Баннер

Интернет реклама

Баннер

суботу, 16 лютого 2013 р.

Хто, коли і чому назвали Запорізьку Січ українською


Минуле кожної країни і кожного народу ототожнюється в історичній пам’яті поколінь з епохальними, перемінними подіями і періодами, які за збігом часу не втрачають своєї актуальності, а також виховного і повчального значення.Україна має надзвичайно цікаву, багату, славну і водночас трагічну воєнну історію. Питання утворення, існування та занепаду Української козацько-гетьманської держави і сьогодні залишається однією з центральних проблем вітчизняної історії, яка вимагає наукового переосмислення, звільнення від застарілих стереотипів й ідеологічних нашарувань.

Очевидно, що люди епохи пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу, в тому числі й ті, що населяли «стару» – козацьку Україну, мали зовсім інше політичне мислення, ніж суспільство на початку третього тисячоліття. Цілком очевидно, що три-п’ять століть тому тогочасні інтелектуали та політичні діячі зовсім інакше усвідомлювали й міжнародно-правові відносини між різними державами та політичними утвореннями3. А вони значною мірою залежали від процесу перетворення старих «приватних» сюзеренно-васальних феодальних відносин спочатку в «приватно-політичні», а потім і у «державно-політичні» зв’язки, заміни персональних взаємин між главою держави, суверенами та васальними володарями на модерні інституційні відносини між урядами й усією масою підданих тієї чи іншої країни.
Протягом XV–XVII ст. політика персональних уній, династичні й спадкові проблеми викликають перерозподіли держав, відчуження територій, змінюють державні кордони й стають причиною виникнення об’єднаних королівств та імперій4. У цей час, європейський континент являє собою картатий конгломерат монархій – абсолютних, обмежених, номінальних (імперія), національних, багатонаціональних – і республік – олігархічних (Венеція, Генуя), федеративних (Голландія, Швейцарія), шляхетських («уявна монархія» в Польщі й частково Угорщині) і т.п.5 Характеризуючи європейський Ренесанс щодо творення державних структур, історики вказують на існування держав-комун, сеньйорій, регіонально-абсолютистських, територіальних держав, різних напів васальних і напівзалежних утворень тощо6. Очевидно, цей перелік можна доповнити за рахунок виникнення й інших державно-політичних систем Центрально-Східної Європи7, зокрема, й такого державного організму, як «Український гетьманат» (самоназва «Військо Запорозьке»), що виник у середині XVII століття в результаті революційних подій на теренах «руських» воєводств Речі Посполитої.

КОЗАЦЬКА ВОЛЬНИЦЯ

Ще не вдалося довідатись, хто, коли і чому назвав Запорізьку Січ українською, адже кордони вільностей козацьких час від часу мінялися. Перші згадки в загальних рисах: ” … поляки, прийнявши у свої землі Київські і Малоросійські в 1340 році, через деякий час тих людей зробили рабами, але ті люди, що не винесли його, почали самовільно селитися на берегах річки Дніпро, нижче порогів, в пустих місцях і диких полях, харчуючись рибою і звіриною ловлею” – свідчать староруські літописи.

Польський король Сигізмунд I /1507-1548/, найперший дарував козакам у вічне володіння землю біля порогів на обох берегах Дніпра. Але конкре-тно встановлених меж не було, починаючи з цього часу по 1705 рік, коли 22 жовтня в межовому запису між Москвою і Портою вперше згадується більш визначені межі козацьких вольностей, але й то лише зі сторони Польщі.

З 1709 по 1783 роки козаки жили на татарських землях, але з 1734 р., після перемоги Росії над турками, у якій значний внесок був і козаків, вони знову перейшли під владу Росії. А у 1743 році запорожці подали скаргу на ім”я Єлизавети Петровни на донських козаків, за те, що дончаки чинять величезне лихо, виганяють риболовів з Калміуса і Міуса. По цій скарзі імператриця своїм указом веліла” Накрепко утвердить, дабы донские казаки в ловлении в вышупомянутых рыби и зверья, никакого препятствия и обиды отнюдь не чинили под тяжким штрафом”…

Як відомо запорізькі козаки жили на Січі без жінок, звісно і без покоління. Отож для того щоб якось тримати стабільною свою чисельність, вони приймали до свого кола будь-кого. Є свідчення, що на Січі можна було зустріти осіб різних народностей, ледь не зі всього світу.”Запорізькі козаки-відмічає дослідник ХУIII століття Йоганн Георгі- були безрідні потомки черкаських козаків на Дніпрі. Тут були зневажені злидарі і ті котрі від жінок повтікали або не мали насущного кусочка хліба на прожиття, були тут і ті, котрі відчували в собі “вогняну волю”, богатирську силу і в душі носили лють і горе”…

Від польської влади не раз виставлялись претензії в Кіш, як це було наприклад, після сойму 1535 року, не приймати у військо запорізьке засуджених до смерті, а самим полякам було заборонено з запорожцями в похід ходити.

Крім дорослих, безперервно йдущих на Січ, чимало попадало й хлопчиків. Одних батьки самі приводили, других козаки в полон брали у походах а потім всиновлювали на Січі. Але всякому, хто б звідки не був, на Січ дорога була відкрита лише для тих хто виконував слідуючих п”ять вимог: бути вільним і неодруженим чоловіком, розмовляв по малоруські, присягнути на руському самодержцю, бути православним і бути навченим військовій справі. Можна було бути дворянином, поповичем, козоком, татарином, турком, ким завгодно, але найголовніше-козак не мав мати жінку. На Січ не допускали навіть матерів і сестер…

Життя запорізького козака- свого роду аскетичне, до якого він дійшов досвідом: “лицарю і лицарська честь, а не біля жінки пропадати”. І щоб якось полегшити свою одиноку долю, якщо не мати коханої дружини, то хоч супутників життя, запорізькі козаки завели у своєму колі так зване побратимство. Бо ж з одного боку, січовик теж мав душу і серце й відчував потребу когось любити, до когось прихилитися: але жінки любити не мав права, отож мусив “прихилятися” до такого ж, як сам “небораки”. З іншого боку січовик, який постійно воював, потребував вірного товариша. Так зовсім чужі один одному люди “братались” між собою. А для того, щоб дружба була узаконена побратими йшли в церкву і в присутності священника зарікались: “Мы нижеподписавшиеся, даем от себя сие завещание пере богом, что мы братии, и с тем, кто нарушит братства нашего союз, тот перед богом ответ да воздаст перед нелицемерным судьею нашим Спасителем. Вышеописанное наше обещание вышеуказанных Иванов /двоє братів Іван та Іван/ есть; дабы друг друга любить, не взирая на напасти стороны наших либо приятелей, либо непрятелей, но взирая на миродателя бога; к сему заключили хмельного не пить, брат брата любить. В сем расписуемось”

Після побратими власноручно ставили значки на зароку, слухали вінчальну молитву, дарували один одному хрест, тричі цілувались і виходили з церкви мов би рідними братами до самої смерті.

Отже в Січі жили виключно не одружені на жінках козаки, які називали себе лицарями і товаришами. Тут вони розсереджувались на тридцяти восьми куренях на самій Січі.

Заборона приведення жінок на Січ розповсюджувалась не лише на січовиків, але й на інших осіб. В 1728 році трапився такий казус:

На Січ приїхав російський підполковник Глєбов з власною дружиною і її покоївками. Як тільки пронеслася про це чутка, козаки обступили помешкання Глєбова з вимогою видати їм жінок,”дабы каждый имел в них участие”. Підполковник з величезними труднощами зміг умовити запорожців від вчинення ганьби над жінками, лише після того, як виставив їм кілька бочок горілки. Але після того, як козаки спустошили бочки, вони знову взялись за своє. Отож полковник змушений був спішно покидати Січ.

Отож яка це була українська козацька вольниця- думаючий додумається, а кмітливий і розсудливий- догадається…

МОРСЬКІ ПОХОДИ

Загальновідомо, що організація морських походів низовиків була прерогативою козацької ради і здійснювалася за її рішенням на основі неписаних норм звичаєвого права та демократичних традицій, що існували на Січі. При цьому свою стратегію і тактику козацьке керівництво, як правило, не узгоджувало з володарями сусідніх країн.

З кінця XVI ст. запорізькі козаки ходили у морські походи, нерідко й по кілька разів. Через це Османська (Оттоманська) імперія поступово втрачала абсолютний контроль над Чорноморським басейном. Уже на початку XVII ст. турки нерідко змушені були переходити до оборонної стратегії, з великими труднощами захищаючи на побережжі міста, фортеці, а на воді торгові кораблі. А в окремі періоди багатовікової жорстокої боротьби запорожцям вдавалося контролювати басейни Дніпра та Бугу, побережжя Чорного й Азовського морів.
Ще до утворення української козацької держави в середині XVII ст. запорожці здійснили успішні морські походи, а козацький флот зміцнів організаційно і збільшився чисельно. Так, у 1606 р. вони вдало штурмували Кілію над Дунаєм, Акерман (Білгород) над гирлом Дністра і болгарську Варну1. Це був перший набіг запорожців, що звернув на себе загальну увагу. Пізніше, на протязі наступних 15 років, запорожці вдало ходили на Азов, Кафу, Трапезунд, Трабзон, Кодрід, Карамуссал і Сіноп тощо2, завдаючи суттєвих втрат цим та іншим містам і твердиням, які знаходилися вздовж побережжя.
Через активні наступальні дії козацького флоту турки неодноразово були змушені відбудовувати укріплення і фортеці в пониззі Дніпра – Очаків, Тулчу, Каракермен та інші. Проте козаків це не зупиняло. Вже в березні 1624 р. вони організували черговий похід. Десант із 80 “чайок” висадився поблизу Кафи і здобув її.
У серпні, як повідомляв київський митрополит Іов Борецький, запорожці на 102 “чайках” зіткнулися з турецьким флотом із 25 галер і 300 ушкалів біля виходу з Дніпровського лиману. Битва тривала кілька днів. Козаки все ж прорвалися у Чорне море, а потім спалили маяк Форос, укріплення Бююкдере, Єнікьой та Істіньє3.
У 1625 р. козацький флот у кількості 300-380 “чайок” також тричі виходив у море. Запорожці знищили безліч міст на малоазійському побережжі, ходили під Царгород і, вертаючись, під Очаковом пробилися крізь турецьку ескадру, що мала у своєму складі 20 галер і багато човнів. У 1626 р. були чутки, що на море вибирається вже тисяча човнів. Але насправді ходило тільки – 60. Козацькі “чайки” загналися аж до устя р.Ріон на Закавказзі, але турки половину з них захопили в полон. У 1627 р. були знову малі набіги, по 60-80 чайок. У 1630 р. коло Монастирського острова випищики підготовили 300 човнів. Тоді козаки пограбували сильно ціле болгарське побережжя, аж до передмість Царгороду4.
Виходило так, що перед походом (за чотири – п’ять тижнів до попередньо призначеної дати), січове керівництво по паланках розсилало універсали, а по містечках і селах розходились знані “в народі” козаки, кобзарі, які в базарні та ярмаркові дні агітували люд за свою справу.
І вже протягом тижня-двох Січ поповнювалася як досвідченими у військовій справі козаками, так і новобранцями – добровольцями рекрутами (молодиками). Їх готували певний час похідні отамани та інші старшини. Новоприбулі самостійно мали забезпечити себе усім необхідним для походу – амуніцією, зброєю, припасами.
Перед виступом їм надавалася можливість попрощатися з рідними та близькими. Збір на Січі переважно відбувався своєчасно, бо ніхто не хотів “зганьбити себе довіку”.
Безпосередньо в морський похід відбирали особливо “сильних духом і тілом”. З відібраним особовим складом проводились військові заняття (за сучасною термінологією: своєрідний курс морського піхотинця), насамперед ретельно готували “степовиків”. Підготовка проводилася таємно. Про мету походу рядові козаки інформувалися тільки в загальних рисах. Мінімальним, так би мовити спартанським, було їх забезпечення провіантом. Він складався головно з сухарів, копченого м’яса, сушеної риби, пшона, ячмінного борошна. Велика увага приділялась і боєзапасам. Кожний учасник повинен був мати при собі шаблю, дві рушниці, 6 фунтів пороху, відповідну кількість куль і шроту. На “чайці” розміщався екіпаж від 50 до 70 козаків та кілька фальконетів (легких гармат).
Про широке застосування фальконетів запорожцями під час походів засвідчив, зокрема, відомий французький військовий інженер Г.-Л. Боплан, який у 1630-1648 рр. перебував на службі в польського уряду, керував будівництвом фортець на Півдні України. Він зазначив, що на козацькому човні – “чайці” встановлювалося 4-6 гармат такого зразка5. А враховуючи той факт, що в морський похід, як правило, вирушало близько 60-100 “чайок”, то в середньому виходило по 100 гармат на кожну тисячу козаків. Це давало можливість козацькому флоту завдавати відчутний удар по супротивнику.
Значна увага приділялася морально-психологічному стану учасників рейду. Залишаючи Січ, вони суворо дотримувалися традиційних ритуалів і звичаїв. Особовий склад “чайок” формувався переважно за курінним принципом і тоді козаки добре знали один одного. Під час бою останнє мало дуже важливе значення, бо підвищувало рівень взаємодопомоги. Вживання спиртних напоїв категорично заборонялось, а за порушення – винуватця викидали за борт, незважаючи на його попередні заслуги.
У поході козаки одягалися просто і зручно: довга сорочка, шаровари, жупан із товстого сукна і шапка. В море найчастіше виходили після Спаса, восени, іноді – ранньої весни. Темні ночі, похмурі туманні дні нерідко сприяли успіхові у боях.
Перед появою повного місяця флотилії “чайок” спускалися вниз по Дніпру. Першим ішов човен похідного отамана, за ним почергово – решта суден. Пливли майже впритул, що дозволяло швидко і чітко виконувати всі команди, які надходили з авангардної “чайки”. Морський прапор на ній використовувався для сигналів. Отаман стояв на спеціальному підвищенні на носі “чайки” і мав можливість спостерігати за рухом всієї флотилії. Подолавши шлях Дніпром, козаки добиралися до острова Тавань і гирла Дніпра – виходу до Чорного моря, де починалися для них серйозні випробування.
Турецькі вартові ретельно охороняли вихід у Чорне море, використовуючи різні засоби. Так, від фортеці Кизикирмен і міста Ослана до о.Тавань Дніпро перетинали залізні ланцюги, залишаючи лише вузькі “ворота” – прохід, на який була націлена вся берегова артилерія. Цю небезпечну ділянку запорожці проходили вночі. Спочатку вони спускали кілька великих стовбурів дерев. Причому до них прив`язували каміння певної ваги, щоб ті пливли сторчака. Коли стовбури вдарялися в залізні ланцюги, то турки сприймали їх за щогли “чайок” і відкривали вогонь. Нападники очікували між плавнями, в очереті, доки турки використають біля гармат боєзапас або розіб’ють ядрами перепони. Після припинення артилерійського вогню козаки підходили до лінії ланцюгів, у разі необхідності сильним натиском розривали її і виходили на оперативний простір.
Їхня тактика ведення бою була досить різноманітною: від блискавично коротких, до тривалих каботажних і транзитних рейдів.
Якщо туркам вдавалося галерами своєчасно блокувати запорозький флот, що зосереджувався біля Таваня або в гирлі Дніпра, низовики, використовуючи ширину лиману та швидкісні якості “чайок”, погодні умови, найчастіше “відривались” від противника.
Втративши фактор раптовості, козаки змінювали тактику. Вони причалювали до пустельних берегів, “відсижувалися” там певний час, а вже потім, з суходолу, брали “на шаблю” якесь турецьке місто, громили його берегові гарнізони, які очікували напад з моря. У здобутих містах запорожці довго не затримувалися, швидко вантажили трофеї і виходили в море. Іноді в поході вони розділялися на дві частини. Тоді одна йшла суходолом, друга на “чайках”. Проте згодом вони знову об’єднувалися в заздалегідь домовленому місці і спільно атакували турків.
Як свідчать джерела6, турки ретельно вивчали стратегію і тактику запорожців, вживали контрзаходів. Однак їм не часто вдавалося розгадати задум останніх. Наприклад, коли розвідка сповіщала про турецьку засідку на Дніпрі, то козаки притоплювали свої “чайки”, залишали біля них кількох джур і досвідчених “товаришів”, а самі вирушали в обхід. При потребі вже через кілька днів їх флот знову поставав у повній силі.
Вміло використовували запорожці і мореходні якості своїх човнів. Борти “чайки” піднімалися над водою лише на два фути. При невеликій хвилі (до 0,5 фута) вони ставали малопомітними для супротивника. Це давало змогу козакам першими виявляти ворожі патрульні кораблі та флотилії. Дотримуючись дистанції, вони могли йти за галерами цілий день і тільки в надвечір’я починали готуватися до нападу. Їхні човни заходили, як правило, з боку сонця, що сприяло непомітному скороченню відстані. Йшли на абордаж опівночі чи вже перед самісіньким ранком, використовуючи тим самим фактори раптовості, маневру та швидкості дій.
Турки намагалися уникати бою з козаками поблизу берегів, оскільки тоді маневреність “чайок” залишала для них мало шансів на перемогу. Коли ж їм випадало зіткнутися у відкритому морі, то запорожці починали “крутити веремію”7. Вони на повній швидкості підходили до турецьких суден, давали залп із гармат і рушниць, а тоді відходили. Маневр повторювали вдруге, втретє, але вже з інших позицій. Траплялося, що всією армадою атакували тільки один турецький корабель, завдаючи йому значних пошкоджень і фізичних втрат. Оговтавшись, турки готувалися до “веремії”, а козаки вирішували дати вирішальний бій. Нерідко захопивши кілька турецьких суден, вони використовували їхню вогневу міць супроти противника, примушуючи його відступити. Коли ж цього досягти не вдавалося, то самі налягали на весла і тікали.
Турки постійно влаштовували різноманітні засідки, щоб захопити козаків, коли ті поверталися з походів. Однак уникнути цього дозволяла добре налагоджена розвідка, яка знала практично про всі наміри ворога. Коли ж на вході до гирла Дніпра турецьку оборону прорвати не вдавалося, вони знаходили поблизу Очакова затоку і волоком (по 200-300 чол.) перетягували кожну “чайку” через суходіл, після чого через 2-3 дні опинялися вище турецької засідки і поверталися на Січ.
Інколи турки “намертво” перекривали їм шлях додому біля Очакова. Тоді низовики заходили з Чорного моря до Керченської протоки, звідти до Азовського моря, а там аж до гирла Дону. Потім р.Міус піднімалися вгору наскільки було можливо, волоком перетягували судна до Вовчої Води (притоки Самари) і вище фортеці Кодак діставалися Дніпра. Однак цей шлях ними обирався тільки тоді, коли не було іншого виходу. Нерідко потерпали запорожці за штормової погоди. Тоді флот турків набував значної переваги. За таких умов, у ході бою, гребці “чайок” прив`язували весла до бортів і, безперервно заряджаючи рушниці, передавали їх стрільцям. Великі втрати козаків призводили до того, що лише кожний п`ятий з них повертався на Січ8.
Конкретно про рівень воєнно-морського мистецтва козаків дає певне уявлення штурм міста-порту і фортеці Варни, яка вважалася неприступною. Наперед ознайомившись з районом бойових дій, запорожці обійшли фортецю з суходолу, виманили з неї основні сили турків і завдали по них несподіваний удар, в результаті якого останні зазнали великих втрат. Потім штурмом увірвалися до міста і з тилу розгромили берегові укріплення. Одночасно, козацькі “чайки” вдарили з моря і знищили на рейді всі турецькі кораблі9. Таких рішучих і несподіваних дій супротивник, зрозуміло, не очікував.
Таким чином, з вищесказаного можна зробити висновки, що основними рисами козацького воєнно-морського мистецтва на той час були: по-перше, рішучість і активність дій, завдавання превентивних ударів з метою перехоплення ініціативи; по-друге, висока маневреність та мобільність; по-третє, швидка і більш-менш точна оцінка та урахування реальних обставин; по-четверте, ретельна підготовка удару; по-п’яте, жорстка військова дисципліна, тверде і безперервне управління особовим складом під час морських походів; шосте, раптовість; сьоме, постійна висока підготовка до ведення бойових дій за будь-яких умов; восьме, вміння проводити бій незалежно від кількості супротивника; дев’яте, стійкий морально-психологічний стан запорожців. Все це актуально і сьогодні.
В очах тодішнього світу успішні дії козаків на морі викликали захоплення в країнах Середземномор’я, на Балканах, в Італії, бо вони теж вели запеклу боротьбу проти османського поневолення.
Дослідження української воєнної історії, зокрема козацького воєнного мореплавання, повинні істотно поглибити наші знання і уявлення про характер, перебіг та закономірності історичного процесу. Запорозьке козацтво продовжило і розвинуло вітчизняне мореплавання, пристосувало його до конкретних умов свого часу. Завдяки воєнному морському флоту козаків, протягом століть розхитувалась і сковувалась міць однієї з найсильніших морських держав – Оттоманської імперії. Козацтво оберігало етнічну територію українського народу. З іншого боку, участь запорожців у російсько-турецьких війнах певною мірою сприяла витісненню турок із Північного Причорномор’я. Без допомоги козацького флоту Російській державі не вдалося б цього зробити.

РЕЄСТРОВЕ КОЗАЦТВО

До того ж, з одного боку польський уряд вважав реєстровців дуже важливою силою в своїй міжнародній політиці, а з другого – не без підстав підозрював їх у симпатіях до визвольних рухів українського народу, які проявились під час повстаннь К. Косинського та С. Наливайка [2, 341]. Реєстрове козацтво також не могло забути кривавих придушень повстань та тих утисків реєстру, які були запроваджені після 1596 року. Проте, розуміючи, що без козацького війська виправа до Молдавії може зірватися, польський уряд починає переговори з козаками, тим більше, що значна їх частина підтримувала волоського (мунтянського) воєводу Михайла Хороброго, що наважився підняти руку на польського ставленика молдавського господаря Ієремію Могилу.
Послане до Молдавії польське військо на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським, до якого приєднались магнати Сенявський, Вишневецький, Ходкевич, Данилевич, Потоцький з своїми надвірними командами, було замалим. З огляду на це король Сигізмунд ІІІ, великий коронний гетьман Я. Замойський та гетьман польний С. Жолкевський запропонували набрати якомога більше «охочих» козаків йти з польським військом на допомогу І. Могилі.
Обговоривши цю пропозицію з старшиною, Кішка в листі до короля від 1 липня 1600 року виставив умови, за яких козаки готові були йти до Молдавії, а саме: скасувати заборони, встановлені для реєстровців після повстання 1596 року, надати право їм користуватися вільностями «котрі їх предки користувались спокійно, шануючи надання покійного короля Стефана» (Баторія – авт.), скасувати всілякі «незносні кривди», які терплять козаки від державців королівських маєтностей, видати війську затриману платню й нарешті просили надати їм «знаку – себто корогви його королівської милості, щоб під тим знаком могли ходити і бути знані як слуги його королівської милості»[3, 248-249].
Другий лист майже аналогічний першому було направлено того ж дня до Я. Замойського від всього війська. Польський уряд мусив погодитись з вимогами реєстровців й 16 липня 1600 року вони рушили з Запоріжжя до Молдавії. По дорозі, запідозривши його в зносинах з Михайлом Хоробрим, козаки Кішку заарештували, а на його місце обрали Гаврила Крутневича, але, як зауважує М.Грушевський, «се мабуть був якийсь партійний вибух, який полагоджено і вернено пізніше булаву Кошці» [3, 249].
Молдавська кампанія скінчилась досить швидко, вже в жовтні Михайло Хоробрий програв об’єднаному польсько-козацькому війську, а його князівство Я. Замойський оголосив васальною провінцією Польші, призначив господарем брата Ієремії – Семена Могилу.
Після Молдавії польський уряд мав перекинути війська до Ливонії з огляду на дії шведського регента Карла, котрий захопив Естонію й восени 1600 року вже воював на території польської Ливонії. Знову знадобились козаки та їх гетьман Самійло Кішка. На кінець січня 1601 року був скликаний сейм, що мав затвердити кредити на Ливонську війну. Самійло Кішка звертається до С. Жолкевського з листом, котрим в дещо запобігливій формі, але рішуче повторює основні вимоги козаків, висунуті в листах 1600 року до короля Я. Замойського. Сейм, хоч і не вповні, але задовольнив козацькі вимоги і зняв баніцию з усіх, хто мав взяти участь у війні, звільнив їх від плати «умерших», гарантував захист від всіляких кривд родинам учасників виправи, обіцяв повернути столицю реєстрового козацтва – Трахтемирів. Разом з тим сейм застерігав, що в разі повторення козацьких бунтів, банація, проголошена 1596 року, буде повернута знов. Крім того, уряд не визнавав остаточно козацького імунітету. Неясно було і з платою козакам за службу. Проте головного Кішка досяг: зняття баніції і припинення проти козаків і їх родин репресій. Перед реєстром відкрились перспективи подальшого збільшення.
Ливонський похід став дуже тяжким для козаків. Вони страждали від голоду й холоду, про що писав Кішка в листах до Я. Замойського. Козаки вимагали поліпшення свого становища, просили перевести їх в більш сприятливе для проживання місце, ніж околиці міст Ермеса та Рінгена. Кінчилось це тим, що вони забунтували, погрожуючи Кішці, як свідчить останній лист гетьмана від 18 січня1602 року до Я. Замойського, побити його камінням.
А. Стороженко [9, 324] припускає, що можливо так і сталося. Проте більш ймовірно, що він загинув в битві під Феліном (нині м. Вільянді, Естонія).
В Баркулабівському літописі знаходимо такий запис: «Там же того Самійла убито, а поховано у Києві». Можливо, як міркували П. Куліш [5, 77] та А. Стороженко [9], в збудованій Кішкою церкві Миколи Доброго. Такої ж думки дотримувався і український літературознавець М. Петров [8, 201]. Навесні 1603 року козацьке військо повернулося в Україну.
Такі факти біографії С. Кішки подають М. Грушевський, М. Драгоманов, А. Стороженко, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, В. Голобуцький, а також автори нещодавно опублікованого двохтомника «Історія українського козацтва» (К., 2006).
Проте 1996 року вийшла стаття Ю. Мицика з новою версією щодо життєвих обставин Самійла Кішки. Маємо на увазі статтю в журналі «Вежа» під інтригуючою назвою «Гетьман Cамійло Кішка і його незнаний лист» [6]. В невеликій за обсягом статті Ю. Мицик намагається довести, що гетьман Кішка не загинув в бою 1602 року під Феліном, а взявши участь у Цецорській битві 1620 року, потрапив до турецького полону. Восени 1627 року підняв повстання невільників-гребців й зумів провести вже вільну від турків галеру до острова Сицилія і став у місті Палермо. Прийнятий віце-королем Королівства Обох Сицилій Філіпом ІІІ та папою Урбаном VІІІ, він повернувся на батьківщину і невдовзі помер [6, 208].
Розглянемо, про що тут йдеться, і як автор статті дійшов до таких сенсаційних висновків. Передусім зауважимо, що повстання невільників-гребців описане сучасником події в «Короткому описі здобуття в порту Мітіліні головної александрійської галери і визволення 220 християн-в’язнів завдяки мужності та відвазі капітана Марка Якимовського, що був в’язнем на тій таки галері», що був перекладений з італійської на польську 1628 р. В. Голобуцький свого часу дослідив цей документ і довів, що зміст його є автентичним з написом, вирізьбленим в м. Палермо, котрий там і досі знаходиться на двох дошках – латинською та італійською мовами в каплиці Св. Розалії на горі Сан-Паллегріно (свого часу В. Голобуцький одержав від амбасади СРСР в Італії фотографії цих дощок). Подаю латинський напис в перекладі: «Русини, які в неволі у турків перебували, під проводом Марка Сакмовського підготували дуже умілу втечу, коли їхня військова трирядна галера з Александрії відбилась від інших; звільнившись, вони прибули 7 грудня 1627 року до Палермо і на честь перемоги над турками і на пошану Святої Дівиці (св. Розалії – заступниці Палермо і всієї Сицилії – авт.) поставили галеру як пам’ятник на скелю; добровільно залишившись тут працювати, вони частину військової здобичі пожертвували на побудову каплиці заступниці Сицилії» [1, 261].
Італійський текст створений пізніше і має певні розбіжності з латинським: тут прибуття галери датовано 7 грудня 1622 року. Зважаючи на те, що латинський текст старший, В. Голобуцький вважав більш точною дату 7 грудня 1627 року, тим більше, що це збігається і з текстом відомого нам «Короткого опису…». Слід зауважити, що короткий опис, значний і в італійському варіанті (Марнавізіо), теж повідомляє, що бунтівні галерники «поминувши Реджію, через якихось п’ятнадцять днів припливли до Мессіни, звідкіля приблизно в цьому ж місяці (грудні) за наказом віце-короля неаполітанського (розрядка моя – авт.), прийшли до Палермо (т. б. 7 грудня, як це і значиться на дошці) [1, 265].
Щодо згадки в статті Ю. Мицика про «віце-короля Королівства Обох Сицилій Філіпа ІІІ Габсбурга (в Неаполі)» [6, 208], то короля Іспанії Філіпа ІІІ (1598 – 1621 рр.) в 1627 році уже не було серед живих. В цей час правив його син, іспанський король Філіп IV (1621–1665 рр.) і, слідом за своїм дідом Філіпом ІІ, титулувався ще й королем Неаполя і Сицилій, які на той час належали Іспанії (але, будучи королем Іспанії, він не міг бути віце-королем країни, яка йому належала). Отже, за Філіпа IV Королівства Обох Сицилій не існувало, воно було захоплене іспанською короною, а на Сицилії порядкував заступник іспанського короля – віце-король.
Проте, видно бажаючи якось підкріпити свою версію, Ю. Мицик штучно притягує до епізоду повстання невільників під проводом Марка Якимовського «Думу про Самійла Кішку» і стверджує, що описи повстання козаків у «Думі» та «Короткому описі…» збігаються «майже в усьому за винятком імені вождя» [6, 208]. Але це не так. Не збігаються не лише персоналії, а й географічні назви. Візьмемо бодай перші рядки думи:

«Ой із города із Трапезонта
виступала галера…
То в цій галері Алкан-баша,
Трапезонська княжа гуляє…»

Географія пересування галери Якимовського і галери, де за «Думою» знаходився Кішка, як бачимо, різна. В одному випадку острів Лесбос, а в іншому – Трапезунд на Чорному морі. Фігуранти теж інші. Серед невільників були:

«Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий – Марко Рудий, суддя
військовий;
Третій – Мусій Грач, військовий
трубач;
Четвертий – Лях-потурнак…»

Далі ще більше розбіжностей: турки на галері: «Проти Кафи – города приставали…» А потім: «Коло пристані Колезької спати полягали…», тобто з Кафи підійшли до Козлова (тепер м. Євпаторія). Саме тут Кішка і визволив себе і невільників-козаків [4, 189-190].
Для чого Ю. Мицику потрібно було накладати текст «Думи» на історичний документ 1627 року? Мабуть для того, щоб уможливити трактування змісту «Думи» як такого, що відображає документально зафіксований свого часу в італійських джерелах реальний історичний факт – захоплення в 1627 році невільниками турецької галери та доставлення її до м. Палермо.
Чи є таке трактування оригінальним? Навряд. Намагання зробити Самійла Кішку, всупереч документальним свідченням про його смерть у 1602 році, героєм пізніших подій, щоправда не 1627 року, а 1643 року, свого часу піддав критиці М. Грушевський. Тоді підставою для такої спроби стала віднайдена В. Антоновичем італійська брошура 1643 року та висловлене ним же припущення, що опис у цій брошурі подій 1643 року є подібним до традицій «Думи про Самійла Кішку», а отже те, про що повідомляється в брошурі, могло бути прототипом змісту «Думи». «Як гіпотеза, – пише М.Грушевський, – ся гадка про аналогічну традицію про Кішку, скомбіновану потім з подією 1643 року, може уйти. Але кінець кінцем і ся найбільш історично обставлена дума дає нам тільки новий приклад вповні механічної звязи історичних імен тих часів з пісенними темами. Дума своїми деталями підходить до оповідань про епізод 1643 р. Дуже близького, і не можна сумніватися в тім, що описує вона таки сей епізод. Кішка до того причаєний не був, правдоподібно не жив тоді давно. І тим часом якимись невідомими шляхами дума притягає його ім’я й робить героєм події, до якої він не належав, описує його подробицями зовсім чужими і т.д.» [3, 577].
Далі М. Грушевський зауважує, що на підставі того, що в італійській брошурі 1643 року в оповіді про руських невільників (керував повстанням московський стрелець Іван Мошкін), які опанували галеру і визволився з неволі, В. Антонович пізнав прототип думи про Самійла Кішку, а вже «В. Науменко в своїй розвідці про думу поклав неволю Кішки уже на рік 1620 за Величком». Під цими словами читаємо примітку М. Грушевського: «Величко взяв тут Цецорську битву на здогад, а неволя Кішки в літописну традицію ввійшла взагалі з думи» [3, 576].
На відміну від Ю. Мицика, видатний вчений, редактор «Киевськой Старины» В. Науменко не знав документа 1627 року і був за своє припущення в «Происхождении думы о Самойле Кишке» [7] подружньому покритикований М. Грушевським. Ю. Мицик йде слідом за В. Науменком і також запозичує ідею про участь С. Кішки в Цецорській битві у козацького літописця Величка, який відтворив фігуру козацького гетьмана через пітьму легенд. Нагадую лише, що в документі 1627 року сказано, що в Цецорській битві, в котрій загинув великий коронний гетьман С. Жолкевський, саме герой визволення невільників в порту Мітіліні Марко Якимовський потрапив до турецького полону.
Лист Самійла Кішки до короля не є «незнаним» для фахівців-істориків. Але навіть якби так було, то і в цьому разі він (оскільки дата його укладання є 1600 рік) не слугував би аргументом на користь того, що Самійло Кішка міг жити і діяти в 1627 році. Таким чином, відкидання Ю. Мициком документальних повідомлень про смерть Самійла Кішки у 1602 році є бездоказовим.

ЗБРОЯ

Вся історія людства є історією збройних сутичок, війн, малих та великих збройних конфліктів. Мабуть, неможливо знайти в масштабах земної кулі більш-менш значний відрізок часу, коли б не гинули в бою люди, не йшли воєнні зіткнення. Можна впевнено казати, що війна з’явилася майже одночасно з появою людини. Змінювалися масштаби сутичок, кількість в них людей — від швидкоплинних двобоїв, до тривалих конфліктів, битв за участю десятків, сотень, тисяч, сотень тисяч воїнів і до світових війн з участю мільйонних армій. Не мінялося одне — людина брала в руки зброю, щоб убити іншу. Змінювалась зброя — від каменя та дрючка, дубини і до найсучаснішої зброї масового враження.

Зброя, яка першою опинилася в руках людини, була універсальною, придатною для полювання на дичину і на людину. Людина є єдиним представником ссавців, що на протязі багатьох тисяч років регулярно займається самознищенням.

Збагатило козацтво вітчизну й самобутнім озброєнням. Як і в усьому світі, у той час основна роль належала холодній зброї, застосування якої диктувалося недосконалістю зброї вогнепальної. На озброєнні у козаків були чекани, списи, ножі, кинджали. На початку визвольної війни, тобто до 1648 р. основною зброєю козаків стала шабля, що була символом волі та бойового побратимства і разом з тим, найефективнішою на той час зброєю. Були й шаблі різноманітного походження. Найбільш поширеною була шабля Львівського цеху мечників. На озброєнні козаків були також турецькі, перські, польські, молдовські шаблі.
Помітну роль в озброєнні козаків відігравав спис, який використовувався як піхотою, так і кіннотою. Простота конструкції та технології виготовлення, можливість вражати ворога на відстані робили його дуже популярним видом зброї не тільки серед козацтва, а й серед повсталих селян. Козаки використовували спис і в індивідуальних зіткненнях, але найчастіше – під час атаки у зімкнутому кінному строю.
Чекан – ударна зброя у вигляді гострокінцевого молотка на короткому ратищі застосовувався для пробивання панцира. Володіння ним вимагало неабиякої вправності та швидкості рухів, тому він зустрічається рідко і вийшов з ужитку в другій половині XVII ст.
Також на озброєнні окремих козаків були турецькі ятагани та керначі – ударна зброя на короткому ратищі з голівкою, що складалася з 6-7 загострених пластин – кер.
Наприкінці XVI – на початку XVII ст. козаками починає широко застосовуватись вогнепальна зброя. Широко застосовувались самопали, аркебузи, мушкети, пістолі та рушниці.
Як і холодна зброя, вогнепальна зброя у козаків також була в основному трофейною. Використовувалися важкі турецькі рушниці з масивними нарізними стволами і кремінно-ударними замками іспанського типу, а поряд із ними – стройові армійські рушниці різних країн з кремінно-ударними замками французького батарейного типу і навіть легкі мисливські.
Слід згадати про ще один вид озброєння козаків – лук, який мало чим поступався в ефективності вогнепальній зброї, вигідно відрізняючись від неї скорострільністю і надійністю. Добрий лук в ті часи майже не поступався в далекобійності рушницям, не кажучи про влучність.
Козацька артилерія складалася з гаківниць, мортар та гармат.
Надаємо ілюстрації зразків козацької зброї за книгою «Україна козацька держава» (Упорядник Володимир Недяк). К.: В-во «Емма», 2004.

Розвиток воєнного мистецтва українського козацтва охоплює майже три сторіччя, починаючи з кінця ХV ст. За цей час з невеликих ватаг склалося Військо Запорозьке, військове мистецтво якого було високо оцінено тогочасною Європою та привернуло увагу багатьох полководців різних країн світу.
Одним з найважливіших етапів його розвитку була перша чверть XVII ст., бо саме тоді, згідно з науковими дослідженями, була створена дисциплінована, добре підготовлена козацька армія під керівництвом відомого гетьмана Петра-Конашевича Сагайдачного.

Досліджуючи воєнні дії, які відбувалися в першій чверті XVII ст. за участю козацького війська П.Сагайдачного, виявимо особливості його воєнного мистецтва, завдяки яким Військо Запорозьке виходило переможцем у багатьох війнах та походах не тільки в той час, а й в майбутньому.
У ту пору, наприкінці XVI – початку XVII ст., політична мета війн західноєвропейських країн відзначалася обмеженістю й глибокою суперечливістю.

Війни цього періоду велись в основному не в національних інтересах, а в інтересах панівних класів з метою їх збагачення й носили загарбницький характер. Все це вело до обмеженості стратегічної мети. Досягнення політичних цілей відносно малого масштабу без крайньої напруги сил було найбільш доцільним способом ведення війни. З іншого боку, і воєнні засоби, якими розпоряджалися країни Західної Європи, були обмеженими. Спосіб комплектування військ, прийнятий в цих державах (вербовка), не забезпечував можливості утворення численних збройних сил і швидкого поповнення втрат у ході війни. Особливо тяжким було відновлення підготовлених кадрів.
На такій основі склалася в Західній Європі стратегічна концепція, згідно з якою питання про знищення армії противника у вирішальній битві не ставилося. Битва розглядалася як один із способів впливу на противника. Рішучий наступ в глибину території ворога, як правило, вважався неможливим через недостачу сил і засобів. Задача оволодіння територією вирішувалася в основному шляхом взяття розташованих на ній найважливіших фортець. Тобто географічні об’єкти набували першорядного значення, а битва відсовувалась на другий план. Особливе значення в тиловому забезпеченні військ набували шляхи сполучення.
Все це привело до формування у той час однієї з керівних ідей західноєвропейської стратегії – вирішити стратегічні задачі шляхом маневрування, спрямованого проти комунікацій противника, не завдаючи ударів по живій силі. Сутність маневрування полягала в тому, щоб прикрити свої шляхи сполучення і створити умови для завдання ударів по комунікаціях противника. Таким чином необхідно було відтіснити ворожу армію, а потім оволодіти необхідними об’єктами.
Це загальні риси маневрової стратегії, як способу підготовки та ведення війни.
Такої ж стратегії наприкінці XVI – початку XVII ст. дотримувалось в основному і Військо Запорозьке, яке було пов’язане багаторічними й надто своєрідними відносинами з рядом європейських армій, зокрема польською і російською, які виступали як союзниками українського козацтва, так і його противниками. Тому і не дивно, що воєнне мистецтво українського козацького війська, яке брало участь у збройній боротьбі з арміями багатьох країн, зазнало впливу з боку західноєвропейського воєнного мистецтва.
Але ж запорожці творче підходили до цього процесу, переймаючи і відпрацьовуючи лише ті прийоми бою, що були їм властиві. Козацькі ватажки не дотримувалися сліпо загальноприйнятих способів ведення війни, а використовували відповідно до обставина більш рішучі форми ведення збройної боротьби. Про це переконливо свідчить військова діяльність у першій чверті XVII ст. козацького гетьмана Петра-Конашевича Сагайдачного.
Він зрозумів, що на той час перемогу можна здобути лише рішучими наступальними діями. Саме тому, на противагу західноєвропейській стратегії, він старається уникати безплідного маневрування по тилах противника та облоги фортець і обирає за основу своїх дій – швидкий і несподіваний маневр з метою створення для своїх військ найбільш сприятливих умов і, користуючись цим, нав’язати противнику польову битву та розгромити його. Тобто, прагнення діяти наступально, намір завершити усякий маневр ударом – стає для Сагайдачного одним з основних принципів на протязі всієї його полководницької діяльності. Причому застосування цього принципу в кожному бою було різне. Він кожен раз шукав саме той шлях, який в даних конкретних умовах найкоротшим шляхом вів до перемоги. Виходячи з цього, Сагайдачний відкинув таку форму стратегічних дій, що була притаманна найманим європейським арміям того часу, як то маневрування на комунікаціях району воєнних дій з метою ухилення від битви, і виробив свою стратегію, основними напрямками якої були: – блокування головних комунікацій та стратегічних об’єктів в районі воєнних дій (фортець, шляхів сполучення, зв’язку та постачання); проведення серії битв перед Генеральною битвою з метою виснаження або введення в оману противника; та масування основних сил і засобів війська Запорозького на головному напрямку як у наступі, так і в обороні, з метою розгромити ворожу армію, або досягти вирішального результату в ході воєнних дій найкоротшим шляхом і з мінімальними втратами. Яскравим свідоцтвом цього є похід козацького війська на Москву у 1618 р., а також Хотинська війна 1621 року, які підтвердили відповідність козацької стратегії й тактики вимогам часу, та забезпечили Війську Запорозькому набуття міжнародного авторитету.
Все це стало можливим завдяки високому ступеню підготовленості війська до війни, яка досягалась завдяки унікальності організаційної побудови Запорозької Січі, де для забезпечення Війська Запорозького людськими та матеріальними резервами через територіальну, паланково-курінну, а пізніше полково-сотенну систему, залучалося все покозачене населення Украйни. Для Європи це не було властиво через феодальну роздробленість.

ТАКТИКА

Що ж до тактичного рівня, то тут слід відзначити, що на той час, а саме в першій чверті XVII ст., у Європі панувала лінійна тактика. Її суть полягала у рівномірному розподілу сил по фронту, побудова їх для бою у 2-3 лінії (по 4-8 шеренг в кожній при дистанції між лініями 50-200 кроків) та в прагненні вести бій переважно вогнем. Лінійна тактика передбачала, щоб кожний полк, батальйон, рота, взвод, гармата і солдат займали у бойовому порядку визначене місце, і зобов’язані були діяти як одне ціле, інакше порушувалася вся побудова армії. Як що потрібно було провести будь-який маневр, то його здійснювали всією армією цілком. Внаслідок цього, війська мали можливість наступати у порядку лише на рівній місцевості. Кінець битви вирішувався вогневим боєм. Основним методом ведення вогню – був залповий вогонь. До рукопашного бою справа як правило не доходила.
Лінійна тактика призвела до захоплення оборонними та вогневими боями і недооцінки активних наступальних дій, оскільки в обороні легше було зберігати лінійний бойовий порядок й забезпечити високу вогневу міць. Більшість полководців того часу тому й прагнули виграти битву не наступом, а обороною.
На відміну від них, П.Сагайдачний, навпаки був прихильником активних дій. Він усвідомлював, що склад козацького війська і якість запорожців дають йому можливість отримати в особі своєї армії засіб до вирішення різноманітних і найскладніших тактичних завдань. Тому Сагайдачний відхиляє пасивну західноєвропейську тактичну систему й розробляє свою, яка ґрунтується на як найбільшій рухливості, наглих нападах і воєнних хитрощах, так званих “воєнних фортелях”. При цьому основними її напрямками щодо засади бою були:
висування авангарду, маневрування двома флангами, удар центром у вирішальному місці,
Про це переконливо свідчать битви під Галацом у 1616 р. і Хотином у 1621 р. в яких всі ці положення знайшли своє практичне застосування.
До речі, ці напрямки простежуються в майбутньому і у Наполеона, який у свій час дуже уважно вивчав воєнне мистецтво українського козацького війська.

Суттєвим моментом тактики запорожців досліджуваного періоду, виявилось поєднання вогню мушкетів з дією холодної зброї. У країнах Західної Європи при застосуванні ручної вогнепальної зброї робилася ставка на залповий, неприцільний вогонь. У козацькому же війську навпаки. Основним прагненням було досягнення підвищення влучності прицільного індивідуального вогню. Торкаючись майстерності козаків як стрільців, венеціанський посол А. Віміна у той час записав, що бачив на власні очі, як запорожці “гасять кулею свічку відсікаючи нагар так, що можна подумати, наче зроблено щипцями”. Разом з тим українські козаки, завдяки Сагайдачному навчилися створювати інтенсивний і щільний вогонь. Досягли вони цього завдяки тому, що Сагайдачний зменшив стрій козацької піхоти під час бою до трьох шеренг, де перша шеренга вела вогонь, друга шеренга передавала заряджені рушниці, а третя безперервно заряджала їх. Це дозволяло, при забезпеченні безперервності вогню, залучити до одночасного пострілу (залпу) максимальну кількість стрільців і цим самим створити широку фронтальну смугу щільного вогню. З іншого боку, побудова козацької піхоти у тришеренговий стрій зводила до мінімуму людські втрати від артилерійського вогню противника. За підрахунками, така своєрідна технологічна лінія, дозволяла запорожцям робити до 3 пострілів за хвилину, що перевершувало можливості західноєвропейської піхоти майже в 8-10 разів. Якщо останнім було потрібно близько трьох хвилин, щоб бути готовим до нового пострілу, то в козацькому війську, шеренга яка зробила постріл, була готова до наступного вже через 20-30 секунд.
Під час бою, українські козаки зближувалися з противником на дійсний постріл (300-350 кроків), поражали його влучним і інтенсивним вогнем, і переходили до рішучої атаки холодною зброєю.
Вогонь повинен був частково розладнати і деморалізувати противника, дезорганізувати його вогонь і понизити його дієвість. Крім цього, дим від пострілів служив свого роду маскуванням для атакуючого.
Тобто, ми бачимо, що Сагайдачний віддавав основну перевагу удару холодною зброєю, не відмовляючись при цьому від розумного використання всіх властивостей вогнепальної зброї. Рушничному вогню він відводив роль підготовки удару. Прикладом цьому можуть бути бойові дії проти турецьких військ у 1616 році під Галацом. Побачивши, що ворог отримує підкріплення, Сагайдачний приймає рішення розпочати наступ, незважаючи на те, що противник мав значну перевагу у кількості військ. Наступ відбувався розстрільною лавою, з використанням складок місцевості. Спустившись до Дунаю й обминувши біля самого берега турецьку флангову батарею, частина козацького війська після короткої вогневої підготовки завдала рішучий і несподіваний удар по турецькому стану і в передмістя, не давши часу туркам навіть зарядити свої гармати. Тим часом інша частина запорожців, добравшись до турецьких позицій за допомогою шанців і використовуючи рушничний вогонь, в цей же час кинулась у рукопашний бій з другого флангу і по центру. Внаслідок цього раптового наступу, турки, незважаючи на величезну перевагу, вимушені були втікати в місто.
Отже, виходячи з вищевикладеного, маємо підстави зазначити, що Сагайдачний, в умовах панування на той час в Європі лінійної тактики, яка передбачала ведення бою переважно шляхом вогневого змагання, яке не доводилося, як правило, до удару зближенням, не переоцінював рушничний вогонь, а зробив його засобом підготовки удару холодною зброєю. Саме в цьому і полягає відмінність козацького способу ведення бою й те нове, що було внесено Сагайдачним у тактику свого часу.
Таким чином, підсумовуючи зазначимо, що аналіз історичних джерел та наукових досліджень щодо воєнних дій, які відбувалися в першій чверті XVII ст. за участю козацького війська, свідчить про поступове зростання досвіду Війська Запорозького та суттєві зміни в його воєнному мистецтві завдяки полководницькій діяльності гетьмана П.Сагайдачного. У боях він довів, що перемогу можна здобути лише рішучими наступальними діями. Через це у козацькому війську було відкинуто таку форму стратегічних дій, як безплідне маневрування по тилах противника та облога фортець, і обрано за основу – швидкий і несподіваний маневр з метою розгрому противника потужним ударом. При цьому, на противагу західноєвропейським арміям, з їх прагненням вести бій шляхом вогневого змагання, яке доходило, як правило, до удару зближенням, в козацькому війську основна перевага віддавалась саме удару холодною зброєю, а рушничному вогню відводилась роль його підготовки.
Воєнне мистецтво козацького війська, яке сформувалось у першій чверті XVII ст., дійсно було самобутнім і своєрідним, і стало підгрунтям для подальшої боротьби під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

Отож повернемося у ті далекі буремні роки, до Пляшевої

Берестечко

30 червня 1651 року . Два війська – українсько-шляхетське та козацько-селянське - зійшлися віч-на-віч і завмерли в очікуванні вирішальної битви під Пляшевою – сучасним Берестечком. Поля вкривала густа мла. Туман розвіявся пополудні і близько четвертої кіннота українського князя Яреми Вишневецького атакувала козацькі позиції Богдана Хмельницького – мазовецького поляка… І пішов вкотре брат на брат, українець на українця…, чернь проти черні.

Вояки Яреми почали гарматний обстріл пагорбів над берестецьким полем, де причаїлися кримські татари. Одне з ядер розірвалося біля ніг хана Іслам Гірея ІІІ. Той віддав наказ татарам покинути поле бою, оголивши лівий фланг козацько-селянського війська. Богдан Хмельницький зі своїм генеральним писарем Іваном Виговським кинулися слідом за ними. І чомусь не завернули Іслама Гірея …., а поскакали далі з татарами . Кажуть, від ханської “опіки” Хмельницький звільнився за тиждень – розпорядившись видати татарам значну суму зі своєї скарбниці в Чигирині. Та до свого війська так і не повернувся.

Козаки без гетьмана відступили до берегів річки Пляшівки. За ніч облаштували укріплений табір, захищений із флангів непролазними болотами. Ззаду він прилягав до болотистої Пляшівка, де залишався шлях для відступу.

Козацько-селянське військо утримувало оборону 10 днів. 9 липня на нараді козацької старшини вирішили розпочати організований відступ із укріпленого табору. В болотистій заплаві збудували мости та греблі. У ніч поти 10 липня близько двох тисяч козаків на чолі з наказним – тимчасовим – гетьманом Іваном Богуном переправилися на правий берег Пляшівки – розбили ляхів й забезпечили безпечний відступ решти війська. Але повстанці сприйняли цей відступ, як зраду козаків… Почалася паніка. “Літопис Самовидця” свідчить:, “так юже не дбаючи и приказання старших своих”, кинулися до переправ і ринули з табору. Спроби Івана Богуна й козацької старшини стримати збуджений багатотисячний натовп не мали успіху. Під натиском ворога натовп ринув в болото…

Поразка Хмельницького тут під берестечком і стала початком кінця, здавалося, нескінченних війн всередині країни, а по-нашому Національно-визвольним «змаганням», що потопили пів-країни в крові.

ГЕТЬМАНСТВО

Українське гетьманство утвердилося в геополітичній структурі Європи як держава фактично непідлегла, але номінально залежна від монарших дворів даного регіону. На території Центрально-Східної Європи з’явилося нове державно-політичне утворення на чолі з гетьманом, яке претендувало на певний міжнародний статус, що у той час могли забезпечити тільки регіонально наближені династичні двори, в т. ч. і азіатського континенту. Гетьман Б. Хмельницький був визнаний європейськими та азіатськими монархами як васальнозалежний володар, який мав право на йменування титулом«Dux», що прирівнювалося до князівського титулу.
Гетьман України уклав ряд міжнародних угод, серед яких в історіографічній традиції виділяються його домовленості з Московським царством, що з часом під впливом певних чинників набули міфологічного забарвлення щодо «возз’єднання», «приєднання», «об’єднання» і т.д. України з Росією. Відомо, що на козацькій раді 1654 р. у Переяславі не приймалася жодна угода. У результаті тогорічних лютнево-березневих переговорів між Українським гетьманатом і Московським царством виникли два документи – 23 пункти-«статті», які послав Б. Хмельницький до Москви і які мали лягти в основу майбутнього договору, та 11 пунктів-«статей», які прислав до Чигирина московський цар Олексій Михайлович. Лише окремі з цих «статей» (їх називають ще «Березневими») дотримувалися протягом наступних років. Одночасно Хмельницький, не соромлячись, намагався отримати захист турецького султана та рухався у напрямку визнання протекції угорсько-трансільванського князя та шведського короля. Отже він «лякав» одного монарха іншим та намагався протиставити один одному тогочасних династичних володарів з метою здобуття самостійності для новоутвореної козацької держави.
Особливість Переяслава 1654 року полягає у надзвичайній заміфологізованості сутності цієї події та її ролі в українській історії8. Якщо в Російської імперії ухвала ради офіційно трактувалася як «возз’єднання» Русі, то у Радянському Союзі – як «возз’єднання» України з Росією. Лише в умовах Української держави, протягом 90-х років ХХ – початку ХХІ століття сучасна українська історіографія (О.Апанович, В.Смолій, В.Степанков, Я.Дашкевич, Ю.Мицик, О.Гуржій, Д.Наливайко, В.Щербак, В.Сергійчук, В.Ульяновський, В.Горобець, В.Матях, Я.Федорук, О.Струкевич, В.Брехуненко та ін.) аргументовано спростувала наукову недолугість даних концепцій, в основі яких лежала імперська ідея етнічної й політичної єдності Русі9. Тим не менш, проблема прийняття володарем козацької України та її державною елітою протекції московського царя й, особливо, реалізація двосторонніх умов акту 1654 р. (що були зафіксовані у лютнево-березневих «статтях» Б.Хмельницького та Олексія Михайловича) у період до вересня 1658 р. (Гадяцької угоди І.Виговського з польсько-литовським королем Яном Казимиром), коли були розірвані стосунки між Чигирином та Москвою, продовжує бути дискусійною й залишається ще відкритою для досліджень. Окрім того, розробка питань, що стосуються українсько-російських відносин ранньомодерного часу актуалізується сучасним станом міждержавних взаємостосунків між Українською державою та Російською Федерацією.
Ґрунтовний аналіз джерел 50-х років XVII століття переконує, що значна частина українського населення не приховувала невдоволення необхідністю приносити присягу й відмовлялася від неї. Як свідчив сучасник, після присяги гетьмана й старшини 19 січня «переяславських міщан гнали до присяги, – якій вони дуже опиралися. Місцевий війт (аж) захворів, та його, хоч і хворого, було наказано привести до церкви пречистої Богородиці. І він мусив виконати присягу, але з розпачу помер на третій день після цієї присяги»10. Під час присяги 27 січня у Києві найвище українське православне духовенство відмовилося її приносити, а керівники київського магістрату та міщанство «опиралися і не хотіли йти, але їх козаки гнали як бидло… Але вони, присягаючи, не називалися своїм власним іменем…»11. Відмовилися складати присягу частина козаків Уманського та Брацлавського полків, а населення Полтавського й Кропивненського полків взагалі збунтувалося проти присяги й побили представників царя киями. Поза оприсяжненням із зрозумілих причин залишилися й жителі західної частини українських етнографічних земель. Окрім того, не приносила присягу й Запорозька Січ12. Таким чином, згідно з висновками В.Сте-панкова, Ю.Мицика та інших істориків, одностайного схвалення й сприйняття українським суспільством російської протекції не існувало, а мали місце відмінні й, іноді, протилежні дії та оцінки різних верств і груп населення13.
Міжнародні та внутрішньополітичні події, що відбувалися після 1654 р. переконливо засвідчили недотримання Москвою взятих на себе зобов’язань протектора перед козацькою Україною: у 1656 р. вона підписує Віленський трактат з найбільшим тогочасним ворогом України – Річчю Посполитою; в 1659 р. російськими урядовцями було сфальшовані «статті Б.Хмельницького» 1654 р.; у
1665 р. згідно т.зв. «Московських статей» лівобережна частина гетьманату мала перетворитися на станову автономію; в 1667 р. Росія укладає Андрусівське перемир’я з Польщею, яке мало антиукраїнську спрямованість; укладення «Вічного миру» 1686 р. остаточно завершило розподіл Української держави між Москвою та Варшавою. У свою чергу й Український гетьманат також не дотримувався обов’язків васальної держави. А ще – укладення Б. Хмельницьким Раднотського договору 1656 р., що вступало у суперечність із зовнішньою політикою Олексія Михайловича; українсько-російська війна 1658–1659 рр. й підписання І. Виговським Гадяцької угоди 1658 р. з Польщею; боротьба з московськими військами гетьманів Ю.Хмельницького, П. Тетері, П. Дорошенка у 60-х – першій половині 70-х рр. XVII ст.; антиросійське повстання українського населення Лівобережжя на чолі з І. Брюховецьким у 1668 р. тощо.
«Вічний мир» 1686 р. засвідчив остаточний крах українсько-московських домовленостей не лише 1654 р., але й 1659, 1663, 1665, 1669, 1672 та 1674 рр., які передбачали існування єдиної козацької держави під скіпетром російського монарха. Недотримання Москвою багатьох положень «Коломацьких статей» 1687 р., що були укладені з гетьманом І. Мазепою, відмова останнього від зверхності Петра І та знищення царськими військами тогочасної української столиці Батурина у 1709 р. остаточно вирішило проблему міждержавних союзницьких стосунків на користь зростаючих імперських амбіцій Московії-Росії. Тим самим засвідчувалася недовговічність та ефемерність Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р., що з часом під впливом певних суб’єктивних чинників перетворилися з рядової (хоча й дуже важливої з огляду на тогочасну внутрішньополітичну та міжнародну ситуацію) зовнішньополітичної акції гетьманського уряду на легенду про Переяслав 1654 р. і яка, на жаль, до цього часу продовжує хвилювати не лише науковців, але й широку громадськість.
Політику Б.Хмельницького та започатковані ним революційні перетворення в Україні продовжили його наступники на гетьманській посаді. Однією з причин досить частої зміни урядами І.Виговського, Ю.Хмельницького, П.Тетері, М.Ханенка, П.Дорошенка, І.Брюховецького, І.Мазепи, П.Орлика та інших гетьманів своїх протекторів протягом 60-х рр. XVII – початку XVIII ст. була неможливість забезпечення об’єднання України під зверхністю того чи іншого монарха. Існували й інші фактори, що призводили до хитання українських правителів між династичними та станово-представницькими монархіями європейського й азіатського континентів. І чи не найголовнішим з них було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави, султаном Османської імперії чи королем Швеції (а саме у цьому чотирикутнику, головним чином, відбувалося «баражування» гетьманів від однієї до іншої протекції) кращих «вольностей» для Війська Запорозького як корпоративної станової організації, а також «прав та привілеїв» всіх вищих і середніх станів тогочасного українського суспільства – тих складових, що утворювали ранньомодерну Українську державу.
Васальна залежність не передбачала прямого зв’язку між монархом-сюзереном і станами залежної держави: між ними знаходився правитель-васал. Так було за доби гетьманування Б.Хмельницького. Однак вже під час правління його наступника І.Виговського ситуація дещо змінюється, зважаючи на делегування цим гетьманом частини своїх владних повноважень королеві Речі Посполитої. Правовий статус гетьмана Ю.Хмельницького, згідно Чуднівського трактату 1660 р., значно понижувався: з васального, але все ж таки володаря України, він перетворювався на регіментаря-управителя з обмеженими адміністративними правами. Однак цей його статус все одно був вище за той, який планувалося впровадити в Україні згідно укладеної в 1659 р. з Московською державою Переяславської угоди. Отже, з цього часу планувалося, що безпосереднім сувереном України стане король Речі Посполитої, як це й було до 1648 р. Однак цьому двосторонньому правовому акту випала така ж сама доля, що і Гадяцькій угоді 1658 р. – їхні положення залишилися лише на дипломатичних паперах.
Незважаючи на принесену присягу «дідичному пану», Ю.Хмельницький й надалі вважав себе за фактичного володаря Українського гетьманату. Це підтверджувало й підписання гетьманом мирних договорів з Кримським ханатом, і висилання до Стамбула чисельних козацьких посольств, що засвідчили зовнішньополітичну самостійність гетьманського уряду та бажання молодшого сина Б.Хмель-
ницького знайти собі кращого протектора. Найсильнішим аргументом, що закріплював реальний статус гетьмана-володаря, були його кроки щодо усунення з української території польських урядовців – старост і підстарост, а також державців королівських маєтностей. Такі дії скасовували постанову вального сейму Речі Посполитої про повернення шляхти в Україну та суперечили змісту Чуднівської угоди.
Лише за допомогою військового походу на землі Українського гетьманату польському монархові вдалося змінити ситуацію у «свавільному» краї. Але це вже відбувалося за гетьманування П.Тетері, який від початку 1663 р. офіційно визнав зверхність над собою «королівської милості». Наступного року він відправив українських послів на черговий вальний сейм, наказавши їм відстоювати «вольності» козацької корпорації та українських станів. Пропонувалося запровадити періодичність виборів гетьмана (від сейму до сейму), який мав затверджуватися польським монархом і підлягати лише йому. Сама ж елекція гетьмана повинна була відбуватися за обов’язкової присутності спеціально призначеного комісара з Варшави. Однак такі «реформаторські» заходи, що загалом вели до втрати Україною завойованих раніше революційних здобутків і добровільне обмеження гетьманом своєї (й так урізаної угодою 1660 р.) влади, викликало незадоволення серед частини патріотично налаштованої старшини та правобережного козацтва. Очевидно, що Тетеря, який був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 р. та Гадяцької угоди 1658 р. (де в першому було окреслено статус гетьмана як васального володаря України, а у другому – як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої), поплатився за те, що відійшов від попередніх завоювань козацтва й намагався відновити дореволюційний стан відносин між володарями булави і польськими королями. Колабораційну діяльність П.Тетері в кінці 1660-х – першій половині 1670-х рр. продовжили інші гетьмани, М.Ханенко і Є.Гоголь.
Разом з тим з 1667 р. політику полівасалітетної підлеглості гетьманату відновлює один із найвидатніших представників тогочасної козацької еліти П.Дорошенко. Визнання ним одночасної польської і турецької протекцій мало на меті порушити плани коронних військ щодо вторгнення в Україну та розірвати перемир’я між Польщею та Росією задля об’єднання право- і лівобережної частин гетьманату. Але в той же час П.Дорошенко налагоджує стосунки з Москвою. Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили йому розпочати втілення традиційної козацької дипломатії з московським государем обнадіювання царя щодо можливого переходу під його «високу руку». Тим самим передбачалося послабити військовий тиск з боку Московської держави, частково нейтралізувати Андрусівське перемир’я між царем і польським королем та певною мірою забезпечити П.Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом «обох сторін Дніпра». Протягом 1669 р., в якому П.Дорошенко, визнаючи королівську, набуває також султанську протекцію, гетьман неодноразово заявляє, що його «сердечною мрією» є об’єднання всіх українських земель під зверхністю московського монарха. Та це було лише декларацією, з огляду на складні дипломатичні комбінації гетьмана. Їхньою ж кінцевою метою було якнайширше унезалежнення гетьманської влади в Україні.
Турецька протекція (як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, як засвідчували тогочасні документи, щоб «мати для себе удільне князівство». Серед старшинських кіл повноваження українського гетьмана неодноразово порівнювали з монаршими. Фактично, на той час, використовуючи апробовану його попередниками зовнішньополітичну модель, гетьман П.Дорошенко став удільним господарем великої частини України. Сучасник і політичний супротивник П.Дорошенка, правобережний гетьман М.Ханенко у 1669 р. говорив про те, що його ворог «виправляє собі вічне гетьманство у сусідніх монархів» і хоче володарювати на зразок господарів Волоського і Молдавського князівств. Сам П.Дорошенко та його старшина неодноразово заявляли про своє бажання правити в Україні так само, як молдавські і волоські князі або ж кримські хани. Але протягом 1675 – 1676 рр. така політика гетьманського уряду П. Дорошенка зазнає краху. Його добровільний перехід на бік російського монарха і здача булави на користь І. Самойловича стало відповіддю на питання вирішення міжнародно-правового статусу Українського гетьманства, що було розділене між Варшавою, Москвою і Стамбулом.
Отже, можемо відзначити факт визнання правителями козацької держави підлеглості кільком сусіднім монархічним володарям. Так, гетьман Б.Хмельницький протягом 1654 – 1657 рр. перебував у номінальній васальній залежності від московського царя й турецького султана та хотів здобути трансільванський і шведський сюзеренітет. І.Виговський у 1658 р. спочатку підкорявся московському цареві й шведському королеві, а потім перейшов під протекторат польського короля й одночасно шукав захисту в австрійського імператора. Гетьман Ю.Хмельницький був у московській залежності, яку в 1660 р. обміняв на польську протекцію, після чого хотів здобути захист турецького султана. Від 1663 р. лівобережний гетьман І.Брюховецький ревно дотримувався царської зверхності, але у 1668 р. вирішив прийняти османський протекторат. Майже так само діяв і його наступник Д.Ігнатович (Многогрішний) протягом 1669 – 1672 рр. Гетьман П.Дорошенко у 1669 – 1676 рр. визнавав себе підлеглим щодо польського короля і турецького султана й завершив московською протекцією. І.Самойлович хоча й притримувався протягом усього свого правління (1672 – 1687) зверхності царя, але наприкінці гетьманування був звинувачений у «зраді» Москви. Як відомо, І. Мазепа у 1708 р. обміняв російську зверхність на захист шведського короля для того, щоб унезалежнити Україну. Цього ж курсу притримувався і його наступник, П. Орлик. Витоки такої поведінки основних творців міжнародної політики гетьманства слід шукати у практиці міждержавних стосунків країн Європи та Азії на переломі середньовіччя та ранньомодерного часу.
Українські правителі від Богдана Хмельницького й до Івана Мазепи, зважаючи на суперництво сильніших сусідніх держав (Речі Посполитої, Московсько-Російської держави, Османської імперії, Шведського королівства), були вимушені проводити політику лавірування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного протектора-сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правова легітимність Козацької держави, яка утворилася під час Української національної революції середини XVII ст.

Так вже склалося, що 16 вересня 1658 р. у полковому місті Гадячі на Полтавщині було ухвалено українсько-польську угоду, яка розпочала новий період у міжнародній політиці Українського гетьманату. Зважаючи на досить значну історіографію цієї справді непересічної (як у польській, так і в українській історії) події [1, 2, 6, 9, 12, 14], висвітлимо лише її вплив на формування урядом гетьмана Івана Виговського т. зв. полівасалітетної моделі своєї зовнішньої політики у період з вересня 1658 р. до початку липня 1659 р., тобто від часу ухвалення Гадяцького договору і до події, яка означується нами як Конотопська битва. Адже, як зазначають дослідники, саме мотиви зовнішньополітичного плану не лише були визначальними на етапі становлення ідеї федеративного союзу між Україною, Польщею й Литвою, а й призвели до її краху [6, 47].
У Гадячі гетьман І. Виговський в присутності польських комісарів склав таку присягу: «Я, Іван, своїм і всього Війська запорозького іменем присягаю Пану Богу Всемогутньому в Трійці Святій єдиному на те, що в Комісії, яка своїм і Війська запорозького іменем з Вельможними комісарами укладеними у всіх її положеннях з Військом запорозьким, так як комісія і постанова описані, які у всьому виконувати буду і підтримувати як гетьман військ руських з військом охороняти буду…» [13, 93]. Як зазначалося, цей текст мав вступити в дію лише у випадку складення взаємної присяги королем Речі Посполитої.
Зважаючи на те, що в одному з проектів угоди українською стороною закладалося положення щодо неучасті козацьких військ у польсько-російській війні («з царем якщо б ЙКМ (його королівська милість. –Т.Ч.) і стани коронні і ВКЛ (велике князівство литовське. – Т.Ч.)bellum ofefensivum піднести прийшло, Військо Запорозьке до такої війни залучене не буде») [1, 121], можна зробити висновок, що гетьман Виговський та його оточення сприймали майбутній союз не як антимосковський, а лише як ще один крок до здобуття від монарха (у даному випадку польського) кращих умов для державного існування гетьманату. Підтвердженням цього є й оголошене у Варшаві генеральним обозним Тимошем Носачем бажання бачити на троні Речі Посполитої московського царя.
Ще задовго до Гадяча, у березні 1658 р., Виговський відрядив до Варшави П.Тетерю, який мав засвідчити польським урядовцям бажання гетьмана визнати зверхність короля за умови укладення тим угоди зі Швецією. Не відмовляючись від протекторату Шведської корони і разом з тим, зважаючи на поступовий відхід Карла Х Густава від активних військових дій у Центрально-Східній Європі, Чигирин прагнув одержати підтримку Польської корони [7, 185]. Це дало б можливість поновити союз з Кримським ханством, який на той час був у союзницьких стосунках з Яном ІІ Казимиром.
Майже одночасно з посольством до Польщі Виговський відправив в Москву делегацію на чолі з полковником Г. Лесницьким. Вона мала запевнити Олексія Михайловича у «вірному підданстві» йому «гетьмана та всього Війська Запорозького». У другому пункті дипломатичної інструкції, яку Лесницький передав московським боярам, зазначалося: «…якщо ми не хотіли бути прямими Царю, Його Милості, підданими і не під його Царської Величності міцною перебувати рукою, тоді б до іншого повернулися монарха, маючи від царя Турського великі обіцянки через Мегмета великого посла, що перебуває у Брацлаві, і дає нам прапор, булаву, і всі краї Польські придати до того обіцяв. Також і колишні Березівські комісари багатьма обіцянками прихилити хотіли й обнадіювали великого короля Польського жалуванням. Але ми для милос­ті самої православної віри, не даючи для своїх прибутків схилитися їхнім намовам і для помочі всіх, добровільно обрали Царя, Його Милість, собі і церквам святим оборонця, на вірність без усякого присягнувши примусу, і до цього часу учиненої присяги тримаємося» [4, 210]. На нашу думку, оголошення цього пункту в Москві та передача всієї інструкції в руки росіянам мало подвійну мету. Крім запевнення українців в тому, що вони, незважаючи на різнобічні зовнішні відносини, таки не «зраджують» свого московського сюзерена, слова про можливий перехід під протекцію султана та переговори з поляками повинні були змусити царя прийняти вимоги Українського гетьманату щодо дотримання ним своїх попередніх зобов’язань.
В умовах українсько-російської війни, що розпочалася в жовтні 1658 р., дипломатія гетьманського уряду розвивалася в напрямі поглиблення українсько-польських відносин, що передбачало відновлення мир­них стосунків з Кримським ханством – союзником Польської Корони. Іван Виговський уклав військовий союз з кримським ханом Мегмед-Гіреєм ІV, згідно з яким кримський уряд зобов’язувався підтримувати Україну як у зовнішньополітичних акціях, так і у внутрішніх конфліктах, що набирали сили в козацькій державі [10, 177]. Кримський хан натомість вимагав від гетьмана офіційно заявити про вороже ставлення до Московського царства. А тому в листі до Яна ІІ Казимира від 4 серпня Виговський писав: «…готовий на коня сідати проти ворогів ВКМосці (вашої королівської милості. – Т.Ч.), особливо Москви, проти якої виступлю за першим же наказом королівським.., аби ВКМость листи свої приватні як до старшини, так і до поспільства розіслав, відпустивши все в непам’ять, ласку свою королівську і протек­цію кожному з них обіцяв, і так військо швидко на сторону ВКМості перейде…» [1, 107]. Невдовзі гетьман запевнив короля, що зробив все необхідне для того, щоб Україна перейшла під владу «дідичного» монарха [7, 187]. Татарський монарх був задоволений і без вагань надавав значні військові підрозділи для придушення антигетьманської опозиції, що викликало невдоволення певної частини старшини. Відомо, що саме сорокатисячне кримське військо допомогло гетьману Виговському розгромити московську армію під Конотопом на початку липня 1659 р. [13, 92].
Треба наголосити на тому, що незважаючи на підписання Гадяцької угоди, проблема українсько-польських стосунків залишалася досить складним питанням у міжнарод­них відносинах на теренах Центрально-Схід­ної Європи. Козацька Україна так і не одержала від поляків належної військової допомоги проти росіян. 5 грудня 1658 р. гетьман писав до великого коронного канцлера М.Пражмовського: «…хоча б також прибуло скільки-небудь і кінного війська (від поляків. –Т.Ч.), то я був би радий; по іншому, введений в оману надією на отримання обіцяної договором допомоги, я не знаю, як буду в стані привернути на користь Його Королівської Милості і Речі Посполитої народ, одним словом, що не довіряє укладеному миру» [11, 318]. Перед тим, як відзначалося, І. Виговський відправив до Польщі своїх послів з пропозиціями для короля укласти мир зі Швецією й направити певну кількість польського війська на допомогу Чигирину [12, 103]. У середині грудня 1658 р. до Варшави з повторною місією від гетьмана прибув полковник Антон Жданович [5, 298]. Та лише на початку наступного, 1659 р., до України «прийшли тепер на допомогу… ляські і німецькі війська великі» (всього близько 5-6 тисяч осіб) [5, 267]. 16 січня того ж року український гетьман пише вдячного листа до короля Яна ІІ Казимира й знову прохає додаткової й більш дієвої допомоги [11, 323-325]. Просування російських полків углиб України змушує Виговського знову послати до короля посольство в складі Ю. Немирича, Г. Лісницького та С.-А. Мазепи «просити людей на поміч» [5, 368].
Слід зазначити, що, одночасно з цими заходами українського зовнішньополітичного відомства, продовжувався ратифікаційний процес гадяцьких статей. Привезені до Варшави козацькими послами на чолі з Т. Носачем «пункти» польський уряд відхилив і відрядив до гетьмана Виговського спеціального посла К. Перетяткевича з вимогою відмовитися від основних положень трактату, які й визначали політичну автономію Українського гетьманату. Після ознайомлення з пропозиціями польської сторони гетьман, за свідченнями Перетяткевича, промовив: «…зі смертю приїхав і смерть мені привіз» [12, 102]. 12 червня 1659 р. виправлений текст Гадяцької угоди було ратифіковано варшавським сеймом у найневигіднішому для козацької держави варіанті. Це загострило внутрішньополітичну ситуацію й не дозволило українському війську виступити єдиним фронтом проти військ Московського царства.
Згідно з останніми дослідженнями, підписавши Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, І.Виговський не прагнув до повного розриву, а тим більше до початку війни з Московською державою [8, 31]. В одному з варіантів гадяцьких домовленостей навіть містилося положення про збереження добросусідських відносин з царем. Про те, що український уряд намагався вирішити дане питання мирним шляхом, свідчить той факт, що відразу після підписання українсько-польського договору, 17 вересня 1658 р., І. Виговський відпустив до Москви російського посла В. Кікіна з листом, де стверджувалося, що він «буде чекати царської величності указу від цього числа три тижні і чотири дні» [3, 163]. Протягом другої половини вересня український правитель додержувався своєї обіцянки, неодноразово нагадуючи воєводі Г. Долгорукову про «відомість від Його Царської Величності» [3, 168]. 18 жовтня, одночасно з листом до шведського короля щодо підтримки, Виговський пише до Олексія Михайловича, що він воював не проти російських військ, а проти «свавільників» [3, 179; 14, 277]. Однак Москва проігнорувала позицію Українського гетьманату й оголосила про «зраду» Виговського, що означало різке загострення стосунків між обома країнами. Та, незважаючи на це, в середині жовтня гетьман звертається до Олексія Михайловича: «Дісталася нам грамота друкована, писана іменем вашої Царської Величності, в якій з немалою жалістю прочитали, що мене за єдиного вважають зрадника, неначе я мав змінити присягу Вашій Царській Величності, Військо Запорозьке на віру латинську приводити» [3, 184]. Засвідчуючи свої добрі наміри, Виговський відпустив до Москви затриманого раніше російського посла Я. Портомоїна й запропонував йому передати царю, щоб той не починав військових дій, а прислав в Україну «на договір своїх государевих ближніх людей». Однак, якщо Москва все ж таки вирішить воювати з Чигирином, то, попереджав І. Виговський, «…гетьман розпочне проти государевих ратних людей стояти і з ними битися, а допомагати йому будуть польські, свейські і волоські ратні люди і кримські татари та турський салтан…» [3, 192]. Але московський цар не звернув уваги на мирні пропозиції й дипломатичні погрози українського гетьмана: війська Г. Ромодановського окуповують на початку листопада 1658 р. полкові міста Полтавщини – Миргород і Лубни.
Щоб стримати ворожий наступ, до Москви для ведення переговорів висилається полковник І. Кравченко. У січні 1659 р. царський уряд пішов на деякі поступки, але гетьман, одержавши військову допомогу від поляків, вже не пристає на російські пропозиції. «Присягав де він гетьман на тому, щоб йому бути у царської величності в підданстві, а не на тому, щоб бути московським воєводам у містах і що москалям панувати; ніколи де того не буде» [4, 271], – говорив Виговський московському послові Булгакову. У листі до Олексія Михайловича в січні 1659 р. гетьман Виговський пояснив йому мотиви свого переходу в підданство королю Речі Посполитої. По-перше, зазначав він, цар не надав необхідної допомоги для придушення антигетьманських виступів Я. Барабаша та М. Пушкаря, по-друге, російські підрозділи князя Г. Ромодановського розпочали військові дії проти північних полків і міст, які підпорядковувалися гетьману Виговському, по-третє, «поляки, зачувши про ту міжусобицю, наступати на нас і турок закликати і татар від нас відмовляти почали» [4, 279].
І тут царські дипломати пропонують українцям перемир’я на основі пунктів Гадяцької угоди, що було фактично лише сприт­ним дипломатичним ходом. Адже практичні дії російських воєвод в українських містах засвідчували протилежне. Підтримка росіянами самопроголошеного гетьмана Безпалого та жорстока політика щодо місцевого населення не переконали Виговського в щирості намірів Москви визнати утворення Великого князівства Руського. Тим паче, що саме в цей час у Варшаві відбувався сеймовий з’їзд, який мав затвердити остаточний текст Гадяцької угоди. А тому українсько-російська війна тривала…
Від смерті свого наступника у серпні 1657 р. І. Виговський (спочатку як «регент» малолітнього Ю. Хмельницького, а потім вже на гетьманській посаді) вміло застосовував принцип, який увійшов до практики вітчизняної політичної культури ще за Б. Хмельницького – «лякати короля царем, а царя королем». Тим самим він торував собі шлях до того, щоб «не бути ані під королем, ані під царем». Недотримання російським монархом взятих на себе сюзеренних зобов’язань та загроза окупації московськими військами північно-східних земель Українського гетьманату змусили уряд Виговського пришвидшити підписання угоди з Польщею, яка була укладена восени 1658 р. Тим самим формально скасовувалися переяславсько-московські домовленості з Росією. Однак, за всіх переваг Гадяцької угоди, його положення все ж таки поступалися домовленостям з Москвою чотирирічної давності. Якщо українсько-російський договір 1654 р. передбачав лише номінальну васальну залежність гетьманату від московського царя, то угода 1658 р. узаконювала входження козацької держави як складової частини до Речі Посполитої, хоча й на федеративних правах.
Налагодження І. Виговським союзницьких стосунків з Польщею (а також і з Кримом) з одного боку допомогли цьому українському гетьману отримати переконливу військову перемогу над московським військом під Конотопом, але з іншого – було використано його політичними супротивниками для оголошення його зовнішньополітичного курсу на зближення з довголіт­нім ворогом «зрадницьким». Це й призвело до передачі гетьманської булави Юрію Хмельницькому, який вже через три місяці після Конотопської битви уклав нову угоду з Московським царством…

Немає коментарів:

Дописати коментар