Про саму трагедію остарбайтерів в СРСР не говорилося - так, наче її не існувало зовсім.
«Додому, на Батьківщину!» Фото Фото з видання: Трояновський П. Взяття Берліна. - М. - Л., 1947.
Відривний «Український народний календар» на 2012 рік видавництва «Преса України» представляє на сторінці «13 лютого, понеділок» наступне: «70 РОКІВ тому (1942) розпочато примусово вивезення українців з окупованіх теріторій на роботу до Німеччіні». Так з'явилося поняття «остарбайтер» (нім. оstarbeiter) - східний робітник. Ними вважалися особи, депортовані з тодішнього СРСР. Але не все: це не стосувалося вихідців з країн Балтії і Кавказу.
Працівники-слов'яни носили на одязі дискримінаційну нашивку з літерою «О», пізніше «ОSТ», а з червня 1944 року українці вже носили нашивки з національним тризубом. За радянських часів про це не згадували. Не згадувалося і те, що серед 2,8 млн. остарбайтерів українців було близько 2 млн. - ці відомості наводить «Енциклопедія українознавства». За деякими уточненими даними, з колишнього СРСР до Німеччини було депортовано 5,5 млн. людей, у тому числі з Україною - від 50 до 75% цієї кількості. Та й про саму проблему остарбайтерів не говорилося - так, наче її не існувало зовсім.
За тодішнім ідеологічним установкам, наші люди, які працювали в нацистській Німеччині найчастіше примусово, вважалися майже «поплічниками фашистів». Так, працювали на економіку ворожої, воюючою проти нас країни. Але, повторимо, не з власної волі, та ще й у становищі рабів.
А тепер спробуємо уточнити дату початку цих акцій, наведену в сучасному календарі.
У Києві з перших днів окупації, яка почалася 19 вересня 1941 року, виникла гостра проблема з працевлаштуванням населення. Нагадаємо: з 930-тисячного Києва на фронт пішло 200 тисяч чоловік, в евакуацію виїхало 335 тисяч - з промисловими підприємствами та основним обладнанням, з установами та закладами науки і культури. У місті залишилося приблизно 400 тисяч киян.
Один з перших указів окупантів зобов'язував: усім негайно приступити до роботи, інакше - звинувачення в саботажі, що каралося розстрілом. Жорстокість окупантів по відношенню до мирного населення дала про себе знати досить скоро. 29-30 вересня у Бабиному Яру було розстріляно 33 771 чоловік. За акти саботажу, здійснені більшовицькими підпільниками, розстріляли послідовно 100, 200, 300 і 400 заручників. Заводи і фабрики стояли, довоєнні установи діяли і, отже, робочих місць не вистачало.
8 жовтня міська управа розмістила в газеті «Українське слово» оголошення: «Всі робітники повинні щоденно о 7 год з'являтися на біржу праці (Покровська, школа № 20). Там щодня можна отримати роботу за зарплату. Кожен працездатний повинен туди з'явитися ».
Незабаром біржа праці переїхала з Подолу на Кудрявець - в будівлю нинішньої Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.
23 жовтня 1941 в «Українському Слові» з'явилася стаття під назвою «Реєстрація безробітних».
Київська біржа праці. 1942
«У Києві на вулиці Смирнова у великому триповерховому будинку розмістилася біржа праці. Щодня тут дуже людно. Одні приходять сюди реєструватися як безробітні, інші, вже зареєстровані, - відзначити явку в спеціальних картках.
Біржа праці створена недавно, але зробила вже чимало, щоб дати роботу багатьом жителям столиці. За приблизними підрахунками, на біржі праці вже зареєструвалося близько 55 тисяч безробітних, 60-65% з них - жінки. За останні дні через біржу праці отримали роботу понад 6 тисяч людей, їх відправляють переважно на відновлення київських фабрик і заводів і на військові роботи.
У приміщенні, де розмістилася біржа праці, до 60 кімнат. Тут працюють 114 реєстраторів, які щодня задовольняють прохання 5-6 тисяч осіб безробітних. Біржа праці в Києві працює чітко, злагоджено. Вона забезпечує населення Києва роботою або за фахом, або на виробництві, або в установі ».
Можна припустити, що такий миролюбний тон матеріалу міг не сподобатися окупантам, бо наступного дня газета повторила оголошення вже у більш жорсткій формулюванні, призначивши дні і години прийому в алфавітному порядку прізвищ і додавши наостанок категоричне: «Явка обов'язкова. Хто ще не реєструвався, повинен негайно зареєструватись. Хто не вийде на запропоновану роботу, буде покараний ».
А пропонувалася переважно важка фізична робота з розчищення зруйнованого Хрещатика, на відновленні мостів на Дніпрі і т.п.
Ще через два дні - 26 жовтня - вже за підписом «інспектора військового управління»: «Біржа праці м. Києва сповіщає: поки що неможливо надати всім безробітним роботу з їх попередньої спеціальності. Тому безробітні зобов'язані виконувати роботу і не за фахом. Як тільки зміняться обставини, кожен працівник буде виконувати ту роботу, де він, застосовуючи свої спеціальні знання, зможе дати найвищу продуктивність праці. Хто буде ухилятися від запропонованої роботи, того чекають організаційні наслідки. Залишення робочого місця без відповідного дозволу також переслідується законом ».
У той час у Києві, залишеному радянською владою без продовольства, палива і будь-яких засобів до існування, настав голод. Окупантів це не хвилювало. У документі від 2 грудня 1941 року і оприлюдненому вже після війни, на Нюрнберзькому процесі, пропонувалося зменшити споживання продовольства населенням окупованої Україні за рахунок «знищення зайвих їдців (євреїв, населення великих українських міст, які, як Київ, взагалі не отримують ніякого продовольства)» .
Наступним етапом працевлаштування киян стала «добровільна» відправка до Німеччини. 10 січня 1942 в газеті «Нове українське слово» з'явилося офіційне повідомлення за підписом генерал-комісара Києва бригаденфюрера СА І. Ф. Квітцрау такого змісту: «За законами військового часу кожен підлягає трудової повинності. Треба ставати до роботи, запропонованої владою (біржею праці). Робітники, які не з'являються на зазначеному місці або без згоди роботодавця чи біржі праці залишають робоче місце, підлягають покаранню. Вони будуть відправлені в табори примусової праці, якщо до них не буде застосовано ще більш важке покарання ».
На наступний день газета опублікувала звернення під тією ж підписом:
«Українські чоловіки і жінки!
Більшовицький комісар зруйнували ваші фабрики і робочі місця і таким чином позбавили вас заробітку і хліба.
НІМЕЧЧИНА надає можливість для корисної і добре оплачуваної роботи.
28 січня 1942 перший транспортний поїзд відправляється до Німеччини.
Під час переїзду ви будете добре забезпечені і знайдете гарні житлові умови. Зарплата теж буде хорошою, і ви будете отримувати гроші за тарифом і за продуктивністю праці.
Про ваших сім'ях будуть піклуватися весь час, поки ви будете працювати в Німеччині.
Робітники і робітниці всіх професій - переважно металісти - у віці від 17 до 50 років, які добровільно бажають поїхати в Німеччину, повинні записуватися на БІРЖУ ПРАЦІ У КИЄВІ ЩОДЕННО З 8 ДО 15 ГОДИНИ.
Ми чекаємо, що українці негайно погодяться отримати роботу в Німеччині ».
Кілька суперечливими щодо дати від'їзду та умов здаються газетні повідомлення від 15 січня: «Всі чоловіки і жінки міста Києва, до сьогоднішнього дня погодилися працювати в Німеччині, повинні з'явитися з 16 до 19 січня 1942 р. в 9 годин ранку на біржі праці м. Києва для лікарського огляду. Вже у четвер, 22 січня 1942 р., особи, які пройшли лікарський огляд, від'їжджають до Німеччини ».
«Біржа праці просить і далі записуватися для виїзду до Німеччини. Жінки можуть від'їжджати негайно. Чоловіки, які будуть записуватися з сьогоднішнього дня, повинні будуть підтвердити перед біржею праці, що вони шість тижнів - починаючи з 15 січня 1942 р. - працювали на будівництві мостів на Дніпрі. Доказом служить посвідчення, видане або організацією Тодта, або державної залізницею ».
Організацією Тодта називалася спеціальна німецька військово-будівельна структура, яку очолював рейхсміністр озброєнь і боєприпасів Фріц Тодт. У Києві ця організація займалася не тільки відновленням залізничних мостів, а й демонтажем металоконструкцій Ланцюгового і недобудованого Наводницького мостів, які пішли на переплавку як лом разом зі сталевими балками і огорожами сходинок і балконів спаленого більшовиками Хрещатика.
І далі: «Якщо ви, чоловіки Києва, доведете на будівництві київських мостів що можете і хочете працювати, тоді ви, як і особи, які від'їжджали з першою партією, можете їхати в Німеччину. Тоді приходьте на біржу праці.
Робітникам на будівництві мостів будуть надані опалювальні приміщення та постачання ».
Нагадаємо: в ту зиму стояв лютий мороз, і повірити, що робота на відновлення мостів, підірваних Червоною армією та підрозділами НКВД при відступі, ведеться в якихось «опалюваних приміщеннях», а не під відкритим небом на вкритому льодом Дніпрі, міг хіба що повний ідіот. Що окупанти брешуть в своїх обіцянках, кияни переконалися ще задовго до вербування до Німеччини, хоча були й довірливі добровольці, і люди, загнані в безвихідь тодішніми умовами життя.
Відправляли з центрального залізничного вокзалу (Kiew-Hbf) в закритих товарних вагонах, так званих телятниках. Обіцяли гаряче харчування на станціях у Здолбунові, Бердичеві, Перемишлі. Перелік насторожував, бо Бердичів по маршруту повинен був бути першим. Насторожував і занадто бадьорий тон оголошень. Ну а санітарні умови телятника - собачий холод і параша ...
По-німецьки чітко організований порядок депортації важко було обійти. Для кожного району Києва встановили мінімальну щоденну норму відправки робочої сили: Богданівська районна управа -
53 людини, Подільська - 70, Печерська - 53 і т.д. В середньому щодня з Києва відправляли понад 500 чоловік, переважно молодих дівчат, тому що, нагадаємо, більшість чоловіків забрали на фронт ще на початку війни і в дні оборони Києва.
Не 27 лютого, як планувалося, а 10 березня з Києва пішов третій транспорт, 13-го - четвертий. Уже через місяць - 13 квітня - одинадцятий, потім ешелони відходили 15, 20, 25, 26 і 30 квітня і далі, правда, з уже меншою інтенсивністю ...
Бюро набору добровольців спочатку розташовувалося на вулиці Ярославів Вал, 25 (тодішня школа № 5).
З 4 квітня 1942 року і до кінця вересня 1943-го до Німеччини відправляли з вулиці Львівській (зараз - Артема), 24. А медична комісія була навпроти - у школі № 138. Один з німецьких лікарів, разом з українськими лікарями перевіряли стан здоров'я відправників, з подивом відзначав, що українські міські дівчата були незайманими ...
Облава на Сінному ринку в Києві. 1942 рік. Малюнок з автобіографічного альбому Георгія Малакова
Уникнути відправки до Німеччини було дуже важко: списки мешканців з усіма даними про вік зберігалися в домоуправліннях, за це відповідали управдом і двірник, яких регулярно перевіряла поліція. З часом почали забирати і 14-річних підлітків. З початку 1943 року окупанти влаштовували облави регулярні просто на вулицях, особливо в людних місцях. Такими були міські базари: найбагатолюдніший Євбаз на нинішній площі Перемоги, Сінний на Львівській площі, Житній на Подолі, Куренівський, Солом'янський і Володимирський (на місці нинішнього Палацу «України»). Великі криті німецькі вантажівки тихо під'їжджали до базарних воротах, частина солдатів з гвинтівками миттєво перекривала виходи, частина починала прочісувати натовп, щоб офіцери могли визначити придатних до роботи людей. Останніх вантажили на машини, і - прощавайте рідні і Київ. Порятунком могла бути тільки арбайтскарте - посвідчення особи, де на розграфлених сторінках щотижня мав стояти службовий штамп про перебування на роботі. Ніякі вмовляння не діяли - тільки документ. Хабарництво у вигляді цінного золотий речі мало місце лише зрідка, і то вже восени 1943 року, коли обидві людини, що домовлявся віч-на-віч, чітко розуміли, що це - в перший і останній раз ...
Але кияни не були б нашими людьми, якби не придумували безліч способів уникнути вивезення в Німеччину: наприклад, симуляція невиліковних хвороб, виразок і навіть каліцтв. Втім, вдавалося це небагатьом, бо понад 100 тисяч працездатних - фактично кожного четвертого тодішнього киянина - окупанти відправили на примусові роботи до Німеччини.
У народній пам'яті залишилися спогади про тисячі доль, випадків, пригод здебільшого - трагічних.
Так, повернулися після війни не все: хтось загинув у Німеччині, хтось вибрав іншу долю: одруження, табори переміщених осіб, еміграція ... Скільки киян повернулося, який відсоток з них зазнав репресій, до цих пір не встановлено ... І чи вдасться це зробити?
* * *
Пройшли роки, змінилися два покоління. Восени 1989 року впала Берлінська стіна, що розділила Німеччину і Європу на два світи. На сході Німеччини перестала існувати прорадянська Німецька Демократична Республіка (по німецьки DDR - західні німці насмішкувато розшифровували на російський манер «Давай, давай - працюй!"). Німеччина нарешті безболісно об'єдналася практично в своїх етнічних межах. І тоді остаточно і дуже наочно стало зрозуміло, що комуністичні ідеї не знайшли свого реального втілення навіть на їх батьківщині: «чомусь» рівень демократії і життя звичайних німецьких громадян в капіталістичній ФРН виявився набагато вище, ніж у соціалістичної НДР. І навіть радянські євреї, хоча і не забули бід, завданих їм німецькими нацистами, стали активно переселятися на батьківщину засновника «всеперемагаючого вчення», вже не боячись «реваншистів» ...
Так, нацизм і комунізм засуджені світовою історією, але якою ж ціною людство усвідомило страшні «помилки» окремих фанатів цих ідеологій! І, на жаль, до цих пір ще не всі усвідомили ...
Спокутуючи провину дідів, «федеральні» німецькі внуки через 60 років після закінчення Другої світової війни були в змозі заплатити колишнім остарбайтерам, ще залишилися в живих, або їх нащадкам, нехай символічну, але плату за підневільну працю і колишні страждання. За оприлюдненими даними, від червня 2001 до 31 грудня 2006 року німецький федеральний фонд "Пам'ять, відповідальність і майбутнє» виплатив 881,5 млн. євро компенсації 468 тисяч законних претендентів з Україною.
З того часу, як у 1991 році Україна проголосила свою незалежність, минуло двадцять років, загублених нетямущими політиканами. А знайти роботу в новій Німеччині тепер стало легше, ніж у новій Україна! (За напівофіційним даними, зараз за кордоном працюють 6,6 млн. наших співвітчизників.) Дійсно, історія вчить, що нічому не вчить.
Ось так коротко - про початок історії 100 000 київських остарбайтерів та історичній правді Європи середини ХХ і початку ХХІ століття. З нагоди неточного календарного 70-річчя.
Відривний «Український народний календар» на 2012 рік видавництва «Преса України» представляє на сторінці «13 лютого, понеділок» наступне: «70 РОКІВ тому (1942) розпочато примусово вивезення українців з окупованіх теріторій на роботу до Німеччіні». Так з'явилося поняття «остарбайтер» (нім. оstarbeiter) - східний робітник. Ними вважалися особи, депортовані з тодішнього СРСР. Але не все: це не стосувалося вихідців з країн Балтії і Кавказу.
Працівники-слов'яни носили на одязі дискримінаційну нашивку з літерою «О», пізніше «ОSТ», а з червня 1944 року українці вже носили нашивки з національним тризубом. За радянських часів про це не згадували. Не згадувалося і те, що серед 2,8 млн. остарбайтерів українців було близько 2 млн. - ці відомості наводить «Енциклопедія українознавства». За деякими уточненими даними, з колишнього СРСР до Німеччини було депортовано 5,5 млн. людей, у тому числі з Україною - від 50 до 75% цієї кількості. Та й про саму проблему остарбайтерів не говорилося - так, наче її не існувало зовсім.
За тодішнім ідеологічним установкам, наші люди, які працювали в нацистській Німеччині найчастіше примусово, вважалися майже «поплічниками фашистів». Так, працювали на економіку ворожої, воюючою проти нас країни. Але, повторимо, не з власної волі, та ще й у становищі рабів.
А тепер спробуємо уточнити дату початку цих акцій, наведену в сучасному календарі.
У Києві з перших днів окупації, яка почалася 19 вересня 1941 року, виникла гостра проблема з працевлаштуванням населення. Нагадаємо: з 930-тисячного Києва на фронт пішло 200 тисяч чоловік, в евакуацію виїхало 335 тисяч - з промисловими підприємствами та основним обладнанням, з установами та закладами науки і культури. У місті залишилося приблизно 400 тисяч киян.
Один з перших указів окупантів зобов'язував: усім негайно приступити до роботи, інакше - звинувачення в саботажі, що каралося розстрілом. Жорстокість окупантів по відношенню до мирного населення дала про себе знати досить скоро. 29-30 вересня у Бабиному Яру було розстріляно 33 771 чоловік. За акти саботажу, здійснені більшовицькими підпільниками, розстріляли послідовно 100, 200, 300 і 400 заручників. Заводи і фабрики стояли, довоєнні установи діяли і, отже, робочих місць не вистачало.
8 жовтня міська управа розмістила в газеті «Українське слово» оголошення: «Всі робітники повинні щоденно о 7 год з'являтися на біржу праці (Покровська, школа № 20). Там щодня можна отримати роботу за зарплату. Кожен працездатний повинен туди з'явитися ».
Незабаром біржа праці переїхала з Подолу на Кудрявець - в будівлю нинішньої Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.
23 жовтня 1941 в «Українському Слові» з'явилася стаття під назвою «Реєстрація безробітних».
Київська біржа праці. 1942
«У Києві на вулиці Смирнова у великому триповерховому будинку розмістилася біржа праці. Щодня тут дуже людно. Одні приходять сюди реєструватися як безробітні, інші, вже зареєстровані, - відзначити явку в спеціальних картках.
Біржа праці створена недавно, але зробила вже чимало, щоб дати роботу багатьом жителям столиці. За приблизними підрахунками, на біржі праці вже зареєструвалося близько 55 тисяч безробітних, 60-65% з них - жінки. За останні дні через біржу праці отримали роботу понад 6 тисяч людей, їх відправляють переважно на відновлення київських фабрик і заводів і на військові роботи.
У приміщенні, де розмістилася біржа праці, до 60 кімнат. Тут працюють 114 реєстраторів, які щодня задовольняють прохання 5-6 тисяч осіб безробітних. Біржа праці в Києві працює чітко, злагоджено. Вона забезпечує населення Києва роботою або за фахом, або на виробництві, або в установі ».
Можна припустити, що такий миролюбний тон матеріалу міг не сподобатися окупантам, бо наступного дня газета повторила оголошення вже у більш жорсткій формулюванні, призначивши дні і години прийому в алфавітному порядку прізвищ і додавши наостанок категоричне: «Явка обов'язкова. Хто ще не реєструвався, повинен негайно зареєструватись. Хто не вийде на запропоновану роботу, буде покараний ».
А пропонувалася переважно важка фізична робота з розчищення зруйнованого Хрещатика, на відновленні мостів на Дніпрі і т.п.
Ще через два дні - 26 жовтня - вже за підписом «інспектора військового управління»: «Біржа праці м. Києва сповіщає: поки що неможливо надати всім безробітним роботу з їх попередньої спеціальності. Тому безробітні зобов'язані виконувати роботу і не за фахом. Як тільки зміняться обставини, кожен працівник буде виконувати ту роботу, де він, застосовуючи свої спеціальні знання, зможе дати найвищу продуктивність праці. Хто буде ухилятися від запропонованої роботи, того чекають організаційні наслідки. Залишення робочого місця без відповідного дозволу також переслідується законом ».
У той час у Києві, залишеному радянською владою без продовольства, палива і будь-яких засобів до існування, настав голод. Окупантів це не хвилювало. У документі від 2 грудня 1941 року і оприлюдненому вже після війни, на Нюрнберзькому процесі, пропонувалося зменшити споживання продовольства населенням окупованої Україні за рахунок «знищення зайвих їдців (євреїв, населення великих українських міст, які, як Київ, взагалі не отримують ніякого продовольства)» .
Наступним етапом працевлаштування киян стала «добровільна» відправка до Німеччини. 10 січня 1942 в газеті «Нове українське слово» з'явилося офіційне повідомлення за підписом генерал-комісара Києва бригаденфюрера СА І. Ф. Квітцрау такого змісту: «За законами військового часу кожен підлягає трудової повинності. Треба ставати до роботи, запропонованої владою (біржею праці). Робітники, які не з'являються на зазначеному місці або без згоди роботодавця чи біржі праці залишають робоче місце, підлягають покаранню. Вони будуть відправлені в табори примусової праці, якщо до них не буде застосовано ще більш важке покарання ».
На наступний день газета опублікувала звернення під тією ж підписом:
«Українські чоловіки і жінки!
Більшовицький комісар зруйнували ваші фабрики і робочі місця і таким чином позбавили вас заробітку і хліба.
НІМЕЧЧИНА надає можливість для корисної і добре оплачуваної роботи.
28 січня 1942 перший транспортний поїзд відправляється до Німеччини.
Під час переїзду ви будете добре забезпечені і знайдете гарні житлові умови. Зарплата теж буде хорошою, і ви будете отримувати гроші за тарифом і за продуктивністю праці.
Про ваших сім'ях будуть піклуватися весь час, поки ви будете працювати в Німеччині.
Робітники і робітниці всіх професій - переважно металісти - у віці від 17 до 50 років, які добровільно бажають поїхати в Німеччину, повинні записуватися на БІРЖУ ПРАЦІ У КИЄВІ ЩОДЕННО З 8 ДО 15 ГОДИНИ.
Ми чекаємо, що українці негайно погодяться отримати роботу в Німеччині ».
Кілька суперечливими щодо дати від'їзду та умов здаються газетні повідомлення від 15 січня: «Всі чоловіки і жінки міста Києва, до сьогоднішнього дня погодилися працювати в Німеччині, повинні з'явитися з 16 до 19 січня 1942 р. в 9 годин ранку на біржі праці м. Києва для лікарського огляду. Вже у четвер, 22 січня 1942 р., особи, які пройшли лікарський огляд, від'їжджають до Німеччини ».
«Біржа праці просить і далі записуватися для виїзду до Німеччини. Жінки можуть від'їжджати негайно. Чоловіки, які будуть записуватися з сьогоднішнього дня, повинні будуть підтвердити перед біржею праці, що вони шість тижнів - починаючи з 15 січня 1942 р. - працювали на будівництві мостів на Дніпрі. Доказом служить посвідчення, видане або організацією Тодта, або державної залізницею ».
Організацією Тодта називалася спеціальна німецька військово-будівельна структура, яку очолював рейхсміністр озброєнь і боєприпасів Фріц Тодт. У Києві ця організація займалася не тільки відновленням залізничних мостів, а й демонтажем металоконструкцій Ланцюгового і недобудованого Наводницького мостів, які пішли на переплавку як лом разом зі сталевими балками і огорожами сходинок і балконів спаленого більшовиками Хрещатика.
І далі: «Якщо ви, чоловіки Києва, доведете на будівництві київських мостів що можете і хочете працювати, тоді ви, як і особи, які від'їжджали з першою партією, можете їхати в Німеччину. Тоді приходьте на біржу праці.
Робітникам на будівництві мостів будуть надані опалювальні приміщення та постачання ».
Нагадаємо: в ту зиму стояв лютий мороз, і повірити, що робота на відновлення мостів, підірваних Червоною армією та підрозділами НКВД при відступі, ведеться в якихось «опалюваних приміщеннях», а не під відкритим небом на вкритому льодом Дніпрі, міг хіба що повний ідіот. Що окупанти брешуть в своїх обіцянках, кияни переконалися ще задовго до вербування до Німеччини, хоча були й довірливі добровольці, і люди, загнані в безвихідь тодішніми умовами життя.
Відправляли з центрального залізничного вокзалу (Kiew-Hbf) в закритих товарних вагонах, так званих телятниках. Обіцяли гаряче харчування на станціях у Здолбунові, Бердичеві, Перемишлі. Перелік насторожував, бо Бердичів по маршруту повинен був бути першим. Насторожував і занадто бадьорий тон оголошень. Ну а санітарні умови телятника - собачий холод і параша ...
По-німецьки чітко організований порядок депортації важко було обійти. Для кожного району Києва встановили мінімальну щоденну норму відправки робочої сили: Богданівська районна управа -
53 людини, Подільська - 70, Печерська - 53 і т.д. В середньому щодня з Києва відправляли понад 500 чоловік, переважно молодих дівчат, тому що, нагадаємо, більшість чоловіків забрали на фронт ще на початку війни і в дні оборони Києва.
Не 27 лютого, як планувалося, а 10 березня з Києва пішов третій транспорт, 13-го - четвертий. Уже через місяць - 13 квітня - одинадцятий, потім ешелони відходили 15, 20, 25, 26 і 30 квітня і далі, правда, з уже меншою інтенсивністю ...
Бюро набору добровольців спочатку розташовувалося на вулиці Ярославів Вал, 25 (тодішня школа № 5).
З 4 квітня 1942 року і до кінця вересня 1943-го до Німеччини відправляли з вулиці Львівській (зараз - Артема), 24. А медична комісія була навпроти - у школі № 138. Один з німецьких лікарів, разом з українськими лікарями перевіряли стан здоров'я відправників, з подивом відзначав, що українські міські дівчата були незайманими ...
Облава на Сінному ринку в Києві. 1942 рік. Малюнок з автобіографічного альбому Георгія Малакова
Уникнути відправки до Німеччини було дуже важко: списки мешканців з усіма даними про вік зберігалися в домоуправліннях, за це відповідали управдом і двірник, яких регулярно перевіряла поліція. З часом почали забирати і 14-річних підлітків. З початку 1943 року окупанти влаштовували облави регулярні просто на вулицях, особливо в людних місцях. Такими були міські базари: найбагатолюдніший Євбаз на нинішній площі Перемоги, Сінний на Львівській площі, Житній на Подолі, Куренівський, Солом'янський і Володимирський (на місці нинішнього Палацу «України»). Великі криті німецькі вантажівки тихо під'їжджали до базарних воротах, частина солдатів з гвинтівками миттєво перекривала виходи, частина починала прочісувати натовп, щоб офіцери могли визначити придатних до роботи людей. Останніх вантажили на машини, і - прощавайте рідні і Київ. Порятунком могла бути тільки арбайтскарте - посвідчення особи, де на розграфлених сторінках щотижня мав стояти службовий штамп про перебування на роботі. Ніякі вмовляння не діяли - тільки документ. Хабарництво у вигляді цінного золотий речі мало місце лише зрідка, і то вже восени 1943 року, коли обидві людини, що домовлявся віч-на-віч, чітко розуміли, що це - в перший і останній раз ...
Але кияни не були б нашими людьми, якби не придумували безліч способів уникнути вивезення в Німеччину: наприклад, симуляція невиліковних хвороб, виразок і навіть каліцтв. Втім, вдавалося це небагатьом, бо понад 100 тисяч працездатних - фактично кожного четвертого тодішнього киянина - окупанти відправили на примусові роботи до Німеччини.
У народній пам'яті залишилися спогади про тисячі доль, випадків, пригод здебільшого - трагічних.
Так, повернулися після війни не все: хтось загинув у Німеччині, хтось вибрав іншу долю: одруження, табори переміщених осіб, еміграція ... Скільки киян повернулося, який відсоток з них зазнав репресій, до цих пір не встановлено ... І чи вдасться це зробити?
* * *
Пройшли роки, змінилися два покоління. Восени 1989 року впала Берлінська стіна, що розділила Німеччину і Європу на два світи. На сході Німеччини перестала існувати прорадянська Німецька Демократична Республіка (по німецьки DDR - західні німці насмішкувато розшифровували на російський манер «Давай, давай - працюй!"). Німеччина нарешті безболісно об'єдналася практично в своїх етнічних межах. І тоді остаточно і дуже наочно стало зрозуміло, що комуністичні ідеї не знайшли свого реального втілення навіть на їх батьківщині: «чомусь» рівень демократії і життя звичайних німецьких громадян в капіталістичній ФРН виявився набагато вище, ніж у соціалістичної НДР. І навіть радянські євреї, хоча і не забули бід, завданих їм німецькими нацистами, стали активно переселятися на батьківщину засновника «всеперемагаючого вчення», вже не боячись «реваншистів» ...
Так, нацизм і комунізм засуджені світовою історією, але якою ж ціною людство усвідомило страшні «помилки» окремих фанатів цих ідеологій! І, на жаль, до цих пір ще не всі усвідомили ...
Спокутуючи провину дідів, «федеральні» німецькі внуки через 60 років після закінчення Другої світової війни були в змозі заплатити колишнім остарбайтерам, ще залишилися в живих, або їх нащадкам, нехай символічну, але плату за підневільну працю і колишні страждання. За оприлюдненими даними, від червня 2001 до 31 грудня 2006 року німецький федеральний фонд "Пам'ять, відповідальність і майбутнє» виплатив 881,5 млн. євро компенсації 468 тисяч законних претендентів з Україною.
З того часу, як у 1991 році Україна проголосила свою незалежність, минуло двадцять років, загублених нетямущими політиканами. А знайти роботу в новій Німеччині тепер стало легше, ніж у новій Україна! (За напівофіційним даними, зараз за кордоном працюють 6,6 млн. наших співвітчизників.) Дійсно, історія вчить, що нічому не вчить.
Ось так коротко - про початок історії 100 000 київських остарбайтерів та історичній правді Європи середини ХХ і початку ХХІ століття. З нагоди неточного календарного 70-річчя.
Немає коментарів:
Дописати коментар