Під час служби у лавах Радянської Армії у 1976 році мені трапилося зустріти в Печорі, що на крайній Півночі "старожителя"-зека, земляка із Західної України. У бесідах довгими до безкінечності північними ночами розповідав він мені про своє непросте життя-буття колишнього січовика УПА , а потім арештанта ҐУЛАҐу.
Тоді у таборах ГУЛАГу була їх тьма-тьмуща. Потрапили вони у табори після того, як більшовики вивезли масово села. Тут, на Печорі в основному сиділи ті, хто безпосередньо приймав участь у бойових діях проти частин Радянської Армії.
Земляк повідав ось такі "романтичні " історії:
Історія перша. ПОВСТАННЯ
Тут на Печорі у 1946 році 120 вояків УПА навели контакт з колишньою старшиною Далекосхідної Армії Блюхера, підняли повстання, зліквідували охорону, озброїлися автоматами,забрали дві автомашини й на шляху втечі знищили два міліцейських містечка і,- зникли...
Мій співбесідник цю історію почув від солдатів і наглядачів, котрі ходили за ними в погоню. Вони зустрічалися іншими групами, висланими на ліквідацію втікачів, бачили дві спалені машини. Наглядачі казали, що ліквідовуючі по дорозі своїх ворогів, упівці наростили свою кількість щонайменше удвічі і мали при собі багато зброї та амуніції...
Історія друга." ПРОШЕНИЕ"
Як більшовицька влада замітала сліди, знаючи, що колись прийдеться відповідати за свої жахливі злочини відповідати.
В"язні, які працювали як службовці МВД і ГУЛАГу розповідали, що в архівних документах арештантів /ЗК/.
Широко був поширений й інший факт. Коли большевики вивозили на безмежні простори Сибіру й Півночі родини раніше арештованих осіб або запідозрених у співучасті з арештованими, вони давали підписати їм"прошение" до Сталіна чи Верховного Совета призначити їх на роботу в околицях СРСР, у тих місцях, які влада вважатиме за потрібні. В цьому ж "прошении" депортовані просили владу залишити їх в тих місцях на 10, 20, 25 років, а то й і на все життя.
Історія третя. БАНЯ
Ця історія показує, як уміли більшовики фізично й морально вимучувати людину, зломити її дух.
Було це в околиці середньої течії річки Печори. Під час страшної пурги вивели арештантів із землянок /бараків ще не було/, поставили у "п"ятьорки" і повели в "баню". Конвой їхав верхи на конях, в"язні брели по глибокому снігу. Дорога повела у ліс. Пробиваючись гущавиною, у якій сніг сипався в"язням за коміри, пройшли вони з десяток кілометрів й добралися на невеличку галявину. Тут стояла велика бочка. За наказом конвоїрів витрусили з неї сніг, з річки що була поряд, наносили води, розпалили вогнище. Люди на страшенному морозі роздягалися й лізли у ледь підігріту воду.Прийнявши таку баню, не витираючись дягалися.Потім поверталися в "зону". Після такої "бані" за місяць половина вмерли від простуди й запалення легенів...
Історія четверта. СТРАЙКИ І БУНТИ.
Щодо страйків, вірніше бунтів зеків, то тут такі праці москалів, як, наприклад Б. Яковлєва "Концетрационные лагери СССР" , видана у Мюнхены за переконанням українських арештантів надзвичайно тенденційна. У згаданій книжці геть замовчується існування Українців- арештантів, викривлює причини бунтів, обмежує дрібними вимогами їх особисту користь. Тому до речі будуть спогади мого спібесідника.
Маса українців у табори Печори прибувала безпосередньо з КПЗ тюрем після арешту й вироків судів. Положення зеків було нестерпне: їх не лише виснажували роботою, а й кривдили як "бандитів", постійно погрожуючи, що ніколи не випустять на волю, бо в них "руки обагрені кров"ю". І це своє бажання тюремники реалізували послідовно й відверто. Кожного дня по дорозі на роботи і назад українці-арештанти не дораховувалися своїх товаришів. З легальних можливостей арештантам не залишалося нічого, як просити начальство захистити їх, хоч й догадувалися, що саме начальство є призвідником тих злочинів. Так і сталося - начальство з глумом відкинуло протест. Тоді арештанти відмовилися вийти на роботу й оголосили страйк доті, доки не приїде комісія з Москви у складі представника ЦК Компартії і представника Верхного Совета. Начальство пробувало залякати, але зеки забарикадувавшись заявили, що до прибуття комісії нікого в зону не пустять. Тоді начальство оголосило,що випустять на волю кожного, хто вийде за зону. До воріт кинулися переважно москалі. Після чого зеки-українці усунули інших москалів із зони.І щоб підкреслити політичний характер страйку вивісили на найвищому будинку табору прапори всіх народів Совєтського Союза .
Комісія з Москви приїхала. ЇЇ прийняв вибраний страйковий комітет і за довгим столом під прапорами всіх народів СРСР, поставив свої вимоги, долучаючи до кожного пункту письмові документи, як доказ, що страйк є політичним. Одними з головних вимог були: припинити масову депортацію людей, обійсть і країн, зліквідувати поселення засланців і дозволити їм вернутися у свій край, звільнити з тюрем і лагерів старих арештантів і скасувати масову відповідальність...
По закінченню перемовин московська комісія від"їхала, пообіцявши передані їй документи переглянути і справедливі вимоги арештантів задовольнити... Пройшло два-три дні і в таборі появилися танки...Начальство посилило режимну політику. Кривава розправа забрала більше тисячі в"язнів.
Історія п"ята. ЖІНКИ І ДІТИ
У сорок сьомому в нашому таборі появились молоді жінки-каторжанки із Західної України. Вони працювали у млині й магазині разом з чоловіками, і кожна з них щоденно повинна перенести на відстань понад сто метрів 180 мішків збіжжя або муки по 70-80 кілограмів кожний. Звісно всі жінки від цього надривалися. Згодом жінок було відокремлено від чоловіків, бо почали родитися діти, а для них треба було організовувати "дєтясла".
Історія шоста. ПЕРІОД ЛІКВІДАЦІЇ БЕРІЇВЦІВ
Під час показової ліквідації "беріївців" летіли із своїх посад грізні начальники, горді й недоступні офіцери і їхні прихвосні , що дерли, палили і в шахтні шурфи кидали нещасних арештантів. У цю пору двох бандитів було викликано на етап і вони відмовились іти, демонстративно розлягшись на нарах, вийшов по них сам начальник і лагідним тоном ста переконувати,щоб вони не змушували конвой ждати біля воріт, що етап, куди їх відправляють належить до ліпших і тому подібне. Однак кримінали почали лаяти начальника
-Ухади, а то мы с тобой разделаемся! Нам на тебя не то, что плевать..., срать не охота!
Поруч з начальником мовчки стояли наглядачі. Врешті начальство пішло ні з чим...
Історія сьома. Амністія.
У цю криваву пору терор часом чергувався й потеплінням. Виходили укази про одну або іншу амністію. В указі зазвичай говорилося, що "внаслідок виховної роботи уряду" злочинність у Совєтському Союзі зменшилася, і тому немає підстави зберігати в силі смертну кару й задержувати в місцях кари в"язнів, які "исправились" і можуть стати порядними громадянами держави. Наступний указ звільняв "битовиків" без огляду на вимір кари, за винятком рецидивістів. До указу було додано:"звільняються й політичні, засуджені до 5 років кари". Цей додаток, як глумом, назвати не можна. Адже з таким вироком політичних у таборах уже давно не було; таким засудженим у більшості випадків було винесено повторний вирок з набагато більшим терміном покарання.
Москальська маса політичних арештантів вірила, що незабаром прийде амністія й на них. І ось дочекалися вони того часу. Була це північна весна 1954 року. В таборі гуділо.як у вулику. Зеки здирали номерні нашивки, бігали з ломами в руках і почали зривати грати з вікон. Аж ось по зоні стали бігати "посильні" з контори, скликаючи арештантів у їдальню на мітинг.
В їдальні зібралися всі арештанти. На сцену вийшли два офіцери. Перший, виступаючи, застеріг присутніх, що те, про що він говоритиме, не можна нікому переказувати, нв писати, бо це покищо "державна тайна"
-Для вас усіх проголошено амністію. Тільки вона не проста не така проста, як попередня:видали документи і їдь... Цю потрібно підготовити: треба пройти три стадії, як це робиться по всіх державах. для чого всі табори мають бути поділені на три групи: ОБЛЕГШЕНІ, ЗВИЧАЙНІ І СУВОРІ.
От вся амністія.
Незабаром було оголошено нові благодаті. Після тої амністії, якою не амністовано нікого по новій рознарадціарештанти дістали право користуватися при урочистих нагодах червономи прапорами і їм дається право вести між собою не "трудсоревнование", а "соцсоревнование"...
Невдовзі з "облегченного" табору прийшли перші вісті: ті, що поспішали туди з піднесеним чолом жалілися, навіть тих, що у попередньому таборі як повні інваліди зовсім були звільнені від праці, були запряжені до роботи. За роботу їм нічого не платили, мовляв, мусять спершу доказати своє лояльне відношення до Совєцької влади...
Підсумок.
Хто був у Сибіру або на радянській Півночі не міг бути враженим станом доріг навіть у великих містах, який якнайкраще наглядно, що показував що совєтська влада тимчасова. Тими дорогами проїхати може хіба що совєцький воїн-шофер, що зовсім не дбає за доручене йому авто.Їзда повз докраю занедбані оселі барачного типу, повз розбиті панелі дорогою по тисячі ям,місцеві ці дороги називають по японські -"самаяма". Кромішня нужда визирає звідусіль.
Але треба зробити одне застереження.Якщо у п"ятидесятих роках з появою "воронка" тікали люди з вулиці, наче від жахливого привиду, а старі бабусі боязко виглядали крізь фіранки вікон, то в семидесяті роки діти сварилися кулачками услід "воронкові", а зеків частували полярними кисличками. І ще одне, коли нас, солдатів везли через станцію, то коли в"їздив ешелон то поїзд з арештантами негайно забирали з колії, бо солдати засипали арештантів хлібом та цигарками...
Немає коментарів:
Дописати коментар