбутній шеф уже чекав на них у Києві, а досить солідна група начальників ДІЕ налаштувалась мандрувати автомобілями. Дехто з ближніх прямо добирався додому, інші у Львів на поїзди. Але попередньо в усіх маршрут був єдиним – Львівський напрямок через місто Стрий. Звісно, що в авангарді була машина львівської начальниці ДІЕ Наталки Світличної.

Без пригод проїхали Закарпаття, добрались до кордонів Львівщини. Зупинились перепочити на перевалі. Боюсь помилитись, але це, мабуть, був Верецький перевал. Відвідали імпровізовані гуцульські базарчики, придбали сувеніри.

Був кінець травня, але на вершинах гір ще біліли шапки із снігу. Гірські потоки були надзвичайно бурхливими, адже ще відбувалось танення, може уже і не таке інтенсивне.

На перевалі довго не затримувались, обідати ще ранувато. Поїхали в напрямі до Стрия.

Там наша дружня команда повинна розділитись. Одні - на Львів, інші - в бік Івано-Франківська, а треті, а це я з Кущаком, в сторону Тернополя. Та, не доїжджаючи до Стрия, передня машина з Наталкою Світличною повертає з магістральної дороги і по якійсь гірській прямує в лісові нетрі. Десь два-три кілометри вгору і ми біля стрімкого і досить шумливого водопаду. Русло того гірського потоку, зазвичай, мабуть, і не дуже широке, але інтенсивне танення снігів в горах зробили його досить розлогим. Водоcпад мав декілька каскадів, ближній до нас був біля десяти, а то і більше метрів у висоту.

Дика природа, повне безлюддя, останні весняні дні, позаду нудна нарада. Кращого місця для привалу не знайти. Настрій – на всі «сто»! Водії почали готувати скатертину-самобранку, а більш статечні пасажири розбрелись навкруг милуватись такою екзотикою. Майже кожен мав фотоапарат, заклацали затвори.

Припікало сонце, я залишив свій піджак в машині і вирішив піднятись один уверх по руслу, ближче до витоків цієї гірської річки. Пройшов якусь сотню метрів, роздивився. Ложе цього гірського потоку чи річки кам'янисте. Протилежний берег сформувався із майже прямовисної скелі. А ближній берег, де був і я, мав пологу, з деяким нахилом до русла, гранітну плиту. Впадало у вічі, що десь біля самої кромки води, по цій плиті пролягла якась біла смуга шириною біля двох метрів. Подумалось, певне попередньо русло було більш широким, адже пік танення снігу вже минув, залишився тільки отакий слід.

Мені закортіло перевірити наскільки холодна вода. Зробив два кроки, ступив на ту білу смугу і, послизнувшись немов на льоду, опинився в полоні того гірського потоку. В одязі, хоч, слава Богу, без піджака. Слизьке дно, стрімка вода, мене несе вниз, крутить немов якусь поліняку. Якісь імпульсивні спроби вибратись залишились безрезультатними, нема за що зачепитись. Мабуть, не встиг і перелякатись.

Я вище вже зазначав, що водоспад мав декілька каскадів, перший поріг був порівняно невисоким і течія скинула мене з нього абсолютно безболісно. Та попереду був другий. Падіння на каміння при такій швидкості з висоти більше десяти метрів, мабуть, було б з життям не сумісним. Уже безформною відбивною (вибачте за таку дику аналогію) мене понесло б у річку Стир на обід рибам. Окрім пам’яті від мене не лишилось би нічого.

Як у отій давній патріотичній пісні про крейсер «Варяг»:

- Не скажет ни ни камень, ни крест, где легли…

Але ж у мене є Ангел-охоронець! Між двумя каскадами того водопаду, точніше між його порогами було, мов велетенська чаша. горизонтальнее плесо, площею, мабуть, метрів двадцять на двадцять. Вода, попадаючи в ту чашу, якось вирувала, якийсь водоворот. Тому невидима відцентрова сила перекинула мене з протилежного боку потоку до ближнього, де росли густі кущі. І знову, як у далекому дитинстві, я примудрився вчепитись за якусь гілляку, що була над водою. Далі вибратись із води уже було не складно.
Підбігли перелякані друзі, допомогли відчепитись від того куща, подали руки.

Ось гляньте на верхню фотографію, де на передньому плані позує мій колега. Схоже, що в ту мить мене

винесло в поле зору фотооб’єктиву і моя моя голова теж випадково засвітилася на знімку.

Я не впевнений, що ота куля, яка чомусь схожа на футбольний м’яч, то моя голова. Не думаю, що мені закортіло в такий спосіб попозувати у кадрі, але все, що тоді відбувалось зі мною, дозволяє повірити що отим м’ячем тоді була саме моя бідна голова. Альтернативи не бачу. Зауважу, що це було в якихось двох-трьох метрах від того жахливого останнього порогу водопаду.

Мій світлий одяг став зеленим від якихось водоростей, що росли на кам’яному ложі того потоку, яким мене протягнула течія, немов на спортивному бобслеї. Наші водії мали мило, допомогли трохи відіпрати від тої зелені мої бідолашні штанцята. Одного мене після купелі до води уже не відпускали.

Що ж трапилось тоді зі мною на абсолютно тверезу голову? Це роз’яснив мені водій Львівської колежанки Ярослав, до-речі, з яким ще не один раз доводилось зустрічатись і, навіть, побувати на Говерлі. Виявляється вода в деяких гірських річечках досить м’яка на смак і на дотик, бо має в своєму складі гліцерин. Якщо така вода висихає гліцерин залишається на поверхні у вигляді білого нальоту. Це - своєрідне мило, саме тому камінне ложе чи русло того потоку, на яке я ступив, виявилось таким слизьким. Хіба ж я міг про це знати?!

«Вік живи, вік учись» - вчить народна мудрість. Вчитись ніколи не пізно, але добре коли поруч кожного учня є такий відданий, як у мене, Ангел-охоронець! Хіба ж є такі слова, якими можна виразити йому мою вдячність?!