Серед джерел по історії Київської Русі виділяються своєю відносною численністю й повнотою свідчення арабських та перських географів, істориків а також мандрівників, виступаючих в ролі таких собі «середньовічних журналістів». Вони написані сучасниками – тобто людьми, що жили в ІХ і Х століттях і нерідко були очевидцями подій і явищ, що їх вони описували. А об’єктом їхніх спостережень і нотаток були здебільшого «народні маси», тобто пересічні тогочасні мешканці нинішніх теренів України, Білорусі й Росії.
Це вигідно відрізняє записи східних авторів від славнозвісної «Повісті времінних літ» та інших давньоруських літописів, які, будучи написані вже у ХІІ - ХІІІ століттях, часто-густо побудовані на уривчастих спогадах, родинних переказах та легендах й, до того ж, присвячені, здебільшого, діянням великих князів.
Для тих, хто справді цікавиться історією свого народу і хоче знати якою була насправді Київська Русь доби її становлення, знання Східних джерел є просто необхідним.
В нашому короткому огляді, ми, звичайно, також не можемо претендувати на повноту, ставлячи мету ознайомити читача з найбільш цікавими, на наш погляд, моментами.
СЛОВ’ЯНИ І РУСИ
Перше, що падає в очі при ознайомлені з повідомленнями іноземних джерел ІХ – Х століть про Східну Європу: послідовне й наполегливе протиставлення слов’ян і русів.
Арабські та перські джерела вважають їх двома окремими великими народами, кожен з яких складається з більш чи менш значної кількості племен. Неодноразово висловлювалось припущення, що під русами («ар-рус») розуміли насправді східних слов’ян та інших підлеглих держави Русь, а під слов’янами («ас-сакаліба») - переважно західних слов’ян.
Але в багатьох випадках виразно видно, що про слов’ян сказано як про мешканців саме Східної Європи – близьких сусідів печенігів, хазар та інших східних народів.
За свідченням середньовічних арабів, руси дуже любили воювати
Ріка Дон, починаючи вже з VІІІ століття і упродовж усього раннього середньовіччя, іменується «слов’янською рікою», тоді як «руською рікою» часом називали Волгу, а «руським морем» - Чорне море.
Знаменитий арабський мандрівник аль-Масуді, який близько 920 – 930-х років бував у країнах, прилеглих до Чорного моря, дає таку локалізацію:
«...Море Найтас (= Чорне море) воно ж і Руське [зветься], бо тільки руси плавають по ньому і вони живуть на одному з його берегів. Вони утворюють великий народ, що не підкоряється ні царю, ні закону».
Щодо слов’ян, то усі східні автори були згодні в тому, що ті утворюють величезний, поділений на безліч племен народ, що населяє неосяжні простори Півночі. Ось як про це говорить аль-Масуді:
«Слов’яни є нащадками Мадая, сина Яфета, сина Ноя. ...Вони населяють Північ, звідки простягаються до Заходу. Вони поділяються на різноманітні племена, між якими точаться війни і кожне з них має свого царя».
Астроном аль-Фазарі (VІІІ століття), даючи огляд тогочасних народів і держав, відводить слов’янам простір, що не поступається за розмірами сукупному простору, населеному послідовниками ісламу. Тим не менш, автори ІХ – Х століть сприймають слов’ян як єдиний етнічний масив і не роблять особливої різниці між слов’янами на Дону, на Дунаї або на порубіжжі з володіннями франків (в нинішій Німеччині).
Намагаючись прояснити питання про співвідношення між слов’янами і русами, сучасні автори нерідко спираються на дві фрази начальника поштової служби міста Рей Ібн-Хордадбега, автора «Книги доріг і володінь» (близько 880-их років):
«Вони (руси) є племенем із слов’ян», і далі: «...Вони прибувають зі своїми товарми в Джурджан (на Каспійському морі) і Багдад, де перекладачами для них слугують слов’янські раби».
Давні араби не були сильні в етнології і залишили нам багато таємниць, як щодо цієї галузі знань. Нерідко ставлячи слов’ян і русів поряд і знаходячи дещо спільне в їхніх звичаях, частіше вони, тим не менш, протиставляли їх.
Руси зображуються спритними торгівельниками, затятими й жорстокими войовниками, слов’яни - відносно сумирними землеробами й пристрасними бджолярами, більше схильними до веселого й безтурботного життя, ніж до війни, далеких походів і небезпечних авантюр.
Отже, розглянемо детальніше повідомлення давніх «журналістів» Сходу про русів і слов’ян, розділивши їх на кілька тематичних блоків:
1. Зовнішній вигляд і характер
2. Господарство і спосіб життя
3. Озброєння й ведення війни
4. Правителі й міські центри
5. Статеві відносини й шлюб
6. Релігійні уявлення й культ
7. Поховальні обряди
8. Торгівля
9. Піратство русів на морях
1. ЗОВНІШНІЙ ВИГЛЯД І ХАРАКТЕР
«Я не бачив людей з більш досконалими тiлами, ніж руси. Вони подібні до пальм, біляві волоссям, червонуваті лицем, білі тілом. Вони не носять ані свит, ані хафтанів, але чоловіки їхні носять кису (кошулю, плащ), якою вони закутують один бік, причому одна рука виходить назовні. І при кожному є сокира, меч і ніж, з якими він ніколи не розстається. Від края нігтів декого з них до самої шиї можна бачити зібрання картин (= татуювання): дерев і тому подібного».
Ібн-Фадлан
«Руси хоробрі й мужні, високі на зріст і стрункі. Вони сміливі при нападах, але на коні сміливості не виявляють й усі свої походи й набіги здійснюють на кораблях. Вони носять широкі шаровари, що на них витрачають до ста ліктів тканини. Такі шаровари вони збирають у збірку біля колін і тут підв’язують... Вони постійно носять з собою мечі, оскільки не довіряють один одному. І якщо хтось із них здобуде собі хоч якийсь статок, то його рідний брат або товариш починає заздрити йому й намагатись його вбити чи пограбувати».
Ібн-Русте
«І лишився в русів звичай, що якщо когось із них поранять (вб’ють ?), вони не заспокояться, поки не помстяться. І навіть якщо давали б їм цілий світ [в якості відкупного], вони все одно не відступляться від помсти. [При тому] не має один в одного серед них довіри. Коли ж народжується [в когось з них] син, батько кладе немовляті меч на живіт і каже: «Ось тобі [увесь мій] спадок!»
«Моджмал-ат-Таварих»
«Країна русів велика і народ її має поганий норів: непристойний, брутальний, сварливий, войовничий... Вони носять шаровари [кожен] зі ста ліктів товстини, які підвертають біля коліна, а також шапки з шерсті (вар.: хутра ?), так що хвіст звисає з потилиці».
«Худуд-ал-Алем»
«Деякі з русів голять бороду, а інші завивають її, подібно до кінської гриви, і фарбують. Одяг їхній – короткі (вар.: малі) свити («архалук»), одяг же хозарів, булгарів і печенігів – довгі (вар.: повні) свити з шовку, бавовни, льону, вовни».
Ібн-Хаукаль
Як вдягалися руси, можемо бачити також з опису поховання за Ахмедом Ібн-Фадланом. Мерця вдягають перед спаленням:
«Вони натягли на нього шаровари, гетри, чоботи, архалук і хафтан з парчі з золотими гудзиками, на голову вдягли шапку з парчі й соболиного хутра...».
«Цей народ (русів) світлошкірий, русоволосий і високий на зріст. Вони найпаскудніші за своїм характером з усіх творінь Аллаха і мова їхня [арабам] невідома».
аль-Ганафі
«Вони (руси) найбрудніші з творінь Аллаха, вони не блюдуть чистоти... вони не миють руки після їжі, вони подібні до диких віслюків».
Ібн-Фадлан
«Вони дотримуються чистоти одягу. Чоловіки їхні носять золоті браслети».
Ібн-Русте
«Що стосується їхніх (русів) жінок, то в кожної до грудей причіплена коробочка, вона може бути з заліза, срібла, золота, міді або дерева, в залежності від достатку чоловіка. На кожній коробочці – кільце, а поряд з нею – ніж, також прікріплений до грудей. На шиях жінки носять намиста з золотих і срібних диргемів (монет)... Найкращою прикрасою вважаються в них зелені намиста (з сердоліку)... Одну таку намистину купують за диргем і нанизують їх у намиста для своїх дружин».
Ібн-Фадлан
«Одяг русів і слов’ян [зроблено] з льону... Одяг слов’ян – сорочка і високі чоботи. Взуття їхнє подібне до довгих (високих) чоботів, що їх носять жінки Табаристана (у Закавказзі)».
Гардизі
«Є в них (слов’ян) різноманітні лютні, гуслі й гудки. Їхні гудки довжиною у два ліктя, а лютні мають вісім струн»
Ібн-Русте
2. ГОСПОДАРСТВО І СПОСІБ ЖИТТЯ
«Країна слов’ян рівна і вкрита лісом, серед якого вони й мешкають. В них немає виноградників й орних (зрошуваних ?) ланів. І є в них щось на кшталт дерев’яних діжок, в яких знаходяться бджоли й мед. І зветься це їхньою мовою «улідж». І з однієї такої діжки добувають до 10 глечиків меду. І вони випасають свиней, як ми овець... Більша частина їхнього збіжжя це просо... З меду вони роблять хмільний напій (його п’ють, зокрема, на поминках, випиваючи за раз до 20 діжок)... Робочої худоби мають небагато, а коней в них [майже] зовсім немає...»
Ібн-Русте
«В них (слов’ян) дуже багато меду, з якого вони роблять вино й інші подібні напої. Ємності для вина (= медовухи) в них з дерева і буває, що один чоловік виробляє на рік близько 100 таких ємностей [меду]. Вони мають цілі стада свиней, як ми отари баранів... Правитель же їхній харчується молоком».
«Худуд-ал-Алем»
«...В їхній (слов’ян) країні живуть заможно й [усі] мають необхідні для життя припаси. Вони старанні в землеробстві і вмінням забезпечувати себе їжею переважають інші народи Півночі... Вони сіють двічі – навесні і влітку, так само двічі бувають в них жнива. Більшу частину збіжжя становить просо. Холод для їхнього здоров’я сприятливий, хоч який би сильний він не був, а спека для них буває згубною».
Ібн-Якуб
«Країна слов’ян уся вкрита дрімучими лісами і водоймами (джерелами вод) і в цих лісах вони живуть. І в них немає винограду, але багато меду... Сіють вони просо, а з меду виготовляють хмільний напій. Але засоби для існування в них не багаті».
аль-Марвазі
«Земля їхня (слов’ян) дуже родюча і вони займаються торгівлею». «Моджмал-ат-Таварих»
«Що стосується русів, то... в них немає ані ланів, ані худоби. Країна їхня межує з країною слов’ян і вони нападають на слов’ян, з’їдають їхні припаси, грабують їхнє добро, а їх самих забирають у полон. І коли в когось із них народжується син, то на нього кладуть меч, а батько при цьому каже: «Немає в тебе нічого, крім того, що сам ти добудеш цим мечем».
аль-Муккадасi
«У них (русів) немає нерухомого майна, сіл і оброблених полів. Єдина їхня справа – торгівля соболями, білками та іншими видами хутра, що їх вони продають усім бажаючим купити... [Також] вони роблять напади на слов’ян, під’їжджають до них на своїх кораблях, беруть їх у полон, везуть у Хазаран (Хозарію) і Булкар (Волзьку Булгарію) і там продають. Вони не мають нив (вар.: не вирощують хліб), а харчуються тим, що привозять з землі слов’ян... В них (русів) багато міст і живуть вони вільно (безтурботно). Гостям вони виказують шану і з чужоземцями поводяться добре... Якщо ж хтось образить чужоземця [що завітав у гості] i почне утискати, то вони завжди стають на захист ображеного». Ібн-Русте
«...І немає в них (русів) ані орних полів, ані збіжжя, а користуються вони, зазвичай, збіжжям слов’ян... Постійно 100 – 200 з них приходять до слов’ян і насильно беруть з них [усе потрібне] на своє утримання. І серед них знаходиться багато людей зі слов’ян, що прислуговують русам, аби убезпечити себе (вар.: поки не збавляться від залежності)... І немає в них (русів) звичаю, щоб хтось ображав чужоземця. І якщо хтось образить, то половина його майна йде скривдженому».
Гардизі
«Руси не мають збіжжя і не орють землю, вони постійно чинять набіги, забирають рабів у слов’ян (!?) і продають [в інші країни]. Безперервним грабунком вони здобувають крам і харч і тим забезпечують своє існування».
Мубарак-шах
«Серед них (русів) постійно перебуває одна з груп (одне з племен ?) слов’ян, яка служить їм».
«Худуд-ал-Алем»
«Між царями Сходу у тих землях ніхто не має найманого війська, крім хазарського царя... Руси і слов’яни, про яких ми вже казали, що вони язичники, становлять армію [хазарського] царя і його прислугу... І вони (руси і слов’яни) населяють одну з половин цього міста (= хазарської столиці Ітиль на Волзі)».
аль-Масуді
3. ОЗБРОЄННЯ Й ВЕДЕННЯ ВІЙНИ
«Руси - величний народ, тілобудова їхня могутня й сила велика. [Під час війни] вони не відають про відступ і жоден з них не вдасться до втечі: він або вб’є, або буде вбитий сам. [У поході] кожен з них несе на собі зброю а також причіпляє до себе різні ремісничі знаряддя – сокири, молотки, пили й таке інше. Б’ються вони зі списом і щитом, мають при собі меч, палицю й рід кинджала. Воюють, зазвичай, пішими, особливо коли бувають прибульцями (далеко від батьківщини ?)».
Ібн Мискавейх
«...При кожному є сокира, меч і ніж. Мечі русів пласкі, з продольною канавкою, франкські (за виробництвом)».
Ібн-Фадлан
«Мечі (русів) можна зігнути навпіл, але як тільки відводиться рука, вони приймають попередню форму».
«Худуд-ал-Алем»
«Мечі в них (русів) сулейманові (= якісні, великі). Якщо якесь плем’я підіймається проти них, то вони усі вони виступають [проти нападника] і тоді зникає між ними розбрат і всі вони разом йдуть на ворогів, доки не переможуть... Вони хоробрі й мужні. Якщо вони нападають на якійсь інший народ, то не відступлять, поки не знищать (не виснажать) його повністю. Переможених вони або знищують, або перетворюють на рабів».
Ібн-Русте
«Руси ведуть війни з усіма оточуючими [їх народами] і завжди перемогають».
«Худуд-ал-Алем»
«Руси... межують з північними окраїнами Рума (Візантії). Їх так багато і вони настільки могутні (воєнною силою), що обіклали даниною прилеглі до них частини Рума».
аль-Істахрі
«Руси багаточисленний народ, а засобом свого існування вони вважають меч... Народ їхній сильний і могутній. Вони ходять (піші ?) з метою набігів у найвіддаленіші місця... Їхні хоробрість і мужність загально відомі. Навіть один з них дорівнює [у бою] багатьом [воїнам] з інших народів. Якби в них були коні і вони б зробилися добрими вершниками, вони б стали загрозою цілому людству».
аль-Марвазі
«Вони здійснюють походи на віддалені землі, постійно плавають у морях, нападаючи на усі зустрічні судна й грабуючи їх. Вони сильніші за будь який інший народ, тільки коней в них немає. Якби ж були в них коні, то вони запанували б над багатьма народами».
Ауфі
«Зброю слов’ян складають дроти, щити й списи, іншої зброї вони не мають. Правитель (цар, голова) слов’ян має верхових (бойових) коней і не вживає іншої їжі, крім кобилячого молока. Є в нього також прекрасні, міцні й дорогі (коштовні) кольчуги».
Ібн-Русте
Арабський купець-мандрівник
«Зброя, з якою вони (слов’яни) воюють - дроти, стріли, списи й щити... В них поширений звичай будувати фортеці (замки). Певна кількість людей об’єднується, щоб побудувати [такі] укріплення, оскільки мадяри (угри) постійно роблять на них набіги і грабують їх.
Мадяри приходять, а слов’яни замикаються в тих укріпленнях, що їх збудували. Взимку більша частина з них перебуває у замках і фортецях, а влітку живе просто серед лісу... Мадяри завжди перемогають слов’ян і вважають їх за джерело рабів.
Мадяри – вогнепоклонники (= «маджуси»), вони ходять на [країни] гузів, слов’ян, русів, беруть там великі полони і везуть у міста Рума (Візантії) на продаж. Вони постійно нападають на слов’ян, бо між країною мадярів і країною слов’ян два дні шляху».
Гардизі
«Взимку на слов’ян нападають угри. І як наслідок взаємних набігів, в них багато рабів».
аль-Марвазі
«Взагалі ж слов’яни люди рішучі й сміливі і якби не було між ними розділеності, внаслідок численності різних їхніх родів й розкиданості племен, то не зрівнявся б з ними в силі жоден народ у світі».
Ібн-Якуб
4. ПРАВИТЕЛІ Й МІСТА
«У них (русів) є цар, який зветься «хакан-рус»... І якщо один з них підійме справу проти іншого, то кличе того [на суд] до царя, перед яким вони ведуть суперечку. І коли цар виносить вирок, то його всі повинні дотримуватись. Якщо ж вирок царя виявиться незадовільним для обох сторін, то за його (царя) наказом, беруться до вирішення справи мечами... Суперники вступають у двобій і хто переможе, той і виграє суд».
Ібн-Русте
«Руси розділяються на три частини (племені). Одна частина найближча до Булгару (дунайської Болгарії ?), а правитель (цар) її сидить в місті, що зветься Куйаба і це місто більше за Булгар (на Волзі ?). Найвіддаленіша ж частина [русів] зветься ас-Славійя. А третя група їх зветься ал-Арсанійя, а цар сидить в [місті] Арсі. І люди прибувають для торгівлі до Куйяби. Що ж стосується Арси, то невідомо, щоб хтось з чужинців колись був там, бо вони (руси Арси) вбивають усіх чужоземців, що опиняються в їхніх володіннях. Самі ж вони спускаються водою й ведуть торгівлю... І вивозять з Арси (хутра) чорних соболів і олово (свинець)».
аль-Істахрі
«Куйа(в)а – місто русів найближче [спосеред їхніх міст] до [землі] мусульман. Це місце приємне і там перебуває цар [русів]. З міста [Куйави] вивозять різні хутра й дорогоцінні мечі. Слава – приємне місто і з нього, коли буває мир, везуть товари у країну Булгар. Артаб – місто [русів], де вбивають чужоземців, звідти вивозять дуже гарні леза для мечів...».
«Худуд-ал-Алем»
«Звичай царя русів полягає в тому, що поряд iз ним y його дуже високому замку постійно перебувають чотириста мужів з числа його кращих витязів і поплічників. Причому ті, що знаходяться з ним, найвідданіші, адже кожен з них готовий померти після його (царя) смерті і бути вбитим через нього... Ті чотириста витязів сидять, а уночі сплять біля підніжжя його ліжка. А ліжко його величезне й оздоблене дорогоцінним камінням. І з ним на ліжку знаходиться сорок дівчат для його потреб і розваги. І він ніколи не злазить з того ліжка...
Навіть якщо йому треба поїхати верхи, то до ліжка підводять коня, щоб він міг на нього сісти, а коли він хоче зійти з коня, то під’їздить до ліжка якнайближче і сходить на нього. І жодної іншої справи він зовсім не має, крім як кохатися зі своїми дівчатами, пити й розважатися. І в нього є замісник, який командує військом, веде війну з ворогами і в усьому заміщує його перед підлеглими».
Ібн-Фадлан
«Їхній цар сидить на золотому троні. Навколо нього завжди знаходиться сорок бранок, які мають у руках золоті й срібні кадила, що ними вони окурюють царя ароматичними парами».
аль-Ганафі
«Країна Рус… Мусульмани зарівно з невірними там поїдають м’ясо свиней. Чоловіки й жінки там змішані разом [перебуваючи в одних приміщеннях ?]. Будівлі їхні дерев’яні й шерстяні (войлочні ?). Звідти вивозять льон і [шкури] бобрів. Великі міста в тій землі: Кийява, Черніг, Харка, Сарук».
Хамадані
«Країна Рус. Це величезна земля і в ній багато міст (поселень). Між містами там дуже великі відстані. Там живе великий народ з числа язичницьких. І нема в них закона і немає царя, якому б вони підкорялись. В їхній землі є золоті копальні. В країну цю не прибуває ніхто з чужинців, бо їх там вбивають. Країна оточена горами (лісами ?) і виходять з цих гір численні джерела проточної води...».
аль-Ганафі
«Першим серед слов’янських царів є цар аль-Дір, він має великі міста і багато населених країн (областей)... Поряд з ним і числа слов’янських царів живе цар (племені ?) Аванджа, у нього є міста (фортеці) і великі області (поселення ?), він має багато війська і військових припасів (знарядь). Він веде війни з Румом, Іфранджем (франками), Нукабардом (Італією) і ці війни йдуть з перемінним успіхом... Це плем’я красивіше лицем, найбільше числом і найхоробріше».
аль-Масуді
«Вони (слов’яни) вважають своїм обов’язком слугувати своєму царю, бо того вимагає від них їхня релігія. Цар їхній зветься Смутсвит (Семовит ?), а їжа його – молоко. Вони мають два міста: 1) Вабнит, що знаходиться на сході (країни слов’ян) і деякі його мешканці подібні до русів, 2) Хордаб – велике місто, де знаходиться їхній цар».
«Худуд-ал-Алем»
«Більшість їхніх (слов’янських) племен – язичники... Вони мають багато міст, а також [мають] церкви, де вішають дзвони, у які б’ють молотками, подібно до того як в нас християни б’ють билом у дошку... З цих племен [слов’ян] одне мало раніше владу [над ними усіма]. Його царя звали Маджак (Махак), а само плем’я звалося валінана (валіяна). Цьому племені в давнину підкорялися усі слов’янські племена, бо верховна влада була в нього й інші царі виконували його волю... Плем’я це є одним з корінних племен слов’янських воно [і нині] шанується між їхніми племенами, і [раніше] мало зверхність серед них. Потім же почалися чвари між племенами, порядок був порушений, вони поділилися на окремі клани й кожне плем’я обрало собі [особливого й незалежного] правителя».
аль-Масуді
5. СТАТЕВІ ВІДНОСИНИ Й ШЛЮБ
«Вони (руси) прибувають зі своєї країни і стають на ріці Атил (Волга) і будують там собі великі дерев’яні будівлі. І збирається їх в одному такому домі до десяти або й двадцяти. І в кожного з них [окрема] лава, на якій сидить він сам і з ним його дівчата-красуні [привезені] на продаж купцям.
І [час від часу] хтось із них з’єднується з однією з дівчат, а його товaриші сидять і дивляться. Іноді ж ціла група з них займається одночасно тим самим один напроти одного. І ось заходить [до будинку] купець, аби купити в когось із них дівчат і бачить перед собою це злягання.
Він же (рус) не спиняється і не полишає дівчину, доки не задовольнить своїх потреб».
Ібн-Фадлан
«Між слов’янами перелюб є дуже поширеним. І якщо дівчина полюбить чоловіка, то [вільно] з’єднується з ним. Коли ж [чоловік] бере собі жінку (одружується), а жінка виявляється незайманою, то живе з нею. Якщо ж виявиться, що вона не вберігла дівочість, то [чоловік її] продає і каже: «Якби в тобі була гідність, то ти зберегала би себе». Якщо ж заміжня жінка вчинить перелюб, то чоловік вбиває її, не слухаючи жодних вибачань».
Гардизі
«У кожного [з витязів царя русів] є дівчина, яка прислуговyє йому, миє йому голову і готує їжу. А ще [є в нього] інша дівчина, з якою він займається коханням і [нерідко] робить це в присутності царя...
Час від часу, цар також з’єднується з однією з своїх дівчат у присутності своїх охоронців і своїх підданих. І вони (руси) не вважають, що подібних вчинків належить стидатись».
Ібн-Фадлан
6. ПОХОВАЛЬНІ ЗВИЧАЇ
«Коли в них (русів) помирає хтось із перших людей, то йому викопують могилу у вигляді великого дому, кладуть його туди, а з ним кладуть одяг, золоті прикраси, що він їх носив, туди ж опускають різноманітні наїдки, посудини з напоями, карбовану монету. На довершення до всього до могили опускають живою улюблену дружину покійного. Після цього отвір могили замуровують і жінка вмирає у заточенні».
Ібн-Русте
«Руси спалюють (своїх) мерців, з усім їхнім одягом і прикрасами. З ними (з попелом ?) кладуть до могили їжу й напої».
«Худуд-ал-Алем»
«Коли вмирає в них (у слов’ян) хтось, труп його спалюють. Жінки [на знак скорботи] дряпають собі ножем руки й обличчя. На другий день після спалення покійника вони йдуть на місце, де це відбувалося, збирають попіл з того місця і кладують його зверху на пагорбі.
А коли минає рік після смерті покійного, беруть вони бочок з двадцять меду, йдуть до того пагорбу, де збирається сім’я покійного, їдять і п’ють а потім розходяться... Коли ж померлого палять, то вони влаштовують гучні веселощі, виражаючи радість з приводу милості, яку надав покійному бог».
Ібн-Русте
«...Kоли помирає бідний чоловік, то йому роблять маленький корабель, кладуть його туди і спалюють. Що ж до багатих, то вони збирають усе, що в них є [для похорон. У ці дні] вони зловживають набізом (п’янким медом) і п’ють його удень і вночі, так що хтось може й померти із чарою в руці.
Русичі веселяться - что то після успішного бою, чи то під час похорону
...І його (тіло мерця) понесли і занесли у намет, розташований на кораблі, посадовили його на пірину, підперли подушками, принесли набіз, плоди, різні ароматичні рослини і поклали усе перед ним. І принесли хліб, м’ясо, цибулю і поклали перед ним. І принесли собаку, розрубали його навпіл і закинули (шматки) на корабель. Потім принесли зброю небіжчика і поклали поряд з ним.
Потім привели двох коней і стали ганяти їх доти, доки вони не спітніли. Тоді розсікли їх мечами і вкинули їхнє м’ясо у корабель. Потім привели двох корів і так само розсікли їх і вкинули туди ж. Потім принесли півня й курку, вбили їх і поклали в корабель...
І ось кожен з них підпалив кінець деревини і кинув у [складені під кораблем] дрова. І узявся вогонь за дерево, а потім за корабель, а потім за намет, за чоловіка, за дівчину і за все, що там було. І піднявся потужний вітер, сильний, жахаючий і посилилось полум’я вогню і поширився жар від нього.
Зі мною поряд стояв один з русів і я почув, що він говорить до мого перекладача. Я спитав його про те, що він каже. І сказав він таке: «Воїстину нерозумні ви, араби... Адже ви берете чоловіка, що користується найбільшою вашою любов’ю і найбільшу має повагу і лишаєте його зотлівати в землі, де їсть його комашня і черва, а ми негайно спалюємо його і він відразу ж потрапляє до раю».
Аж ось він засміявся надміру радісно. І я спитав його про це і він сказав: «Бачиш, господь зі своєї любові посилає йому великий вітер, так що візьме його вже за годину». І дійсно, не минуло й години, як корабель і дрова, і мрець, і дівчина перетворились на попіл. Потім вони спорудили на місці того корабля [що був спалений], щось подібне до круглого пагорба, встановили на його верхівці велику колоду, написали на ній ім’я того чоловіка, а також ім’я царя русів і пішли звідти».
Ібн-Фадлан
«І ось коли помер той чоловік (знатний рус), про якого я згадував, то спитали його дівчат: «Хто хоче померти разом із ним?». І відповіла одна з них: «Я»... І ось збирається багато чоловіків і жінок і грають вони на лютнях (гуслях), і кожен з родичів померлого ставить свій намет неподалік намету небіжчика.
А дівчина, що схотіла бути вбитою, прикрасившись,... заходить то до одного, то до іншого намету, де з нею з’єднується його хазяїн, гучно промовляючи: «Перекажи своєму повелителю: «Воістину роблю це на знак любові й приязні до тебе!»
І так вона проходить до кінця усі намети й усі [родичі померлого] з нею з’єднуються... І ось вони йдуть з нею до корабля [призначеного для спалення]... Потім увійшли до намету [померлого] шість мужів з числа його родичів й усі по черзі з’єдналися з тією дівчиною у присутності померлого. Потім... дівчину поклали поряд з її повелителем (чоловіком).
Двоє схопили її за ноги, двоє за руки, увійшла стара жінка, що її звали «янгол смерті», обкрутила навкола її шиї мотузку і дала кінці двом чоловікам, аби вони тягнули. І стара жінка почала втикати дівчині між ребер великого ножа з широким лезом, а обидва чоловіки у той же час душили дівчину мотузкою, поки вона не померла».
Ібн-Фадлан
7. РЕЛІГІЙНІ УЯВЛЕННЯ Й КУЛЬТ
«Вони (слов’яни) спалюють своїх небіжчиків тому, що вклоняються вогню».
аль-Марвазі
«Вони (слов’яни) усі вклоняються вогню... Під час жнив вони підіймають до неба ківш із просяними зернами й кажуть: «Господи, ти, який давав нам дотепер їжу, пошли нам її й надалі удоста».
Ібн-Русте
«Слов’яни розділяються на різні племена, між якими спалахують війни і вони мають царів. Деякі з них сповідують християнство, деякі ж не мають священного писання і не підкоряються жодному [релігійному] закону. Будучи поганами, вони нічого не бажають знати про закон... Між ними є вогнепоклонники, але є так само й сонцепоклонники... Вони спалюють своїх мерців і вклоняються їм».
аль-Масуді
«У слов’янських землях відомі священні будівлі, що вони їх вшановують. Серед інших був один храм на горі, про яку писали мудреці, що вона найбільша гора в світі. Існують розповіді про те, [що храм збудований], для спостереження за сходом сонця, про те що туди вкладені дорогоцінні камені і помічені знаки, які вказують на майбутнє і застерігають від подій до того як вони стануться. [Розповідають також] про дивне звучання у верхній частині [храму].
...У будівлі знаходився великий істукан у вигляді старого чоловіка з палкою у руці, якою він рухає кістки мерців у могилах. Під правою його ногою знаходяться зображення різноманітних мурах, під лівою – зображення чорних воронів та інших крилатих істот. Також [можна там бачити зображення] дивних ефіопів і чорних людей.
Слов'янський язичницький храм (реконструкція за розкопками на Балтиці)
Ще був інший храм на горі, оточеній морською протокою. Він був збудований з червоного коралу й зеленого ізмарагду. Посередині під великим куполом знаходився істукан, зроблений з дорогоцінних каменів: зеленого хризоліту, червоного яхонту, жовтого сердоліку й білого кришталю.
Напроти нього знаходився інший істукан у вигляді дівчини, що приносить йому пожертву й ладан. Цей храм приписують одному стародавньому мудрецю, про якого ми вже розповідали, …про його відовство й майстерні пристрої, якими він полонив їхні (слов’ян) серця, оволодів їхніми душами й улестив їхній розум, попри те, що слов’яни мають загрубілий норів й дуже різняться [між собою] природними якостями».
аль-Масуді
«У русів є такі відуни, влада яких поширюється навіть на їхніх царів. Відун може узяти будь-кого – чоловіка або жінку – накинути йому зашморг, і задушити до смерті, кажучи, що то жертва богу. І ніхто не скаже йому ані слова і не виявить невдоволення».
Гардизі
«І коли пристають кораблі русів до цієї гавані (міста Булгар на Волзі), то виходить кожен з них і несе з собою хліб, м’ясо, молоко, мед і йде до великої клолоди, встромленої у землю, а на ній можна бачити обличчя, схоже з обличчям людини. І навколо цього великого зображення є малі зображення, а позаду цих зображень великі колоди, встомлені у землю сторч.
І він (кожен із них) підходить до цього великого зображення, вклоняється йому й каже: «Господи мій, я приїхав з далекої країни, зі мною дівчат стільки-то, рабів стільки-то й стільки-то соболів і шкір [інших тварин?] – і так він перераховує усі товари, що має – Прийми мій дар, господи... й пошли мені покупця, який би мав багато диргемів і динарів, щоб він купував у мене усе, що я хочу і не сперечався зі мною ні в чому».
...Якщо ж торгівля піде легко і він усе розпродасть, то скаже: «Господь мій виконав моє бажання, тож треба мені віддячити йому». І він бере декілька овець або ж корів, ріже їх, частину м’яса роздає, частину несе й розкладає між тими істуканами, а голови овець і корів вішає на ті колоди, що стоять позаду зображень. І ось прийде ніч, зберуться собаки й усе з’їдять, а той (рус) каже «Господь мій тепер вже задоволений, бо з’їв увесь мій дар».
Ібн-Фадлан
8. ТОРГІВЛЯ
«Земля слов’ян багата. І багато вони займаються торгівлею».
«Моджмал ат-таварих»
«Що стосується купців русів, а вони є різновидом слов’ян, то вони вивозять шкури бобрів і хутра чорних лисиць і мечі з найвіддаленіших частин Країни Слов’ян до Чорного моря, де з них бере десятину правитель Рума (Візантії).
Якщо ж вони захочуть, то пливуть рікою Слов’ян (Волгою?, Доном?) і підпливають до столиці Хазар (Ітилю), де десятину з них бере місцевий правитель. А далі вже вони прямують до моря Джурджанського (Каспійського) і виходять на якому завгодно з його берегів [для торгівлі]... Часом вони привозять свої товари на верблюдах з Джурджана у Багдад, де перекладачами для них слугують [місцеві] невільники зі слов’ян».
Ібн-Хордадбег
«Вони (руси) займаються головне тим, що вивозять на продаж соболів, білок та інші хутра. За них вони отримують призначену ціну дзвінкою монетою, що її зав’язують у свої пояси... З рабами вони поводяться добре і піклуються про чистоту їхнього одягу, тому що торгують ними».
Ібн-Русте
«З країни хозарів вивозять мед, віск і хутра, але до них самих це діставляють з країв русів і (волзьких) булгарів. Так само звідти ж походять шкури бобрів, що їх розвозять по всьому світу.
Водяться вони тільки в тих північних ріках, що течуть у землях булгарів русів і Куйяби (Києва), а в річках Андалусії зовсім немає таких бобрів, які є в країнах слов’ян».
Ібн-Хаукаль
«Між собою вони (слов’яни) розраховуються старими шкірками білок, на яких немає шерсті і тому їх не можна ні для чого використати і ні для чого вони не придатні. Якщо шкірка голови білки і шкірка її лапок цілі, то вісімнадцять таких шкірок дорівнює вартості срібного диргема.
Шкірки зв’язують докупи і таку в’язку називають джу.кн (= гривня кун ?). За одну таку шкірку дають чудовий круглий хліб, якого вистачає (на добу?) сильному чоловіку. І на ці (шкіряні гроші) купують будь-які товари: бранців, золото, срібло, хутра і таке інше.
А якщо б потрапили такі шкірки до іншої країни, то й тисяча їхніх в’язок не вартувала би однієї зернини, бо ні на що вони не годяться... І вони люди надійні (у торгівлі). Коли мусульманин має з кимось із них справу і слов’янин не має чим сплатити борг, то продасть він і дітей своїх і помешкання своє з усім майном, але борг тому купцеві віддасть».
аль-Гарнаті
«Диргеми русів – це шкірки білок і соболів без шерсті, але з хвостом, передніми й задніми лапами, кігтями й головою. Якщо ж чогось не вистачає, то шкірка вважається зіпсованою [знижуючись в ціні]. І їх (шкіряні гроші) не вивозять з країни русів, але купують за них товари. Ваг руси не мають, тільки певні злитки металу».
Хамадані
9. ПІРАТСТВО РУСІВ
«Вони ходять (піші ?) з метою набігів у найвіддаленіші місця, плавають на кораблях в Хoзарському (Каспійському) морі, захоплюють [купецькі] кораблі і відбирають товар. Йдуть вони також і на Константинополь, у море Найтас (Чорне) і у затоку, що впадає в нього... Навіть один з них дорівнює багатьом бійцям з інших народів».
аль-Марвазі
«Невдовзі після 912 року 500 кораблів русів із 100 чоловік команди у кожному... увійшли в затоку моря Нитас, що з’єднується з морем Хoзар...
Сучасна реконструкція корабля вікінгів. Вміщав до 80 чоловік команди, з осадкою близько 1 метра міг легко підійматися річками вглиб материка. Приблизно так виглядали й човни русів.
Коли прибули кораблі русів до людей хозарських, поставлених на початку затоки [для охорони], то вони послали до царя хозарів прохання на дозвіл пройти його країною, спуститися його рікою до моря Хoзар (Каспійського), обіцяючи діставити йому (хозарському цареві) половину того, що вони здобудуть у мешканців узбереж того моря.
Він (цар) дозволив їм це і руси... увійшли в ріку хозар і спустилися нею до міста Ітиль (Атил) і дійшли до гирла ріки біля моря Хoзар... І ось розповсюдились кораблі русів по цьому морю, здійснюючи напади на Гилян, Дейлем, Табаристан і Абаскун і на країну нафти, і на Азербайджан.
І проливали руси кров, не жаліючи ні жінок, ні дітей, захоплювали майно, роблячи несподівані наскоки, й палили. І заволали люди, що мешкали там, бо не знали вони у минулі часи ворога, який би напав на них з моря. Дійсно, до того часу ходили тим морем лише судна куців і рибалок.
Коли ж руси поверталися зі здобиччю, то ховалися на островах, що знаходяться біля «берега нафти». І цар Ширвана... зібрав [озброєних] людей і попливли вони на човнах і купецьких судах до тих островів. Але руси перебили тих мусульман і втопили їх у морі. І так лишалися руси багато місяців на тому морі, [роблячи набіги] і не міг ніякий із навколишних народів дістатися до них і тому змушені вони були весь цей час бути насторожі через русів».
аль-Масуді
«[В Андалусії] є місто, що зветься Севілія, воно лежить на березі великої ріки. Року 844 до цієї ріки [що є рікою] Кордови увійшли маджуси, які звуться «ар-рус», вони грабували, палили, вбивали...».
аль-Якубі
«944 року підійшло вісько народу, відомого як рус, до Азербайджану, підійшло до міста Бардаа, оволоділо ним, забрало у полон його населення...
Руси припливли морем, що омиває їхню країну, досягли великої ріки, що зветься Кура і впадає до того моря (Каспійського). Коли ж вони прибули, то... намісник Марзабан підняв народ і вийшло з ним до 5 тисяч для війни з русами.
Напали вони на них, думаючи, що ті побіжать перед ними, подібно до візантійців та вірмен. Коли ж війська вишукувались для битви, то не минуло й години, як кинулися на них руси жахливою атакою, відразу ж розромивши усе військо... і були знищені усі, крім тих, хто був верхи.
Переслідували руси втікачів до самого міста, бо тікали усі, хто мав хоч якісь засоби пересування, верблюдів тощо. І мусульмани були змушені покинути місто (Бердаа) і руси заволоділи ним і оселилися в ньому... І пішли на них (русів) мусульманські загони з усіх боків, але руси вийшли назустріч і розбили їх.
...І зібрали вони з міста величезну кількість усілякого майна, була вражаючою його кількість й незмірною вага його. Заволоділи вони жінками й юнаками й перетворили їх на своїх рабів...»
Ібн-Мискавейх
«Вони володіли Бардаа протягом року і чинили насильства над мусульманами і гвалтували їхніх жінок, чого не робив раніше жоден із народів язичницьких. І великий Аллах покарав їх, наславши на них холеру і мечі».
аль-Макдісі
«В Хoзарії є місто, що зветься Самандар... були в ньому численні сади і, як розповідають, сорок тисяч виноградників... Напали на нього руси і ось тепер не лишилося в ньому ані винограду, ані киш-мишу... Були у Самандарі церкви, синагоги й мечеті і здійснили свій набіг ці руси на усіх, хто був на берегах Ітилю й захопили їх [у рабство]. Мешканці Ітиля шукали порятунку на островах поблизу Дербента і там укріпилися, живучи у постійній тривозі».
Ібн-Хаукаль
Немає коментарів:
Дописати коментар