Друга подяка Ангелу-охоронцю

ТРИ ПОДЯКИ МОЄМУ АНГЕЛУ-ОХОРОНЦЮ

(друга подяка)

Зізнаюсь – більшої дурниці в своєму житті я не робив. Та і слово «дурниця» досить м’ягке, щоб визначити всю безглуздність того рішення, яке я тоді прийняв. Досі червонію навіть при згадці про це.

Події відбувались в 1961 році. Я був студентом Одеського електротехнічного інституту зв’язку. Приїхав на літні канікули до батьків у своє рідне село Немовичі. Мого приїзду чекали не тільки родичі, але й декілька односельчан, у яких були якісь ремонтні проблеми з радіоприймачами (телебачення тоді ще не було). Я був чи не єдиним спеціалістом на селі, який щось в цьому тямив. До того ж у мене був так званий «прибор», як його шанобливо величали земляки. Це був компактний прилад-тестер ТТ-1 в деревяному футлярі, певне, військового виробництва. Мій батько в останньому перед канікулами листі, зважаючи на заявки земляків нагадував : «Не забудь взяти прибор».

Звісно, можна було б везти той непрацюючий приймач в райцентр, але це незручно, та й для чого, якщо ось-ось з’явиться Тодік. Пробачте, з Тодіком я вас ще не познайомив. Тодік – це я. На селі кожен мав якесь вуличне прізвисько, такий собі ярлик.

Ось один курйозний випадок. Ще в шкільні роки під час літніх канікул мої друзі-однокласники, а середню школу я закінчував у місті Сарни, вирішили мене провідати. Організували велосипедну прогулянку і приїхали в мої Немовичі, що в 10-ти кілометрах від Сарн. Моєї адреси вони не знали, та на ту пору ніяких офіційних назв вулиць і будинків взагалі ще не було.

Звісно, «язик до Києва доведе». Тож, заїхавши у село почали пошуки. Як знайти Федю Наконечного люди підказали. Знайшли,.. але не мене. Той Федя мав зовсім інше прізвище, але по-вуличному він був «Наконечним». А необхідно було шукати Тодіка. Тільки сільські поштарі могли індентифікувати сельчан відповідно до прізвищ.

Та повернімось до студента на канікулах. Виявилось що тестер на ту пору був потрібний не тільки для приватнх цілей моїх земляків. Не могла дочекатись мене і одна досить поважна особа – сільський електрик Стьопа. Отож заглянув у гості і він.

Знову змушений відступити від канви розповіді, аби читач отримав певну уяву про значимість такої посади, про сільську електрифікацію тієї доби. Старше покоління пам’ятає крилату фразу: «комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї держави». Для молодшого читача нагадаю, що ця теза належала «геніальному» В. І. Леніну, який одночасно мріяв і про світову революцію. Як з «комунізмом» було в Немовичах? Звісно, повного тоді ще не було. Буцім-то і був, але не повний, а якийсь щербатий. Радянська влада присутня, але електрика примітивна і не всеосяжна.

Чому? Державні високовольтні лінії до села ще не добрались. Але місцевий колгосп уже вставав на ноги і спробував проблему електрифікації вирішити автономно. Побудував електростанцію, протягнув електролінії. Зрозуміло, в першу чергу підключались загальногосподарські чи комунальні об’єкти: ферми, школа,клуб, медичні ФАПи… Дочекались черги і декілька сотень будинків односельчан, які певне мали відповідні заслуги перед колгоспом. Тоді слово «передовик» було досить модним.

На мою радість одна із ліній, що йшла до будинку мого поважного земляка, була розташована неподалік від батькової хати. Отож, напередодні не без участі мого гостя –електрика Стьопи. я зміг електрифікувати і рідне обійстя. Тому візит такої значимої людини доставив мені незрівнянне задоволення.

Вікові параметри мого візаві були більш солідними ніж мої. Принаймні, він був вдвічі старшим за мене, але чомусь завжди спілкування між нами було «на ти». Отакі друзі!

Як годиться, зустріч розпочалася із чаркування. В Одесі на той час був дуже популярним такий іноземний напій, як «Кубинський ром». Не знаю, чи справді він мав таку заморську географію, але «градуси» дійсно були відповідними. Отож половину привезеної із Одеси пляшки ми справно продегустували і лише після цього він роз’яснив мету свого візиту.

На одній із фаз електромережі твориться щось дивне: напруга на якийсь час спадає буквально до нуля. Приїхавши на канікули я теж це помітив, але село є село. Подумалось, може хтось неподалік підключився із зварювальним апаратом і останній підсаджує електролінію, таке буває. Щоб дещо розібратись в тонкощах електрифікації, все ж добавлю тільки одну фразу. А саме, на всьому білому світі технологія передачі електроенергії на відстань єдина-трьохфазна. Тому, зазвичай, і бачимо на електроопорах чотири дротини: три – фазні, а четвертий так званий «нульовий».

Отож у селі «захворіла» тільки одна фаза, решта були в нормі. Та до моєї домівки підходила саме та злополучна фаза. Тож візит електрика був дуже доречним. Виявляється що ця проблема виникла уже три дні назад, але розібратись в цьому він не мав можливості і вся надія була на мене та на мій славнозвісний «прибор».

Пам’ятаєте влучні рядки із широковідомої байки «Заяц во хмелю»? На жаль, згадав я про неї тільки згодом. А тоді, після «Кубинського рому»? Які проблеми, розберемось, вперед!

Стьопа мав з собою монтерський пасок, монтерські кігті і відповідну екіпіровку, незважаючи на літо був взутий у кирзові чоботи. Чому на них роблю акцент? На іншому взутті кігті міцно триматися не можуть, це аксіома. А без цих залізяк на опору не заберешся. Та цю істину я прояснив собі дещо пізніше.

Отож, прихопивши тестер, друзі вийшли на маршрут по трасі електролінії. Навіть хмільна голова розуміє – оту фазу щось десь «підкорочує». Що таке «коротке замикання» ( «к.з.») певне відомо кожному. Але де «коротить»? Може там де нема постійного господаря?

Зайшли в клуб, порядок. Йдемо далі по трасі. Ніяких обірваних дротів, ніяких накидів, як часом роблять дітлахи, знайшовши кусок дроту. Правда інколи траплялися дерева, що росли поруч і дроти зникали в їх кучерявих кронах. Але ж гілляка «коротке» не викличе навіть у дощ. Врешті маршрут привів нас до самої електростанції. Це спеціально збудоване приміщення, де працює потужна кіловатів на п’ятсот дизель-генераторна установка.

Ще на підході на слух відчуваєш що генератор працює нестабільно. То спокійна ритмічна робота, а то якийсь форсаж, дизель аж захлинається від перенавантаження. Черговий дизеліст показує на прилади, що на панелі агрегату. Амперметр – контроль сили струму періодами аж зашкалює.

Діагноз сумнівів не викликає, але де шукати оте «к.з.», навіть маючи в руках такий диво-прилад, як тестер? Всі погляди на мене, хто ще допоможе, як не отой «професор» із Одеси.

Що ж мені залишалось, розвести руками ? Не на такого натрапили, вперед! Недалечко від електростанції стоїть така собі лінійна споруда «трійник», дійсно назва від цифри «три». Його задача: електролінію від генератора розвести на два напрямки, адже село це не одна вулиця. Думка працює логічно, необхідно вияснити на якій із двох ліній, що відходять, оте «коротке». Тоді горизонти пошуків скоротяться вдвічі.

Якби ті лінії безпосередньо підходили до щитової електростанції і кожна комутувалась окремим рубильником, ця процедура не викликала б ніяких проблем. Та проектувальник, чи будівельник виявився людиною вкрай економною, підвів тільки одну загальну, а потім розділив на дві. Метрів з двісті дроту він заощадив, але скільки коштував оцей розподільчий «трійник»?

Що ж це за конструкція? Уявіть собі на землі просторово рівносторонній трикутник, по кутах якого стирчать в небо шестиметрові опори. Зверху вони з’єднані між собою деревяними брусами – траверсами. До останніх прилаштовано по чотири металевих гачки з фарфоровими електроізоляторами де кріпляться дроти. Зазначу, що провід для повітряної електролінії це своєрідний канатик, сплетений із шести тонких алюмінієвих жил. Легкий але міцний.

Зауважу, що конструкція отого нашого «трійника» була дещо складнішою ніж звичайного. Чому? Бо в ті часи відбувалась масова радіофікація сіл. Впроваджувалось проводове мовлення. Ленін до цього не додумався, але пізніше радянська влада вирішила, що комунізм неможливий не тільки без електрифікації, а і без радіофікації. Це було суттєво не тільки з позицій ідеології. Такий доступний засіб інформації як радіоточка залюбки бажала мати кожна сім’я. Отой «брехунець», як влучно охрестили в народі гучномовець, користувався великим попитом і пошаною. Навіть і понині багато моїх земляків, втративши таку можливість через перипетії ринкового капіталізму, досі шкодують за цим благом цивілізації.

В шестидесяті роки для пришвидшення темпів радіофікації була запропонована розумна технологія: сумісна підвіска радіодротів на опорах електромереж. Для чого будувати окрему стовпову лінію, якщо на електроопорах на певній відстані можна підвісити і електро- і радіо- дроти?

Так ось на тому «трійнику», про який іде мова, нижче електричних на метрів з півтори проходили і дроти радіофікації. Зауважу, що на них була і неабияка напруга. Якщо у радіоабонента сигнал мав напругу всього в 30 вольт, що абсолютно безпечно, то на магістральних фідерних лініях напруга сягала 240 вольт. Так, ці вольти відносились до звукових частот, але і вони вже вміли «кусатись».

І ще одна «радість» стосовно «трійника». На таких лінійних конструкціях завжди присутній елемент блискавкозахисту. Це дротина, яка стирчить вище опори і тягнеться вниз до заземлення, будучи прикріпленою до стовпа скобами.

Тобто, споруда, до якої ми тоді підійшли, була досить складною в інженерному плані, адже обвішана всілякими дротами, немов новорічна ялинка іграшками. Особливу незручність для монтера становило плетиво електропроводів-перемичок на вершині. Адже чотири приходячих від електростанції дроти комутувались на вісім, що відходили.

Які думки блукали в головах отих спеців біля тієї споруди? Провід фази, що потерпає від «короткого» відомий. Але, повторюсь, на якій із відходячих ліній це «к.з.» шукати? Потрібен експеримент. Необхідно одну із ліній від’єднати. Щоби відімкнути від загального напрямку один із відводів необхідно нагорі вручну відкрутити відповідні перемички.

Як це роблять нормальні люди? На станції вимикають вихідний рубильник, тобто знімають напругу з лінії і навіть її заземляють. Такі вимоги безпеки. Для села відсутність енергії на якусь одну – дві години, та ще й серед білого дня, не проблема…

А що ж вирішують оті два горе-фахівці? Не ламайте голови, не додумаєтесь.

Студент чіпляє на ноги, взуті в якісь розтоптані сандалети чи босоніжки, оті металеві монтерські кігті, одягає на свою тендітну талію монтерський пасок безпеки з ланцюгом-карабіном і – вперед, правильніше – наверх. Для чого? Зрозуміло, відкрутити перемичку і поміряти чи при цьому не стане стабільною напруга. Якоюсь мотузкою прив’язав тестер до шиї, адже руки зайняті при підйомі, і… поліз. Чомусь таке «виважене» рішення задовольнило і помічника студента – електрика, що в кирзових чоботях. Ніяких сумнівів не виникло і в нього. В цьому, певне, допоміг отой продегустований «Кубинський ром».

Зауважу, що «кігті» електрика більші і важчі від зв’язківських . З останніми у мене була певна практика, до інституту я вже працював техніком однієї із райконтор зв’язку і опорами лазив досить вправно. Але оці електромонтерські чіпляв до ніг вперше. Та і прикріпити до моїх босоніжок оті залізяки було практично неможливо, тримались хіба-що на «чесному слові». Навіть виникала думка, чи не варто перевзутись у чоботи свого компаньона Степана. Та розуму не вистачило, а може заперечував високий інтелект. Таки ж поліз, почергово притримуючи ті кігті руками. щоб якось фіксувати їх на деревині.

Врешті добрався до нижніх дротів радіолінії. Боячись заплутатись в них через металевий ланцюг, що звисав з пояса, все таки подолав і цю перешкоду. Пам’ятаю, якісь директиви з цього приводу видавав і електрик, що стояв внизу. Перевів подих, відсапався і вирішив подивитись чи ще далеко до отих уже електричних дротів. Зауважу, що попередньо я дивився тільки вниз на оті злополучні кігті і був у напівзігнутому стані. Тому випрямляюсь, піднімаю голову і, Боже… сніп іскор сиплеться з очей, на якусь мить відключається свідомість…

Я чолом торкнувся фазного дрота! При цьому майже босі ноги через металеві кігті мали надійний контакт із заземленим проводом громозахисту, що йшов опорою. Не стану фантазувати, відтворюючи стан людини, коли через її тіло від спітнілого лоба до самих п’яток проходить струм від фазної напруги в 220 вольт. Про мої некеровані дії згодом розповів мій горе-колега, що стояв на землі. Той електричний удар змусив мене інстинктивно стиснути опору руками. Голову відкинуло назад і, слава Богу, повторного зіткнення, яке могло би уже закінчитися трагічно, не відбулося. Оті судомно стиснуті руки врятували мене від падіння вниз головою, адже карабіном монтерського паска заякоритись я ще не встиг.

Коли прийшов до тями і відкрив очі безпосередньо перед собою побачив отой страшний провід - алюмінієвий канатик, з яким встигло «поцілуватись» моє чоло. Глянув вниз на свого зблідлого колегу, той кричить: «швидше злазь». Можна подумати, що я знову таки збираюся встромляти свою голову в оті дроти і продовжувати пошук «к.з.». Що треба добиратись до землі розумію і я. Але як? Руки прикипіли до стовпа, ноги тремтять. Та хіба тільки ноги – усе тіло. Зате голова світла, залишки тонізуючого кубинського напою випарувались за одну мить.

Та все ж якимось чином спустився на грішну землю до розгубленого Стьопи. Хміль вийшов і з нього. Подивився на мене, вигукує:

- Що в тебе на лобі?

Дійсно, відчуваю, що щось пече. Але дзеркала нема, не побачиш. Торкнувся рукою –боляче.

- А що там?

- Та якийсь червоний шрам на півлоба.

Уже вдома роздивився: горизонтально на чолі вище брів пропечена смуга від контакту з електропроводом. Не суцільна, а якась косо-пунктирна, рельєфний слід від алюмінієвого канатика. Чомусь електричний опік шкіри довго не гоїться, така людська природа. Принаймні, два тижні я намагався не попадати на очі знайомим, щоб не відповідати на запитання стосовно такої оригінальної ранки. Якусь нісенітницю плів і батькам. Мовчав і Степан, сумління мучило і його.

Думаю, мій Ангел-охоронець цією відмітиною мабуть-таки вирішив покарати і мене, бо я таки заслужив. Терпець може урватися навіть і в ангела. Та все ж подяка йому подвійна, адже врятував мене від власної дурості і багато чому навчив.

Все своє доросле життя я мав справу з електрикою. Були і вольти, були і кіловольти. Але цей урок запам’ятав твердо. І, навіть, будучи керівником, жорстко зупиняв всілякі спроби своїх підлеглих повторити щось подібне.

А місце і причина того «короткого замикання» виявилися самі по собі буквально на слідуючий день. Якийсь чоловік темно ввечері йшов вулицею і помітив в кроні дерева, що росло по трасі електролінії, інтенсивне іскріння. Там електродроти йшли через гілля, що залишилось необрізаним. Нічого не вдієш – колгоспна лінія. Та хіба таке не зустрінеш і зараз? Звісно, про це іскріння був повідомлений електрик. І що він виявив?

Таку своєрідну диверсію зробили, мабуть, діти, адже це було безпосередньо біля школи, а сільські школярі на канікули на моря не їдуть, гуляють самі по собі. Причепили дротяну перемичку, загнувши дротину гачком, на один із фазних проводів. Нижній кінець перемички періодично торкався «нульового», Повіє вітерець, гілляка ворухне той дріт і він на певний час приварюється до перемички, ось вам і «к.з.». Через хвилину така ж картина але в зворотньому напрямі. Парадоксально, адже ми також тоді, ідучи по трасі в пошуках «короткого», проходили біля цього дерева, але на той момент нічого не виявили. Не захотів вітерець нам допомогти, а листя оту перемичку надійно сховало.

Про це відкриття мій друг електрик повідомив мене одним із перших, знову заглянувши до мого дому. Але «Кубинський ром» у мене, на жаль, уже закінчився…