29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути, що між Бахмачем та Ніжином, зійшлися в бою загін революційних військ більшовицької Росії, який наступав на Київ й захисники УНР.
З українського боку боєм керував сотник армії УНР Аверкій Гончаренко. Участь у ньому брали чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових Стрільців (разом понад 500 вояків і 20 старшин). На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд – звичайна артилерійська гармата, встановлена на залізничній платформі, гвинтівки.
Як відзначається у спогадах Аверкія Гончаренка, він мав наказ від командуючого українськими військами Юрія Капкана перешкодити наступові ворожих військ на Київ. У цей час велися переговори із союзними державами в Бресті, а відтак важливим було перебування уряду УНР у столиці України.
Формування Студентського куреня ім. Січових Стрільців відбувалося на початку січня 1918-го паралельно зі створенням Гайдамацького коша Слобідської України. До нього добровільно записувалися студенти Київського університету Святого Володимира, Українського народного університету, гімназисти старших класів 2-ї української гімназії Кирила і Мефодія. Військовий вишкіл вони проходили у Костянтинівському військовому училищі, що на Печерську.
Більшовицьким наступом на Київ командував головком радянських військ, підполковник Міхаїл Муравйов. Його промови й виступи перед червоноармійцями розкривають ставлення більшовиків до українського населення. Так, на ст. Бахмач, якраз напередодні взяття Києва, Муравйов, за свідченнями очевидців, звернувся до своїх військ із такими словами: «Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, проте не багато вам працювати. Наше завдання – взяти Київ і тоді ви зможете повернутися додому. Багато вам довелося страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх всіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами – той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені…».
Українці втратили вбитими, пораненими, полоненими 250-300 вояків і 10 старшин. При відступі одна чота (взвод) Студентської сотні потрапила в полон. Відступаючи у сутінках, хлопці втратили орієнтир і вийшли просто на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики спочатку познущалися із 27 полонених, а потім їх повбивали. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих. Цікаво, що серед тих, хто поклав голову в бою під Крутами, був також 23-річний студент фізико-математичного факультету Київського університету Володимир Шульгин – брат Олександра Шульгина, генерального секретаря закордонних справ в уряді Володимира Винниченка.
Розстріл студентів під Крутами був одним із перших випадків розправи над полоненими у роки громадянської війни. Він показав, що ця війна ведеться за іншими правилами, адже на фронтах Першої світової війни воюючі сторони дотримувались міжнародних Женевських конвенцій щодо полонених, за якими останнім гарантувалося життя.
Виникнення міфу
Тіла загиблих студентів і гімназистів з-під Крут були перевезені до Києва, де 19 березня 1918 року урочисто поховані на Аскольдовій могилі. Участь у траурному мітингу на Аскольдовій могилі взяли державні й політичні діячі УНР, представники інтелігенції. У своїх виступах вони возвеличували дії загиблих українських бійців, ідеалізували їх, натоміть російських більшовиків зображали у найтемніших тонах.
Читайте також: Кого й на що надихали герої Крут
Під час похоронів чи не вперше правда про бій змішалася з домислом. Один із виступаючих, викладач гімназії, порівняв подвиг студентів під Крутами із легендарними 300-ма спартанцями під Фермопілами. Відтак народився крутянський міф. Його суть: 300 майже беззбройних юнаків кинули проти кровожерних більшовицьких орд, і вони, зраджені командуванням, прийняли нерівний бій і саможертовно загинули. Ті, хто потрапив у полон, були піддані тортурам і розстріляні, співаючи гімн під дулами кулеметів. Насправді, такий опис подій був досить далеким від реальності, але виявився значно живучішим за правдиві факти.
Через погану поінформованість щодо крутянських подій, фактично весь героїзм, проявлений молоддю в бою, було віднесено на Студентський курінь, хоча головну бойову силу на полі бою складали не студенти, а саме юнаки, вихованці військових шкіл, що мали певну військову підготовку і перебували під командою досвідчених старшин. Подібна плутанина фактів сприяла загальній міфологізації історичної події.
Не сприяла пошуку правди й політична боротьба в тогочасній Україні. ОпонентиЦентральної Ради покладали відповідальність за трагічні наслідки бою під Крутами на її керівництво, звинувачуючи його в тому, що не маючи підтримки серед населення і вояцтва, воно спробувало захиститись від більшовицької армії «кількома сотнями шкільної молоді», яких нашвидкуруч, без жодної військової підготовки відправила на фронт, де вони й загинули.
На жаль, окремі з цих звинувачень мали під собою підстави. Багатотисячні українські збройні сили розпустили керівники Центральної Ради (особливо постарався голова уряду Володимир Винниченко), наївно сподіваючись на мирне існування української автономії у складі Російської федерації, мовляв соціалісти Петрограда і Москви ніколи не піднімуть зброї проти українського народу. Лідери Центральної Ради розглядали українське військо скоріше не як збройну силу, а як організовану масу людей, що була зручним інструментом для проведення агітаційної праці й насаджування соціалізму. Вони розраховували на політичну підтримку вояків-українців і практично не розглядали їх як військову силу, спроможну захистити УНР.
Поширення міфу про бій під Крутами відбувалося ще в роки революції. Навесні – влітку 1918-го у Києві розпочали збір коштів на пам’ятник «жертвам Бахмача, Крут і Києва». У червні цього ж року в одному з київських кінотеатрів стали демонструвати серію кінострічок, серед яких був і фільм «Похорон юнаків, замордованих під Крутами». До річниць бою під Крутами з’являлися цікаві повідомлення у революційних газетах.
З українського боку боєм керував сотник армії УНР Аверкій Гончаренко. Участь у ньому брали чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових Стрільців (разом понад 500 вояків і 20 старшин). На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд – звичайна артилерійська гармата, встановлена на залізничній платформі, гвинтівки.
Формування Студентського куреня ім. Січових Стрільців відбувалося на початку січня 1918-го паралельно зі створенням Гайдамацького коша Слобідської України. До нього добровільно записувалися студенти Київського університету Святого Володимира, Українського народного університету, гімназисти старших класів 2-ї української гімназії Кирила і Мефодія. Військовий вишкіл вони проходили у Костянтинівському військовому училищі, що на Печерську.
Безпосередньо загін російських більшовиків під Крутами (вояки 1-ї революційної армії Єгорова та 2-ї армії Берзіна) нараховував 4-6 тисяч вояків. Це були червоногвардійці, солдати-росіяни і балтійські матроси. Їх наступ підтримувався артилерією та бронепоїздом. Однак, незважаючи на десятикратну перевагу більшовицьких військ, бій під Крутами тривав понад 5 годин й обидві сторони зазнали значних втрат.
Надвечір оборонці почали відступ у напрямку Києва, аби не потрапити в оточення. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону, який чекав за кілька кілометрів від Крут. Під час самого бою там розміщувався військовий штаб і лазарет. Через суттєві втрати і розібрану залізницю росіяни цього дня не змогли продовжити наступу на Київ.Виникнення міфу
Тіла загиблих студентів і гімназистів з-під Крут були перевезені до Києва, де 19 березня 1918 року урочисто поховані на Аскольдовій могилі. Участь у траурному мітингу на Аскольдовій могилі взяли державні й політичні діячі УНР, представники інтелігенції. У своїх виступах вони возвеличували дії загиблих українських бійців, ідеалізували їх, натоміть російських більшовиків зображали у найтемніших тонах.
Читайте також: Кого й на що надихали герої Крут
Під час похоронів чи не вперше правда про бій змішалася з домислом. Один із виступаючих, викладач гімназії, порівняв подвиг студентів під Крутами із легендарними 300-ма спартанцями під Фермопілами. Відтак народився крутянський міф. Його суть: 300 майже беззбройних юнаків кинули проти кровожерних більшовицьких орд, і вони, зраджені командуванням, прийняли нерівний бій і саможертовно загинули. Ті, хто потрапив у полон, були піддані тортурам і розстріляні, співаючи гімн під дулами кулеметів. Насправді, такий опис подій був досить далеким від реальності, але виявився значно живучішим за правдиві факти.
Як стверджував Євген Маланюк в історичному есе «Крути. Народини нового українця», опублікованому 26 січня 1941-го: «…Крутянський епізод зразу ж, можна сказати, ще над непохованими трупами його ж героїв, почав обертатися легендою у всенародній свідомості країни, ба, й поза її межами, навіть у свідомості далекого від перечуленості ворога. Причім не діяла тут жодна пропаганда (якої, зрештою, не було), жодні літературні твори («Скорбна мати» молодого Тичини з’явилася вже тоді, коли легенда цілком розпростерла свої крила), жодне, т. зв. усвідомлення мас за допомогою просвітянських метеликів чи вічевих промов». Євген Маланюк був переконаний, що під Крутами зародився новий тип українця – активного борця за незалежність України.
Не сприяла пошуку правди й політична боротьба в тогочасній Україні. ОпонентиЦентральної Ради покладали відповідальність за трагічні наслідки бою під Крутами на її керівництво, звинувачуючи його в тому, що не маючи підтримки серед населення і вояцтва, воно спробувало захиститись від більшовицької армії «кількома сотнями шкільної молоді», яких нашвидкуруч, без жодної військової підготовки відправила на фронт, де вони й загинули.
На жаль, окремі з цих звинувачень мали під собою підстави. Багатотисячні українські збройні сили розпустили керівники Центральної Ради (особливо постарався голова уряду Володимир Винниченко), наївно сподіваючись на мирне існування української автономії у складі Російської федерації, мовляв соціалісти Петрограда і Москви ніколи не піднімуть зброї проти українського народу. Лідери Центральної Ради розглядали українське військо скоріше не як збройну силу, а як організовану масу людей, що була зручним інструментом для проведення агітаційної праці й насаджування соціалізму. Вони розраховували на політичну підтримку вояків-українців і практично не розглядали їх як військову силу, спроможну захистити УНР.
Поширення міфу про бій під Крутами відбувалося ще в роки революції. Навесні – влітку 1918-го у Києві розпочали збір коштів на пам’ятник «жертвам Бахмача, Крут і Києва». У червні цього ж року в одному з київських кінотеатрів стали демонструвати серію кінострічок, серед яких був і фільм «Похорон юнаків, замордованих під Крутами». До річниць бою під Крутами з’являлися цікаві повідомлення у революційних газетах.
Немає коментарів:
Дописати коментар